9.Особливості офіційно-ділового стилю

Офіційно-діловий   стиль   –   це   мова   ділових   паперів: розпоряджень,  постанов, програм, заяв, автобіографій,  резолюцій, протоколів, указів, актів, законів, наказів, анкет, розписок тощо. Це  один  з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI–XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах,   українських  грамотах  XIV  та  XV  ст.,   українських літописах (офіційні листи, угоди та ін.). Особливості офіційно-ділового стиля:      -   кожний документ має усталений зразок; -   слова вживаються виключно в прямому значенні; -   переважають слова-терміни, пов'язані з діловодством; -   відсутні художні засоби, пестливі та згрубілі слова, питальні, неповні і незакінчені речення.      Основною   одиницею  офіційно-ділового  стилю   є   документ.

10.Особливості публіцистичного стилю

Публіцистичний стиль мовлення використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується точністю, послідовністю, логічністю викладення провідних тез разом з їх емоційним забарвленням.

Основні ознаки:

доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал),

поєднання логічності доводів і полемічності викладу,

поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, виклад наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю,

наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційну ознаку,

наявність художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол тощо).

Основні мовні засоби:

синтез складників наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного стилів,

насичення лексики суспільно-політичними й соціально-економічними термінами, закликами, гаслами,

використання багатозначної образної лексики, емоційно-оцінних слів, експресивних сталих словосполук, перифраз,

уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів,

використання чужомовних суфіксів -іст (-ист), -атор, -ація тощо, префіксів псевдо-, нео-, супер-, інтер- тощо,

різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та інше,

влучні афористичні, інтригуючі заголовки.

11.Особливості наукового стилю

Науко́вий стиль мо́влення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.

При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів.

Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція. Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень,

логічна послідовність і довідність викладу,

узагальненість понять і явищ,

об'єктивний аналіз,

точність і лаконічність висловлювань,

аргументація й переконливість тверджень,

однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень,

докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і окреслені:

значною кількістю наукової термінології,

наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, мап, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок,

оперуванням абстрактними, переважно чужомовними словами,

уживанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполук,

залучуванням цитат і посилань на першоджерела,

здебільшого відсутністю авторської індивідуальної манери й емоційно-експресивної лексики,

наявністю виразної композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації),

наявністю дієслівних форм, зазвичай безособових, узагальнених чи неозначених, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково окреслюють дії, предмети та явища,

специфічною монологічністю текстів,

переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

12.мовні норми та їх різновиди

Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм:

1. орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба)

2. акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо!дити- ви!ходити

3. лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності);

4. словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова);

5. морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами);

6. синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень);

7. стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування);

8. орфографічні норми (написання слів);

9. пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).

?13. характеристика та особливості книжних стилів

14. вимоги до культури мовлення

Це неважкі правила, які будуть дуже корисними всім і кожному щодо використання української мови і новочкам і людям з певним досвідом! 1) логічна послідовність викладу думок і несуперечність їх  між собою, досягається внутрішнім планом відповіді (можна користуватися схемою: задум-основні думки-їх членування-висновки) 2) правильне розуміння понять, занння термінів, якими передаються ці поняття, доречне їх вживання зрозумілість викладу матеріалу та точність опису. 3) логічний наголос основних (ключовиї) слів, особливо інформативних, залежно від обраної теми. 4) правильне наголошення слів, уникання діалектних і просторічних наголосів. 5) дотримання граматичних норм  6) дбати про чистоту мови (уникати необгрунтованих повторень, зайвих слів на зразок: значить, ну, от) не вживати просторічних, жаргонних, вульгарних слів і виразів. 7) стежити за будовою речень, вислову фрази: намагатися давати повні аргументовані відповіді, не допускати телеграфного мовлення, тримати під контролем синтаксичну структуру речення, щоб у ньому якщо воно не односкладне, була граматична пара підмет-присудок, а всі інші слова занходили своє місце в групі підмета чи в групі присудка, користуватися прямим і зворотнім порядком слів, виносити найважливіші слова на початок або кінець речень, виділяти їх інтонаційно, на письмі - розділовими знаками. 8 ) виразність і образність мовлення. Досягається умілим використанням бегатозначних, синонімічних слів, фразеологічних сполучень прикметникових дієприкметників і дієприслівників, зворотів, художніх засобів (епітети, порівняння, метафори) 9) дотримати розмірений темп, виразну дикцію, мовлення, міміку, жести. 10) дотримання вимовних (орфоепічних) норм української літературної мови: -наближена вимова ненаголошених е дои,и до е (се(и)ло, не(и)си) -відсутність акання - ненаголошене о ніколи не наближається доа (роса) -тверда вимова губних приголосних (любов, сім, голуб) шиплячих (ріж, ніч) -африкати дж, дз вимовляються як один звук (джерело, дзвін) -перед е та и всі приголосні вимовляюься твердо (небьо, день, диво) -перед і всі приголосні пом'якшуються (ніхто, після, гірка) -розрізнення приголосниї щилинного Г та проривного Ґ (ґедзь) -дзвінкі приголосні в кінці слова не оголошуються (сніг, дід, сторож)

=15. Склад суч укр лексики за походженням

Лексика (від дав.-гр. τὸ λεξικόν — сукупність слів якоїсь мови чи діалекту та словниковий склад мови письменника чи художнього твору[1]) — словниковий склад мови. Наука, яка вивчає словниковий склад, називається лексикологією.

Крім того, терміном «лексика», у прикладному вузькому значенні, також позначають окремі лексичні шари (книжна, емоційно забарвлена, нейтральна) або лексичні групи (побутова, професійна, сільськогосподарська), словниковий склад окремих творів чи письменників (лексика «Лісової пісні» Лесі Українки).

При порівнянні лексичних систем двох і більше мов відзначають наявність безеквівалентної лексики. Безеквівалентна лексика — лексичні одиниці, що не мають точних семантичних відповідників у інших мовах. До складу безеквівалентної лексики належать слова-реалії, слова-символи, власні назви.

Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою називають також пев­ну частину словникового складу мови: лексика абстрактна, лексика термінологічна, лексика побутова, лексика емоційна і т. д.

Українська мова відрізняється чисельним складом лексики: лише загальних назв (разом із термінами) кількасот тисяч.

Словниковий склад мови являє собою не просто набір слів. Слова в мові існують у певній системі та взаємовідношенні. Вони розрізняються за сферою й частотою вживання. Слова якнайтісніше пов'язані з позамовною дійсністю, складові частини якої вони позначають і на зміни в якій оперативно реагують, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. І тому лексична система є найрухливішою, наймобільнішою складовою частиною мови: у ній постійно виника­ють нові слова, нові значення в існуючих словах, а окремі слова стають застарілими, рідковживаними, а то й зовсім за­буваються, залишаючись тільки в писемних пам'ятках. Коли ми говоримо про те, що мова пов'язує минулі покоління із сучасними, зберігає й передає минулий досвід, то маємо на увазі насамперед слова, лексику.

Багата, розвинена лексика забезпечує тонше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього і точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожного окре­мого індивіда, що володіє цим багатством.