Причини перевороту

До революції 1959 року Куба була країною, що цілковито залежала від американських інвестицій.^[1] Основу її економіки становило виробництво сільськогосподарських продуктів. Виробництво цукру давало близько третини національного доходу і становило 80% кубинського експорту. Під цукровою тростиною було зайнято більше половини всієї оброблюваної площі. Друге місце в економіці належало виробництву тютюну. Для кубинської економіки було характерне монокультурне виробництво і протягом багатьох років майже повна залежність від ринку США.^[2] До революції більше 60% кубинського експорту припадало на Сполучені Штати. Монополії США контролювали більше половини цукрової промисловості, понад 90% електроенергетики, нафтопереробної і добувної промисловості, зв'язок, туристичний бізнес. Куба фактично була сировинним придатком США. Тільки за десять післявоєнних років Куба втратила близько 1 млрд. доларів. На території острова перебувала військово-морська базаСША. Хоча при режимі Батисти економічне становище Куби було краще, ніж в інших країнах цього регіону, основна маса населення жила в умовах повної убогості. Сам режим був надзвичайно жорстокий, він повністю пригнічував демократичні свободи, в країні була скасована конституція 1940 року, заборонено багато політичних партій. Репресії виражалися в арештах неугодних, тортурах ув'язнених, викраденнях, замовних вбивствах і забрали тисячі життів.^[3] У такій обстановці ініціативу відкритого виступу проти диктатури взяла на себе група молодих революціонерів на чолі з Фіделем Кастро. Ще в студентські роки Фідель долучився до революційного руху в рядах лівого, молодіжного крила партії «Ортодоксів» (Партія кубинського народу). Після березневого перевороту 1952 року він став шукати шляхів боротьби з диктатурою. Переконавшись у неможливості легальних дій і розчарувавшись в буржуазних партіях, він і його друзі створили самостійну підпільну організацію, метою якої стала підготовка збройного повстання.

12. Прихід до влади Муссолінні. Фашизація Італії

Наслідки Першої світової війни. Італія була середньорозви-нутою країною Європи. Участь у Першій світовій війні коштувала їй дуже дорого: 700 тис. загиблих, 450 тис. інвалідів, 1 млн. поранених, країна втратила третину національного багатства. Після поразки біля Капоретто в жовтні 1917 р. вона опинилась на межі повної катастрофи і тільки допомога військ Антанти врятувала Італію.Економічне становище країни було вкрай критичним: не вистачало продовольчих товарів, палива, предметів першої необхідності.Надії італійців на те, що мир принесе полегшення, не виправдались. Великі держави, оцінюючи внесок Італії у війну як занадто низький, не дотримали свого слова (таємна угода про передачу Італії східного узбережжя Адріатичного моря і ще ряду територій), даного напередодні вступу Італії у війну. Вона отримала лише Південний Тіроль і Трієст. Італія стала ''переможеною серед переможців''.Важке фінансово-економічне становище країни позбавляло уряд можливості здійснити заходи щодо покращення життя населення. Довіра до нього і до конституційного ладу впала. Післявоєнний спад виробництва, демобілізація армії, ще більше загострили соціальні проблеми і призвели до розгортання масового робітничого руху, в якому домінували радикальні течії. Страйки робітників супроводжувались захопленням заводів і створенням ФЗР - фабрично-заводських рад, які брали на себе функції місцевої влади.Виникнення фашизму. Виклик праву власності налаштував проти робітничого руху дрібних господарів (ремісників, торгівців і т.д.) й селянство, які до того ж не довіряли існуючій владі.Настрої цих прошарків населення відбились у фашистському русі, що виник у 1919 р. Він поєднував у собі ідеї реваншизму, антикомунізму і соціальної демагогії.У 1919-1920 pp. фашисти не становили серйозної небезпеки. На виборах 1919 р. вони не отримали жодного мандату.Зростанню їх впливу сприяли реваншистські настрої, які охопили всі прошарки італійського суспільства. На цій хвилі фашисти вдались до силових дій, захоплюючи ті території, які обіцяла, але не дала Антанта. Так, восени 1919 р. загін фашистів на чолі з поетом Габріеле Д'Аннунціо захопив порт Фіуме. Це сприяло створенню над фашистами ореолу патріотів.Весною 1921 р. загони фашистів під гаслами відновлення порядку і збереження ''великої нації'' почали погроми робітничих організацій. У відповідь робітники організували загони ''народних сміливців'', які вступали у справжні бої з чорносорочечниками. Італія стала ареною масового насильства, а уряд не зміг вивести країну з цього стану і відновити законність. У листопаді 1921 р. фашисти об'єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні (''дуче'' - вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол.Прихід фашистів до влади. У таких умовах Муссоліні, підтримуваний великими промисловцями, заручившись ''нейтралітетом'' Ватикану, співчуттям короля Віктора-Еммануїла III, висунув вимогу передати фашистам владу. Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд (''Похід на Рим''). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури.Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. Південні райони країни залишались відсталими.Експансіоністські претензії Італії. Прийшовши до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію. Реалізація цих планів - прямий шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн.Першою жертвою агресивних дій Італії стала Ефіопія, яка була захоплена італійськими військами в 1935-1936 pp.Фашизація країни. У 1922-1924 pp. фашисти не наважувались на рішучі дії щодо ліквідації демократичного устрою. Поштовхом до фашизації країни стала ''справа Маттеоті''. Джакомо Мат-теоті 1 червня 1924 р. у парламенті виступив з промовою, в якій звинуватив фашистів у фальсифікації виборів і зажадав анулювати мандати депутатів-фашистів. Через 10 днів він був викрадений і убитий фашистами. Але король не усунув Муссоліні від влади, як цього вимагала більшість населення.У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: ''Вся влада фашистам!'' і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів).У 1929 р. Муссоліні уклав договір з папою римським, згідно з яким утворювалась держава Ватикан, католицька церква отримувала ряд привілеїв.Для управління економікою створювалась корпоративна система. У 1934 р. існувало 22 корпорації у всіх галузях господарства. Кожна корпорація об'єднувала представників промисловців, фашистських профспілок і функціонерів фашистської партії. Уряд був замінений Великою фашистською радою, а парламент -палатою корпорацій.Важливим елементом у структурі державного регулювання економіки став інститут промислової реконструкції (ІРІ).Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні.Союз з Німеччиною. Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю ''вискочці'' Гітлеру.Агресія проти Ефіопії довела, що без Німеччини Італія не здатна здійснити жодної серйозної акції. Однак суперництво між двома фашистськими лідерами продовжувалось аж до 1940 p., доки Муссоліні не змирився зі статусом молодшого партнера Німеччини.У 1937 р. Італія приєдналась до Антикомінтернівського пакту, а у 1939 р. Італія і Німеччина уклали між собою ''сталевий пакт''.Першою спільною акцією Німеччини і Італії стала підтримка франкістів в Іспанії в 1936-1939 pp. Італія направила туди 200-тисячний військовий корпус і велику кількість зброї.У 1939 р. Італія захопила Албанію, а в 1940 р. вступила в Другу світову війну на боці Німеччини

26 . Національно-визвольний рух. Кампанії громадянської непокори. Революційний рух в Європі мав величезний вплив на індійське суспільство. Безпосереднім поштовхом до піднесення національно-визвольного руху 1918-1921 pp. були реформи, які закріплювали колоніальне становище Індії. Колоніальна адміністрація °тримала надзвичайні повноваження у боротьбі з національно-визвольним рухом. На чолі національно-визвольного руху продовжував залишавсь ІНК, визнаним лідером якого став М.Ганді. Ідеологією індійського національного руху став гандизм. Він поєднував у собі поетичні, морально-етичні і філософські концепції, які своїми ко-Рчшями входили в індійську культуру. Гандизм, завдяки своїм соціальним ідеям про створення суспільства на засадах справедливості, знаходив відгук у широких прошарках індійського селянства і міських низів. Заслугою Ганді було те, що ідеї боротьби за незалежність і перетворення суспілЛ ства він виклав у доступних і прийнятних для більшої частини населення образах. Його в народі називали Махатмою, що ознаЛ чає “велика душа”. Широкою підтримкою користувалися методи боротьби, які запропонував Ганді. Ці методи не передбачали на! силля (бойкот, мирні демонстрації, відмова від співробітництва та ін.). Важливим було те, що Ганді протест поєднував з терпимії стю до колонізаторів. В умовах Індії з її багатонаціональним населенням і строкатим релігійним та соціальним складом ненасильні дії були єдиними мирними засобами залучення населення до спільної боротьби. Гандизм об’єднав індійське суспільство і зрештою примусив кої лонізаторів надати країні незалежність. Ганді та його вчення під! давалися критиці з боку радикально настроєних діячів за те, що він йшов на компроміс з колонізаторами і не реалізовував сповна всі революційні можливості. З 1918 р. ІНК перетворився у масову загальноіндійську пар-; тію. Організовані ним акції мали широку підтримку в населення. Крім ІНК, розгорнула свою діяльність і Мусульманська ліга, яка іноді вдавалась до збройних акцій. Репресії колоніальних властей посилювали національно-^ визвольну боротьбу. Післявоєнне піднесення національно-визвольної боротьби розпочалось з масових страйків у великих промислових центрах Бомбеї, Мадрасі, Канпурі, Ахмадабаді. Англійська колоніальна адміністрація, щоб хоч якось вгамуі вати стихійний рух, вдалась, за пропозицією міністра в справах Індії Монтегю, до реформи управління країною. У 1919 р. Англійський парламент прийняв закон “Про управління Індією”. Він підтверджував колоніальний статус Індії. Реформа передбачала розширення індійського-представницт-І ва в раді при віце-королі Індії і губернаторах провінцій, а також збільшення числа виборців з 1% до 3%. Водночас був прийнятий закон Роулетта, який визначив покарання за антиурядові акцій Дії колоніальної адміністрації, а особливо закон Роулетта, дали могутній поштовх до розгортання масового руху громадянської непокори. 6 квітня 1919 р. Ганді закликав до згортання будь-якої Кампанія ненасильницького опору розпочалась 1 серпня 1920 р. її очолив ІНК, який на той час нараховував 10 млн. членів, і Мусульманська ліга.На початку 1922 р. сталися події, які примусили припинити кампанію. У одному селищі натовп селян заживо спалив загнаних у поліцейську дільницю кількох поліцейських. У мусульманських районах почалось повстання. Колонізатори кинули проти повсталих війська. Ганді засудив такі дії і оголосив про припинення акції. Період стабілізації (1922-1929 pp.) Індія прожила без значних потрясінь, хоча саме в цей час один з лідерів ІНК Джавахарлал Неру висунув програмний лозунг “пурна сварадж” – повна незалежність. Проблеми деколонізації та майбутнього країни. Світова економічна криза тяжко позначилась на економіці Індії. Впали ціни на головні експортні товари Індії. Розорення і зубожіння значної частини селян і підприємців спонукали до розгортання нової хвилі національно-визвольного руху. Новий період антиколоніальної боротьби відзначався більшою організованістю і чіткістю мети – незалежність і конституція.Ганді дав згоду на участь в конференції “круглого столу”, яку було скликано в Лондоні для обговорення проблем Індії. Таким чином, боротьбу було перенесено за стіл переговорів. На конференції ІНК представив проект конституції Індії: “Про основні права та обов’язки громадян Індії”. В ній були такі пункти: - введення в Індії демократичних свобод; - визнання кастової і релігійної рівності; - адміністративно-територіальний переустрій країни з урахуванням релігійного фактору;- встановлення мінімуму заробітної плати; - обмеження орендної плати за землю; - зменшення податків. Проте конференція завершилась повним провалом.У 1935 р. британський парламент прийняв Акт про управління Індією. Виборче право отримали 12% населення. Були розширені права місцевих законодавчих органів. Колоніальне становище зберігалось. У 1937 р. було проведено вибори, які засвідчили авторитет ІНК. Він здобув більшість у 8 з 11 провінцій і сформував місцеві уряди. Це був великий крок вперед у здобутті влади і в накопиченні демократичного, парламентського досвіду. З початком Другої світової війни віце-король Індії оголосив країну воюючою стороною. Індія виступила на боці антигітлерівської коаліції.

30

22 серпня в радянських центральних газетах було опубліковано повідомлення про радянсько-німецькі контакти. У цьому повідомленні говорилося: "Після укладення радянсько-німецького торговельно-кредитної угоди постало питання про посилення політичних відносин між Німеччиною і СРСР. Стався з цього питання обмін думками між урядами Німеччини та СРСР встановив наявність бажання обох сторін розрядити напруженість у політичних відносинах між ними, усунути загрозу війни та укласти пакт про ненапад. У зв'язку з цим належить днями приїзд німецького міністра закордонних справ м. фон Ріббентропа в Москву для відповідних переговорів ". 

У серпні 1939 р. СРСР опинився у центрі світової політики. Його прихильності домагались як Англія з Францією, так і Німеччина. Перед радянським керівництвом стала проблема остаточного вибору орієнтира, від якого залежала доля світу. На думку Сталіна, союз з Англією та Францією, у кращому випадку, міг принести напружені відносини з Німеччиною, а в гіршому - війну з нею. Союз же з Німеччиною залишав би СРСР осторонь світового конфлікту. Можна було розраховувати на припинення бойових дій проти Японії на річці Халхін-Гол (точилися з травня по серпень 1939 р. на території МНР), на яку могла вплинути лише Німеччина, і на територіальні придбання за рахунок Польщі, Прибалтики, Фінляндії та Румунії. Німеччина була згодна на це, аби тільки вивести СРСР із гри та розв'язати собі руки для агресії проти Польщі, яка була призначена спершу на 26 серпня, а згодом на 1 вересня.

21 серпня Сталін отримав від Гітлера телеграму, в якій той заявляв, що прагне до укладення пакту про ненапад з СРСР і готовий підписати будь яку додаткову угоду, що стосуватиметься всіх суперечливих питань. Підписання Пакту про ненапад між Німеччиною та СРСР (23 серпня 1939 р.) Гітлер просив прийняти міністра закордонних справ Німеччини Ріббентропа для підписання відповідних документів. Того ж дня Сталін дав розпорядження перервати переговори з Англією та Францією і надіслав Гітлерові телеграму з висловленням надії на суттєвий поворот у радянсько німецьких відносинах. Він погоджувався прийняти Ріббентропа у визначений термін. Після нетривалих переговорів Ріббентроп і Молотов підписали у Кремлі 23 серпня 1939 р. договір про ненапад і таємний протокол до нього. У протоколі сторони домовлялися про розмежування сфер впливу у Східній Європі. Німеччина визнавала сферою інтересів СРСР Фінляндію, Латвію, Естонію та Бессарабію, а от Литву віднесла до сфери своїх інтересів. Протокол передбачав поділ Польщі. Лінія поділу мала проходити приблизно вздовж річок Нарев, Вісла і Сан. Зміст підписаних у Москві документів чітко виявив характер переорієнтації зовнішньої політики СРСР. Сутність цього повороту полягала не просто у зміні зовнішньополітичних орієнтирів і не зводилася тільки до спроби гарантувати безпеку через безпосередні відносини з Німеччиною. Таємний протокол свідчив про відмову СРСР від визнання пріоритету міжнародного права. СРСР неначе повернувся до політики, яку проводив царський уряд: її рисами були таємна дипломатія і територіальна експансія. Підписавши протокол, СРСР фактично опинився серед держав - "підпалювачів війни". Безпосереднім підсумком підписання цих документів стало те, що німецькі війська вранці 1 вересня 1939 р. здійснили напад на Польщу. 3-го вересня Англія та Франція оголосили війну Німеччині. Спалахнула друга світова війна.

Початку Другої світової війни передувало укладення 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад, розрахованого на десять років. Додатково до цього договору було підписано таємний протокол, яким «розмежовувалися сфери інтересів» сторін. Це «розмежування» разом із підписаним у вересні 1939 р. «Договором про дружбу та державний кордон» означало згоду уряду Німеччини на приєднання до Радянського Союзу польської частини Західної України, Західної Білорусії, Литви, Латвії і Естонії. Зі свого боку, Німеччина дістала повну свободу дій в Європі, забезпечила собі постачання з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства. Таємна угода між Німеччиною і Радянським Союзом проілюструвала імперську суть обох держав, цинічне ігнорування їхнім керівництвом загальноприйнятих у цивілізованому світі принципів міжнародних відносин. Радянсько-німецький договір розв'язав А. Гітлеру руки для агресії в Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська вторгли-ся в межі Польщі. Англія і Франція, зв'язані з Польщею союзними договорами, оголосили Німеччині війну. Ці події поклали початок Другій світовій війні. Включення Західної України до складу СРСР

25

У 1912 р. після Сіньхайської революції Китай було проголошено республікою. У країні створено Національно-народну партію Гоміндан, яка поставила собі мету — перетворення Китаю на сильну національну державу у вигляді парламентської республіки. Ідейним керівником партії був Сунь Ятсен, який висловив мету партії у трьох народних принципах: націоналізм, демократизм, процвітання.

Національна народна партія (Гоміндан), очолювана тимчасовим президентом Сунь Ятсеном не втримала влади і та номінально перейшла до головнокомандувача китайської армії Юань Шікая. Придушивши повстання прихильників Сунь Ятсена, Юань Шікай став президентом країни і в 1914 р. розпустив парламент. Після смерті в 1916 р. Юань Шікая, Сунь Ятсен відновив свої політичні позиції й спрямував зусилля на відновлення втраченої єдності республіканського руху.    Перша світова війна, що тоді палала у світі, безпосередньо не втягла у свій вир Китай, проте наклала на нього відбиток. Центральна влада в республіці була досить слабкою, натомість на місцевому рівні усім заправляли тамтешні воєначальники. Звідси - усвідомлення Сунь Ятсеном того, що справжнє визволення й об'єднання Китаю неможливе без зміцнення дисципліни в Гоміндані й особливо в Національній революційній армії (НРА).

Визначальними на шляху до національної єдності та суверенітету стали події 1925-1927 pp., великою мірою інспіровані СРСР, який сподівався розпалити в Азії пожежу світової революції. Напередодні цих подій у Китаї були три впливові політичні сили, які вели боротьбу за владу: офіційний уряд у Пекіні, Гоміндан на чолі з Сунь Ятсеном і КПК. У 1921 р. Червона армія, ведучи боротьбу проти японської агресії на Далекому Сході, оволоділа територією Зовнішньої Монголії. Тут було проголошено Монгольську Народну Республіку. Розгорівся конфлікт з китайським урядом, який претендував на цю територію. У 1922 р. до Китаю відбула радянська дипломатична місія. Вона мала узгодити питання взаємовідносин з офіційним урядом у Пекіні, а також підтримати Гоміндан, центр якого знаходився у Кантоні. Після провалу переговорів у Пекіні радянська місія відправилась у Кантон, де підписала угоду з Сунь Ятсеном. Угода передбачала створення незалежного, але орієнтованого на радянську Росію, Китаю. Радянська Росія зобов'язувалась надавати фінансову та військову підтримку Гоміндану у боротьбі за владу. З цією метою до Китаю було відряджено групу військових на чолі з В. Блюхером та представника Комінтерну М. Бородіна, який упродовж кількох років відігравав ключову роль у відносинах між КПК і Гомінданом. Тим часом СРСР підписав угоду з пекінським урядом про взаємовизнання та про збереження контролю з боку СРСР над Китайською Східною залізницею і Зовнішньою Монголією. За рекомендацією Комінтерну в Гуанчжоу було створено уряд з представників Гоміндану і КПК, який очолив Сунь Ятсен, але напередодні революційних подій 1925 р. він помер. Поштовхом до революційних подій став розстріл англійськими поліцейськими мирної студентської демонстрації у Шанхаї, яка проходила під гаслом вигнання з країни колонізаторів. 30 травня 1925 р. на знак протесту у Шанхаївідбулося повстання, підтримане всіма верствами суспільства ("ЗО травня"). Це було стихійне патріотичне піднесення, яке стало початком національної революції, що мала за мету: —відновлення суверенітету Китаю; — ліквідацію мілітаристських угруповань; — об'єднання країни; — проведення соціально-економічних перетворень з метою модернізації Китаю. Особливістю національної революції в Китаї стало поєднання боротьби з імперіалістичними державами, виступів різних прошарків населення за свої права, гострої боротьби за владу і селянської війни. Уряд в Гуанчжоу оголосив себе національним і почав боротьбу за об'єднання Китаю. Головнокомандувачем армії Гоміндану став Чан Кайші. У жовтні-грудні 1925 р. війська під його командуванням оволоділи провінцією Гуандун, що зміцнило базу революційного руху. У липні 1926 р. його армія розпочала "Північний похід", план якого було розроблено радянським радником В. Блюхером. У результаті бойових дій військам Чан Кайші восени 1926 р. вдалося взяти Ухань, у лютому 1927 р. — Нанкін, у березні — Шанхай. Після захоплення Нанкіна Чан Кайші переніс туди столицю і створив національний уряд, який користувався підтримкою з боку деяких мілітаристських угруповань Півночі. Чан Кайші та його прихильники вважали, що мети досягнено і тепер потрібно приступити до реформаторської діяльності. Проте КПК вважала, що революцію потрібно продовжити і стати на шлях соціалістичного будівництва. У революційному таборі відбувся розкол. Чан Кайші, маючи авторитет і підтримку КПК, що робило його маріонеткою в руках СРСР, вдався до рішучих дій. У квітні 1927 р. Чан Кайші влаштував масові розстріли комуністів у Шанхаї, здійснивши переворот і встановивши свою особисту владу. Завдяки таким діям Чан Кайші вдалось об'єднати Китай під своєю владою. Спроба комуністів підняти повстання зазнала невдачі. Після цього відбувся розрив дипломатичних зв'язків між СРСР і Китаєм. КПК стала на шлях партизанської боротьби проти Гоміндану. 

14

 в країнах Європи і США розпочався період стійкого економічного зростання. Причиною цього процесу стала структурна перебудова економік європейських держав і США. На передній план вийшли галузі масового виробництва - автомобільна, електротехніч- на, авіаційна, хімічна. Новий технічний рівень масового виробництва (конвеєр, стандартизація, нові матеріали), ефективні методи управління і організації праці дозволили різке підвищення продуктивності праці, ефективність і прибутковість виробництва, збільшити за короткий час кількість товарів та послуг. У другій половині 20-х років всі провідні країни відновили і потім перевищили довоєнний рівень виробництва. Зросла більше ніж на третину порівняно з довоєнним рівнем світова торгівля. В ті роки американське слово "просперіті"(процвітання) висловлювало оптимізм і віру, що настала ера безкризового розвитку, неухильного зростання добробуту населення. Важливу роль у забезпеченні економічного зростання у деяких європейських державах відігравало державне регулювання, яке доповнювало ринкові механізми економічного розвитку.

Економічне зростання стояло на нетривкому грунті. Основною слабкістю росту було непропорційне зростання розриву між масовим виробництвом товарів (пропозицією) і низькою купівельною спроможністю населення (попитом). Назрівала криза збуту товару, який накопичувався на складах. Не рятувала реклама, кредит і продаж у розстрочку. Іншою негативною рисою стала нетривкість фінансової системи. Швидке зростання курсу акцій призвело до залучення на ринок цінних паперів значних фінансових ресурсів, зокрема кредитних. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх вигідно продати. Але так не могло тривати довго. Зрештою економічне зростання змінилось кризою небачених до того часу розмірів.

Криза почалась з паніки на Нью-Йоркській біржі 24 жовтня 1929 p., коли за один день акції впали в ціні на мільйони доларів. Це був крах ринку цінних паперів. Так неодмінно мав завершитись спекулятивний бум і штучне завищення їх курсу. Але крах на біржі був лише зовнішнім проявом кризи в економіці. За крахом фондового ринку настав спад виробництва. У провідних країнах падіння сягало 38%. Ця криза завершила історичну еволюцію типу господарюван ня, притаманного кінцю XIX - початку XX ст. Однією з головних причин економічної кризи, яка є неминучою і необхідною умовою економічного циклу, вважають невідповідність між виробництвом (пропозицією) і попитом, тобто на ринку вироблених товарів було більше, ніж попиту на них. Це криза відносного перевиробництва і перенакопичення капіталу.