2. Озера Південної Америки
2.1. Особливості поширення озер по території Південної Америки. Озера в Південній Америці нечисленні. Основними генетичними групами озер материка є тектонічні, льодовикові, лагунні, вулканічні, заплавні, залишкові.
Виключно тектонічних озер в Південній Америці немає. Є озера з подвійним тектонічно-залишковим і тектонічно-лагунним походженням. До тектонічно-залишкових озер відносяться озера Тітікака і Поопо. Вони лежать в глибоких тектонічних депресіях на Центральноандійськом плоскогір’ї на висоті понад 3800 м, але є залишками давніх, значно більших за площею озер.
Тітікака – найбільш високогірне озеро світу з максимальною глибиною 304 м. В озеро впадає багато річок, а витікає одна – Десагуадеро. Тому вода в озері прісна. Річка Десагуадеро впадає в озеро Поопо, яке лежить південніше і нижче за гіпсометричним рівнем. Берега озера порізані і круті. На берегах виражені тераси, що свідчить про неодноразове зниження рівня озера. Незважаючи на значну висоту, клімат на узбережжі озера м’який, теплий. Взимку трапляються лише заморозки. Температура води в озері коливається протягом року від +12 до +140С, і озеро пом’якшує клімат узбережжя, що дозволяє місцевому населенню вирощувати, наприклад, кукурудзу. У інков Тітікака вважається священним озером, з ним пов’язано багато легенд. Легенди розповідають, немовби на дні озера лежать затоплені храми інков, в яких заховано багато золота. Це спонукало всесвітньо відомого французького океанолога Жак-Іва Кусто організувати експедицію на озеро Тітікака. За допомогою підводного апарата Кусто протягом двох місяців проводив дослідження під водою. Храмів і золота він не знайшов. Проте встановив максимальну глибину озера і знайшов близько мільйона жаб, що живуть під водою і дихають всією шкірою.
Поопо, на відміну від Тітікаки, є солоним озером. Глибина його не перевищує 3 м. Характеризується різкими коливаннями розмірів і рівня води (до 20 м) в залежності від випадання атмосферних опадів.
До тектонічно-лагунних озер відноситься озеро Маракайбо. Воно лежить в тектонічній улоговині на узбережжі Карибського моря і, на зразок лагуни, з’єднано з морем вузькою протокою, по якій під час припливів в нього можуть заходити морські судна. Звичайні глибини озера складають 9 м, проте в південній частині вони сягають 250 м. Вода в озері прісна і лише під час припливів дещо осолонюється. Маракайбо – унікальне за запасами нафти озеро. На його дні пробурені понад 4 тис. нафтових свердловин. Тому часто його називають нафтовим центром Латинської Америки.
До лагунних озер, що майже втратили зв’язок з океаном, відноситься низька озер на південно-східному узбережжі материка. Найбільшими серед них є озера Патус і Лагоа-Мірін. Озера мілководні, зв’язані між собою протокою.
До льодовикових озер відносяться великі озера, що лежать в Патагонських Андах і на плато Патагонія (з півночі на південь): Буенос-Айрес, Сан-Мартін, В’єдма, Лаго-Архентіно та ін. Ці озера мають прісні води, а деякі з них і значні глибини. Так, середня глибина озера Лаго-Архентіно близько 300 м.
В різних районах Анд є дрібні вулканічні озера.
Широко поширені заплавні озера або озера-стариці. Найбільше з них – Мар-Чікіта – розташоване в Пампі, в басейні річки Парана.
Ряд залишкових або реліктових озер з різним ступенем заболочування і засолення лежить на плоскогір’ях Центральних Анд і в області Прекордільєр. Найбільшим з них є озеро Атакама.