4. Гвіанське плоскогір’я
Гвіанське плоскогір’я – це пенепленізоване, сильно розчленоване горбисте плоскогір’я, що складене з поверхні товщами зруйнованих пісковиків і розбите численними скидами. Річки, внаслідок наявності цих численних скидів, відрізняються численними водоспадами і порогами. Тому мабуть не випадково найвищий у світі водоспад (Анхель) розташований саме на цьому нагір’ї. В межах країни виділяють чотири частини: східну нагірну, центральну нагірну, західну нагірну і Гвіанську низовину.
Східна частина плоскогір’я, що розташована у безпосередній близькості з Атлантичним океаном, отримує найбільшу кількість опадів – 2000-3500 мм на рік. Розподіл рослинності в значній мірі залежить від експозиції схилів. Навітряні схили вкриті вологими вічнозеленими лісами, схожими за видовим складом з амазонськими гілеями. На підвітряних посушливих схилах формуються чагарникове рідколісся з чахлими деревцями чапарро.
Центральна частина плоскогір’я більш віддалена від океану і лежить в більш високих широтах. В ній найкраще збереглися залишки пісковикового покриву, більш чітко виражені сухий і вологий періоди, різкіше – залежність рослинності від експозиції і абсолютної висоти. Вершинні частини, що майже завжди обкутані хмарами і туманами, зайняті кам’янистою напівпустелею. Рослини мають пригнічений вигляд у зв’язку з низькими температурами (+10...+120С) і сильними вітрами. Вони представлені викривленими, більшою мірою ендемічними вічнозеленими чагарниками.
Західна частина плоскогір’я, що лежить західніше від улоговини Оріноко-Ріу-Негру, протягом всього року знаходиться під дією екваторіальних повітряних мас. Екваторіальний тип клімату і незначні висоти обумовили наявність гілейних лісів і потужних опідзолених латеритних грунтів.
Гвіанська низовина має аналогічний з західною частиною нагір’я клімат. Опадів випадає понад 3000 мм на рік. Плакорні простори вкриті гілеями, більш низькі ділянки – заболочені луки.
5. Бразильське плоскогір’я
В основі всієї країни залягає давній цоколь з гранітів і гнейсів. Поверхня цоколя місцями перекрита товщею пісковиків, які розбиті річковими долинами на окремі столові плато з крутити високими схилами, що мають назву шапади. В басейні верхньої Парани поверхня складена товщею базальтових лав, які утворюють рельєф східчастих плато. Зі сходів цих плато стікає Парана та її численні притоки, що утворюють пороги і водоспади. Місцями серед плато здіймаються окремі хребти або с’єрри, що сягають висоти понад 2000 м.
Найбільш високі частини плоскогір’я розташовані неподалік від Атлантичного океану і відділені від нього лише вузькою смугою узбережжя. Вздовж берега тягнуться широкі смуги піщаних пляжів. Характерною рисою рельєфу узбережжя є окремі острови з вершинами у формі цукерних голів, що утворились внаслідок постійного опускання узбережжя. Особливо мальовничі ці цукерні голови в бухті Ріо-де-Жанейро.
6. Патагонія
Патагонія – це ступінчасте плоскогір’я, яке відчуває різку нестачу вологи, відрізняється дуже суворим, континентальним кліматом, кам’янистими, бідними грунтами і напівпустельною рослинністю. Патагонія – це орографічно обумовлена напівпустеля. Анди є головною причиною суворості Патагонії. Пануючі в цих широтах західні вітри, які несуть насичене вологою морське повітря з Тихого океану, наштовхується на перпендикулярний до них бар’єр Анд. Західні схили Анд віднімають усю вологу у Патагонії, яка опиняється в “сухій тіні гір”. Навпроти, холодні повітряні маси з півдня не зустрічають на своєму шляху ніяких перепон і безперешкодно проносяться над плоским плато аж до степів Пампи. Іноді відбувається вторгнення атлантичного повітря, але воно також не приносить опадів, оскільки попередньо проходить над холодною Фолклендською течією.
Грунти на півночі Патагонії представлені сіроземами, в центральній частині – бурими, на півдні переважають каштанові.
В ландшафтній структурі переважають напівпустельні ландшафти, для рослинності яких характерна ксерофітність і сукулентність, розвиток подушкоподібних і сланких форм.
Фон рослинного покриву складають злаки: аргентинський тонконіг, ковила, типчак. Між ними розкидані окремі деревця чаньяра, кущики харільї, чорний колючий барбарис, кактуси. Рослинність має сірувато-зелено-жовте забарвлення і виглядає так, немовби завжди вкрита пилом. Навіть квіти в цій сумній напівпустелі не мають яскравих фарб.
Серед ендемічних представників дикої фауни Патагонії слід відзначити вонючку (сорільо) із роду куниць, лисицеподібну Магелланову собаку і невеличкого страуса Дарвина (південний вид нанду). Грозою овець є численна тут пума. Зустрічаються стада великих лам-гуанако, трьохпоясні броненосці – апари.
Бідні, розріджені і колючі патагонські напівпустелі непридатні для землеробства, не можуть слугувати пасовищами і для великої рогатої худоби. Лише невимогливі віці великими стадами пасуться на плато Патагонії. Патагонія – основний район вівчарства Аргентини.