54.Розпад світової колоніальної системи,шляхи розвитку незалежних держав Африки та Азії

Події Другої світової війни сприяли ослабленню політичного панування європейських держав у їхніх колоніях. Вони вже не могли серйозно впливати на обстановку, що там складалася. Змінилися й колонії за роки війни. У багатьох з них зміцніла національна економіка, що працювала на військові потреби метрополії, посилилися позиції національної буржуазії, збільшилася чисельність робітничого класу, виникли нові патріотичні організації. У ряді країн Південно-Східної Азії були створе­ні національні збройні сили, які боролися проти японських окупантів і набули досвіду збройної боротьби. Усе це створило умови для краху колоніалізму. Деколонізацію прискорило й протистояння, що почалося, двох «наддержав» — СРСР і США, оскільки кожна з них прагнула зміцнити свій табір за рахунок залучення народів периферії.Процес деколонізації умовно поділяють на три етапи (три хвилі). Перший етаптривав з 1945 до середини 50-х років ХХ століття. На протязі цього етапу звільнилися від колоніальної залежності країни Азії. Пер­­шими проголосили незалежність країни Південно-Східної Азії й Близь­кого Сходу. Другий етап деколонізації тривав із середини 50-х років до середини 60-х років ХХ століття. У ці роки відбувалася деколонізація Північної й Тропічної Африки. Від колоніальної залежності звільнилися 34 країни. Завершується розпад англійських, французьких і бельгійської коло­ніальних імперій. 1960 р., протягом якого незалежність одержали 17 африканських держав, увійшов в історію як «рік Африки».Третій етап тривав з 1975 р. по 1990 р. і характеризувався завершенням деколонізації Південної Африки. Головною подією цього етапу став розпад найстаршої португальської колоніальної імперії. Її «живучість» пояснювалася тим, що Португалія, котра не мала власних економічних можливостей для освоєння природних ресурсів своїх колоній, допустила туди іноземний капітал. Як підсумок — португальська колоніальна імперія перетворилася на «колективну колонію» Заходу. Західні країни були зацікавлені в збереженні португальського колоніального режиму в Африці. Але в 1974 р. у Португалії відбулася демократична революція, що покінчила з колишнім авторитарним режимом. Португальська колоніальна імперія була повалена, а на політичній карті світу з’явилися нові держави (Ангола, Мозамбік й ін.). У 1990 р. незалежність одержала остання колонія в Африці — Намібія. Ця подія завершує глобальний процес ліквідації колоніалізму.яд країн Азії й Африки обрали некапіталістичний шлях розвитку (або «соціалістичну орієнтацію»). Як правило, для цих країн була притаманна наявність значного (часом пануючого) державного сектора, централізоване регулювання економіки, проведення аграрних перетворень, у результаті яких виникав сильний кооперативний сектор, відверто авторитарний характер політичних структур, істотне обмеження цивільних свобод, орієнтація на Радянський Союз й інші соціалістичні країни. Ідея некапіталістичного шляху була особливо популярна в 60­70-ті роки. У 80-ті роки майже всі країни, що розвивалися цим шляхом, опинилися в глибокій економічній і політичній кризі. У міру наростан­ня кризових явищ у Радянському Союзі й після його розпаду багато країн «соціалістичної орієнтації» (Ангола, Мозамбік, Сомалі, Ефіопія й ін.) змінили свій курс і вступили на шлях економічної й політичної лібералізації.

55 Повоєнне реформування Японії,внутрішня та зовнішня політика на сучасному етапі. На відміну від Німеччини, окупованій союзниками під час боїв на її власній території, Японія була окупована через два тижні після капітуляції. При цьому США перешкодили створенню зон окупації країн-переможців у Японії. Оскільки співвідношення сил СРСР і західних держав на Далекому Сході було зовсім іншим, ніж у Європі, а радянський внесок у розгром Японії був внесений лише на останньому етапі Тихоокеанської війни в умовах фактично почалася "холодної війни", Москва була змушена з цим погодитися. У результаті американські війська під командуванням генерала Макартура окупували Японію одноосібно, хоча формально представляли інтереси всіх країн, що воювали з Японією. Підписавши беззастережну капітуляцію, Японія тим самим як мінімум прийняла умови Потсдамської декларації. Перед державами стояло завдання такого післявоєнного врегулювання в цій країні, яке запобігло б відродження її як агресивної сили. Це було можливо тільки за допомогою демократизації, ліквідації поміщицького землеволодіння як джерела самурайського авантюризму, розпуску монополістичних угруповань - дзайбацу як джерела агресії, демілітаризації і покарання військових злочинців для науки на майбутнє. Практично всі перераховані вище завдання були вирішені на першому етапі окупації (1945 - 47 рр..) Завдяки відносному єдності серед країн-переможців. У ці роки громадську думку США пам'ятало віроломство і жорстокість японської воєнщини і підтримувало курс на максимальне ослаблення Японії як можливого в майбутньому противника. У Японії була введена одна з найбільш демократичних у світі буржуазних Конституцій, написана фахівцями пропагандистського відділу штабу Макартура і перекладена на японський. Не наважившись на ліквідацію інституту Імператорської влади, автори Конституції обмежили її декоративними функціями. Конституція проголошує відмову Японії від вирішення зовнішньополітичних проблем військовим шляхом і забороняє їй мати Збройні сили. Проведеною за наполяганням держав аграрною реформою завершився розпочатий в епоху Мейдзі процес дефеодалізаціі. Перетворення 1945 - 47 рр.. звільнили японський імперіалізм від його загрозливих військово-феодальних характеристик, відкрили можливість буржуазно-демократичного розвитку. Однак США не поспішали з підписанням Мирного Договору та припиненням окупації: їх влаштовувало еластичне бездоговірне становище Японії в умовах "холодної війни". На другому етапі окупації (1948 - 51 рр..) Вашингтон робить ставку на перетворення Японії на свого союзника на Далекому. З цією метою США створюють сприятливі умови для діяльності проамериканських сил і ускладнюють можливості лівих партій Японії, Після проведення низки профілактичних заходів, що забезпечують лояльність японського уряду, Вашингтон виніс на Сан-Франциско конференцію 1951 проект Мирного Договору переможців з Японією. Компрометація праворадикальних сил поразкою у війні і демократичні перетворення в країні різко звузили соціальну базу ультраправого руху (з ліквідацією феодально-поміщицького класу, Збройних сил, розпуском дзайбацу). У зв'язку з цим ультраправі організації (з чисельністю близько 150 тис. чол.) Перенесли акценти у своїй пропагандистській роботі з ідеалізації "раси Ямато" на класово-націоналістичні гасла, що певною мірою відповідає інтересам великого капіталу. Не маючи широкої соціальної бази, японські неонацисти вдаються до терористичної діяльності за принципом "Нехай кожен вб'є по одному червоному. Із закінченням економічного буму на поч. 70 рр.. і виходом фракційних протиріч з-під контролю почалося падіння впливу ЛДП. Виникла реальна можливість відтискування ЛДП, єдиною відверто буржуазної партії Японії, від монопольної урядової влади. Японська буржуазія заздалегідь потурбувалася проблемою збереження свого політичного панування після ліквідації однопартійного кабінету ліберальних демократів - ця задача вирішена впровадженням в Японії американської системи почергової зміни при владі двох буржуазних партій і британської системи почергового правління буржуазної і правореформістской робочої партії, не зазіхає на підвалини буржуазного суспільства.Мілітаризація в Японії заборонено конституцією, в якій сказано: "Японський народ назавжди відкидає війну як суверенне право нації і загрозу застосування сили як засіб вирішення міжнародних питань. Право оголошення країни в стані війни не буде визнаватися". Дослідники виділяють три основні етапи повоєнної історії Японії: 1945—1949 рр. (нарощування виробничого потенціалу і демократизація економіки); 1949—1960 рр. (зупинення інфляції, лібералізація ціноутворення, раціоналізація виробництва і створення нових галузей); та з 1960 р. — до сьогодення (зміцнення важкої та хімічної промисловості, лібералізація зовнішньої торгівлі та міграції капіталів у 80-ті рр. XX ст.).Війна завдала величезної шкоди економіці Японії. Промислове виробництво у 1945 р. складало менше ніж третину передвоєнного рівня, виробництво сталі зменшилося на 90 %, вугілля — на 50 %, бюджетний дефіцит і грошова експансія породили гіперінфляцію. На тлі зруйнованої економіки під керівництвом штабу окупаційних військ США у перші повоєнні роки відбулося реструктурування соціально-економічної системи. Переглянуто цивільне законодавство, дозволено профспілки, проведено земельну реформу, за якої поміщики були зобов'язані продати землі орендарям за низькими цінами; розпущено «дзайбатсу» — японські концерни, проведено «чистку» серед лідерів бізнесу, конверсію виробництва, розукрупнення, введено жорсткі антитрестівські закони, було заборонено брати участь в управлінні великими компаніями членам кланів, які володіли «дзайбатсу», тощо.На сучасному етапі, в умовах тривалого скорочення темпів зростання, основними напрямками економічної політики Японії є стабілізація економіки, перерозподіл доходу, надання суспільних товарів та корекція помилок ринку. З метою стабілізації економіки держава розробляє плани та прогнози, щомісяця для контролю уряд готує економічні доповіді, на базі яких Агентством економічного планування приймаються рішення щодо подальших дій. Загалом на початку 90-х рр. XX ст. у Японії діяло 453 регулюючі закони, із них 220 — у сфері економіки. Слід зауважити, що з останніх 102 було прийнято ще у 1945—1954 рр.Керівництво проведенням промислової політики здійснює Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості (МІТІ), яке має право на певну свободу дій в управлінні галузями і якому підзвітна переважна більшість галузей економіки. До сфери дії МІТІ входять зовнішня торгівля, промисловість та торгівля, новітні технології, розміщення промислових підприємств та екологія, енергетика, питання промислової власності, підтримка малих та середніх підприємств..Після «економічного дива» у 50-60-х рр. XX ст. в Японії почалась економічна криза 70-80-х рр. XX ст.Щоб подолати кризу, Японія приступила до реалізації програми структурної перебудови економіки. Центр ваги було вирішено перенести з енергоємних та матеріаломістких галузей (чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво пластмас і штучних волокон) на наукоємні галузі (електроніка, радіотехніка, виробництво засобів зв'язку, ЕОМ, роботів та ін.), які споживають мало сировини і енергії, але потребують кваліфікованих інженерів та робітників.Реалізація цієї програми зумовила зростання державних витрат та інфляцію. Із 1982 р. уряд Японії на чолі з Я. Накасоне почав здійснювати антиінфляційний курс, скорочувати державні витрати, сприяти розвитку ринкових відносин. Були знижені податки з підприємців, почалась приватизація залізниць і телекомунікацій. Японська економіка залежить від імпортної сировини та палива.Сільське господарство відіграє значну роль в економіці. Пріоритетними є дрібне сільськогосподарське виробництво. В Японії вирощують овочі, фрукти, рис, розвинуто птаховиробництво. Країна забезпечує свої потреби в продуктах харчування. Японія виробляє 15 % морських продуктів.В Японії 70 % робітників наймаються на роботу, держава не втручається в приватний сектор. Японські робітники мають рівень знань відповідний бакалавру, добропорядні, пунктуальні. За технологічним забезпеченням Японія посідає друге місце після США.Дві основні проблеми Японії: перенаселеність і старіння нації. В Японії відчувається нестача молодих кадрів.Однією з проблем економіки є зростання безробіття.За формою державного устрою Японія — конституційно-парламентська монархія, очолити уряд країни може лише лідер однієї з партій, який переможе на виборах. Провідну роль має ЛДП, заснована в 1955 р. Монархії належить пріоритетне місце, згідно зі ст. 1 Конституції країни монарх є гарантом держави.Одним з головних напрямків є розширення домінування Японії в Азії. Покращення внутрішнього становища сприяє розвитку зовнішньої політики. Після подій 11 вересня 2001 р. змінилося ставлення Японії до питань зовнішньої політики. Уряд Коідзумі підтримав США в боротьбі з тероризмом. Японія спостерігає за розширеннями китайського потенціалу, її турбує зростання потенціалу ядерного озброєння в Індії та Пакистані.Виникає необхідність переписати необхідність утримання збройних сил в Конституції Японії .Японія підтримує добрі відносини з США, Канадою. Україна та Японія підтримують між собою рівноправні відносини. Товарообмін між країнами виріс на 70 %.Зовнішня політика Японії не позначена такими ж успіхами, як економіка. Японія не виступає з ініціативами глобального характеру, її зовнішньополітичний курс прокладається з оглядом на те, як реагуватимуть США. Це можна пояснити тісними японо-американськими економічними зв’язками: будь-яка негативна реакція США може позначитися на зовнішньоторговельних операціях і викликати непередбачені наслідки в народному господарстві.

56 Проголошення КНР,ульт особи Мао Цзедуна.Реформування економіки Китаю на початку 21 ст. Китайський народ під час війни з японськими агресорами (1937—1945) зазнав величезних людських та матеріальних втрат. Загинули численні культурні цінності, було зруйновано міста, країна фактично розпалась на самостійні райони. У Китайській Республіці запанували голод, епідемії, злидні.На завершальному етапі Другої світової війни війська СРСР провели успішні операції, розгромивши японців на суходолі. Величезна територія Північно-Східного Китаю — Маньчжурія — з населенням понад 40 млн чол. стала зоною тимчасової окупації радянської армії.У сталінських планах побудови «соціалістичного табору» Китаю відводилась важлива роль.Радянська військова адміністрація перетворила Маньчжурію на зону, закриту для представників законного уряду лідера партії Гоміндан (Національна партія) Чан Кайші. Це було розцінено урядом Китайської Республіки як втручання СРСР у внутрішні справи країни, спрямоване на провокування громадянської війни, як грубе порушення Договору про дружбу і союз між Радянським Союзом та Китаєм, укладеного у серпні 1945 р.Протягом 1946 р. між комуністичними та урядовими військовими підрозділами тривали локальні збройні сутички. Навесні 1947 р. наступом армій КПК з Маньчжурії розпочалась громадянська війна.1 жовтня 1949 р. на центральній площі Пекіна Тяньаньмень було проголошено Китайську Народну Республіку. У континентальному Китаї утвердився комуністичний тоталітарний режим.У грудні 1949 р лідер КПК Мао Цзедун прибув до Москви на святкування ювілею Й. Сталіна. Під час його тривалого візиту у лютому 1950 р. було підписано Договір про дружбу, союз та взаємну допомогу між СРСР та КНР строком на 30 років.Китайські комуністи за радянським зразком швидкими темпами проводили індустріалізацію, колективізацію сільського господарства, докорінну перебудову в галузі культури та освіти. У листопаді 1955 р. політбюро ЦК КПК прийняло рішення підпорядкувати державі підприємства приватного сектора промисловості та торгівлі. У 1956 р. протягом 8-9 місяців було проведено суцільне кооперування сільського господарства. Як і в СРСР, ці заходи супроводжувалися масовими репресіями. Перші незгоди у радянсько-китайських відносинах виникли у зв'яз¬ку з відмовою Москви передати КНР атомну зброю. З початком «культурної революції» пекінське керівництво оголосило «смертельними ворогами» Китаю СРСР і США.У середині 60-х років у пекінського керівництва склалася зовнішньо-стратегічна концепція, суть якої, за словами Мао Цзедуна, полягала у тому, щоб підштовхнути до смертельної сутички двох «тигрів» - СРСР та США, а «мудрій мавпі», Китаєві, залишити роль спостерігача двобою. Із появою у Китаї ядерної зброї (1964) така концепція загрожувала світовою катастрофою.У лютому 1979 р. вперше у світовій історії розпочалася війна між соціалістичними державами - Китаєм та Соціалістичною Республікою В'єтнам зі значними втратами війська КНР відступили.

Події другої половини 50-х років у СРСР позначились і на розвиткові Китаю. Гасла М. Хрущова -«Наздогнати й перегнати США в галузі економіки», «Нинішнє покоління радянських людей буде жити за комунізму» - втілились у ще більш авантюристичному курсі Мао Цзедуна. Він закликав побудувати комунізм у Китаї за дві-три п'ятирічки.На початку 60-х років загострились радянсько-китайські відносини. Мао Цзедун виступив проти розвінчання М. Хрущовим культу особи Сталіна. Більше того, він став претендувати на місце вождя міжнародного комуністичного руху, яке завжди належало лідерові КПРС. Ідеологічні суперечки радянських і китайських комуністів поступово призвели до згортання економічних, торговельних зв'язків, а згодом і до прикордонних збройних сутичок у другій половині 60-х років. , «Велика культурна революція» проводилася у 1965-1976 рр. і стала апогеєм культу особи Мао. Вона розпочалася у листопаді 1965 р. репресіями проти творчої інтелігенції, викладачів вищої школи.Режим особистої влади Мао Цзедуна тримався на міцній соціальній базі партійних, військових та господарських функціонерів усіх рангів, їх призначали тільки згори, враховуючи відданість ідеям комунізму. Вони мали певні пільги і міцно за них трималися (розподіл житла, продовольства, побутової техніки тощо).9 вересня 1976 р. на 83-му році життя помер Мао Цзедун. Ще до завершення траурних церемоній розпочалася гостра боротьба за владу,у результаті якої багатьох із найближчого оточення померлого вождя було заарештовано. Вдову Цзянь Цінь та ще трьох високопоставлених партійних соратників Мао оголосили «бандою чотирьох», звинувативши їх у проведенні руйнівної «великої культурної революції». Судовий процес над ними засвідчив причетність Мао до масових репресій, які торкнулися близько 100 млн осіб.