2. Орографія Азії та її зв’язок з тектонічною будовою материка
Рельєф Азії характеризується складним поєднанням рівнин, які відповідають давнім і молодим материковим платформам, і гірських споруд, які відповідають складчастим областям різного віку. На північному заході Азії, між Уральськими горами і Єнісеєм, розміщується велика Західносибірська рівнина – одна з найбільших акумулятивних заболочених низовин земної кулі. Вона приурочена до молодої Західносибірської платформи і має переважно плоску, навіть ввігнуту поверхню. Проте це не одноманітна низовина, як це може здаватися. Знижені ділянки, що переважають в центрі і на півночі рівнини, мають висоту 50-100 м над р. м. Але вздовж західної, південної і східної окраїн рівнини простягаються невисокі височини з висотами від 150 до 250 м.
Між Єнісеєм і Леною, на схід від Західносибірської рівнини, розташоване велике Середньосибірське плоскогір’я, приурочене до давньої Східносибірської платформи. Це величезна висока рівнина, що густо і глибоко розчленована долинами річок. Середні висоти плоскогір’я складають 500-700 м, а найбільш припідняті ділянки (гори Путорана) досягають 1500-1700 м. Характерною особливістю геологічної будови плоскогір’я є трапи – лавові покриви, які залягають з поверхні і утворюють високі слабохвилясті ступінчасті плато. На півночі плоскогір’я розміщується Анабарське плато, що приурочене до Анабарського щита, і являє собою вирівняну височину, на який місцями здіймаються скельні пасма. На південному сході плоскогір’я розміщується Алданське нагір’я, яке приурочене до Алданського кристалічного щита, і являє собою сукупність високих плоских межиріч і гірських хребтів. У західній частині плоскогір’я, вздовж правого берега Єнісею, простягається Єнісейський кряж – низькогірне пасмо з куполоподібними вершинами, складене гранітами і кварцитами і приурочене до Єнісейської антеклізи. На сході плоскогір’я розміщується Лено-Вілюйська низовина або Центральноякутська рівнина, що приурочена до Вілюйської синеклізи.
Що стосується Тунгуської синеклізи, то в її межах спостерігається незбіг тектонічної і морфологічної структур: найбільш глибокий частині Тунгуської синеклізи відповідає не низовина, а височина – плато Путорана, яке внаслідок значних абсолютних висот (до 1701 м) і глибокого розчленування часто називають горами.
Північніше Середньосибірського плоскогір’я розташована Північносибірська низовина, яка широкою смугою простягнулася від берегів Єнісею майже до берегів Лени. В тектонічному відношенні вона відповідає Хатангському крайовому прогину. Поверхня низовини плоска, сильно заболочена, але місцями здіймаються пасма височин з абсолютними висотами до 350 м.
Ще північніше, на півострові Таймир розміщуються гори Бирранга. Вони приурочені до області герцинської складчастості і являють собою низькі гори із згладженими формами рельєфу.
На південному заході Західносибірська рівнина межує з Казахським дрібносопковиком. В тектонічному відношенні він відповідає Казахському щиту молодої Туранської платформи, а в рельєфі являє собою височину, серед плоскої поверхні якої здіймаються окремі скельні останці і низькогірні масиви.
На південний захід від Казахського дрібносопковика розміщується Туранська низовина. Тектонічним фундаментом країни є молода Туранська платформа. Для будови поверхні характерно чергування низовин (Сирдар’їнська низовина, Південнокаракумська низовина та ін.) і платоподібних височин (Тургайське плато, плато Устюрт, Мангишлакське плато та ін.).
Південніше Туранської низовини, Західносибірської рівнини і Середньосибірського плоскогір’я простягаються гори Середньої Азії і Південного Сибіру. До перших відносять гори Тянь-Шань, Памір, Джунгарський Алатау, хребет Тарбагатай; до другої – гори Алтай, хребти Салаїрський кряж і Кузнецький Алатау, гори Західний Саян та Східний Саян, гори Прибайкалля і Забайкалля, Вітімське плоскогір’я.
Гори Тянь-Шань складають окремі високі (3-5 тис. м) хребти з різним напрямом простягання, крутими схилами і плоскими поверхнями вершин, що виникли під час каледонської і герцинської складчастих епох, були повністю зруйновані і знову відроджені під час герцинського і мезозойського орогенезу. Тому вершини їх мають плоску поверхню. Найвищою точкою Тянь-Шаню є пік Перемоги – 7439 м.
Гори Алтай – це компактна гірська система, східна частина якої виникла під час каледонської складчастості, а західна – герцинської складчастості. Алтай являє собою систему високих хребтів (найвища точка – гора Белуха, 4506 м) і окремих масивів з плосковершинними поверхнями.
На південь і схід від гір Середньої Азії і Південного Сибіру розміщуються рівнни і гори Центральної Азії. Центральна Азія – це поєднання високих рівнин (Джунгарська, Кашгарська, Алашань, Гобі, Цайдам), що приурочені до окремих масивів Китайської давньої платформи, а також гір і нагір’їв всіх епох горотворення (Куньлунь, Алтинтаг, Наньшань, Тібет, Гіндукуш, Каракорум, Гімалаї).
На крайньому північному заході Центральної Азії розташована Джунгарська рівнина. Це висока (від 250 до 800 м) міжгірна улоговина, оточена гірськими пасмами – Східним Тянь-Шанем, Джунгарським Алатау, Монгольським Алтаєм тощо. Вона має плоску поверхню, яка вкрита щебенем, з окремими масивами горбистих пісків..
Південніше Джунгарської улоговини, за хребтами Тянь-Шаню, лежить Кашгарська або Тарімська рівнина. З півночі вона оточена горами Тянь-Шань, з півдня – горами Куньлунь, із заходу – Паміром. Це велика, безстічна, висока, міжгірна улоговина, що в тектонічному відношенні відповідає Тарімському масиву Китайської платформи і зайнята піщаною пустелею Такла-Макан.
Плоскогір’я Гобі займає величезну територію в середині Центральної Азії і в тектонічному відношенні відповідає Північнокитайському масиву давньої Китайської платформи. Поверхня плоскогір’я лежить на висоті від 900 до 1200 м і складається з окремих рівнин з кам’янистим і глинистим ґрунтом, серед яких височіють окремі короткі хребти.
Улоговина Цайдам – це висока (2700-3000 м) міжгірна западина з плоскою поверхнею, що оточена з півночі хребтами Алтинтаг і Наньшань, а з півдня – горами Куньлунь.
Гори Куньлунь – найдовша гірська система в Азії. Вона простягається на 2500 км з заходу на схід вздовж південного краю Тарімської западини і западини Цайдам і північної окраїни Тібетського нагір’я. Західніше гір Куньлунь розташовані гори Гіндукуш і Каракорум.
Гори Гіндукуш являють собою мезозойську складчасту споруду, змінену тектонічними рухами кайнозою. В орографічному відношенні Гіндукуш поділяється на дві рівні поздовжні частини – нижчу західну (до 5000 м) і вищу східну (понад 7000 м).
Гори Каракорум знаходяться у західній частині Центральної Азії між Куньлунем на півночі і Гімалаями на півдні. Це один з найвищих гірських масивів земної кулі. Гори виникли в мезозої, а в кайнозої були значно змінені тектонічними рухами. Середні висоти Каракоруму 6000-7000 м, найвища вершина – гора Чогорі (8610 м), друга за висотою вершина на земній кулі.
Західніше Гіндукушу розташовані Передньоазіатські нагір’я. До їх складу входять Малоазіатське, Вірменське та Іранське нагір’я.
Малоазіатське нагір’я (геоморфологічна провінція) – це нагір’я на однойменному півострові. Його внутрішня частина зайнята давнім тектонічним ядром Анатолійського плоскогір’я, облямованим хребтами альпійського віку – Понтійськими горами на півночі і горами Тавр – на півдні.
Вірменське нагір’я (геоморфологічна провінція). Займає центральне положення на Передньоазіатських нагір’ях і знаходиться між Малоазіатським нагір’ям на заході та Іранським нагір’ям на південному сході. Для поверхні Вірменського нагір’я типові значні лавово-туфові плато і плоскогір’я з висотами 1500-2000 м, які розділені гірськими хребтами і масивами. Характерні вулкани, переважно згаслі. Найбільш високим із них є Великий Арарат – 5165 м. На деяких вершинах, в тому числі на В. Арараті, лежать вічні сніги і льодовики. Серед плато і нагір’їв є улоговини, які дренуються річками або зайняті озерами (Ван, Севан, Резайє та ін.).
Іранське нагір’я (геоморфологічна провінція). Розміщується між Месопотамською низовиною на заході і долиною річки Інд на сході. Сформувалось в альпійсько-гімалайської геосинклінальної зоні під час альпійського і більш раннього орогенезу. Великі внутрішні плоскогір’я Іранського нагір’я облямовані окраїнними дугами хребтів – на півночі Ельбурсом, Туркмено-Хорасанськіми горами і західними хребтами Гіндукуша, на півдні горами Загрос, Мекран, Сулейманови. Периферійні гірські пасма утворилися внаслідок альпійських складчастих рухів, а внутрішні брилові ділянки належать до давніх споруд. В ряді місць у будові нагір’я велику роль відіграють вулканічні породи, збереглися вулканічні конуси згаслих вулканів. Внутрішня частина Іранського нагір’я – це плоска височина з середніми абсолютними висотами 800-1000 м, над якою подекуди підносяться гребені гірських пасом.
Південніше Куньлунь лежать Тибетське нагір’я і гори Гімалаї. Тібетське нагір’я – це одне з найбільших і найвищих нагір’їв земної кулі. Лежить на півдні Центральної Азії і простягається між гірськими системами Куньлунь (на півночі), Гімалаї (на півдні) і Каракорум (на заході). Нагір’я сформувались з складчастих споруд палеозойського, мезозойського і кайнозойського циклів, проте найважливішу роль у формуванні його рельєфу відіграли вертикальні рухи неогену та антропогенового періоду. Досліджено, що ще в середині кайнозою на місці сучасного Тібетського нагір’я земна поверхня була не вищою від рівня моря. Підняття Тібету триває й тепер, швидкість його – понад 1 м за 100 років.
Західна частина Тібетського нагір’я – це одноманітна за висотами поверхня до 4900-5200 м заввишки. Згладжені хребти тут чергуються з тектонічними западинами. На більшій частині поверхні переважає кам’яниста пустеля з численними солоними озерами. У південно-східній частині нагір’я переважають висоти 4500-4800 м. Тут у ряді місць є діючі вулкани, гейзери, багато гарячих джерел. Південь нагір’я являє собою систему хребтів, які іноді об’єднуються під загальною назвою Трансгімалаїв. Для цих хребтів характерні типові альпійські форми рельєфу. Окремі вершини досягають висоти 7000 м і більше. Від Гімалаїв ці гори відокремлюються широкими поздовжніми долинами річок Брахмапутри, Сатледжу і Інду.
Гімалаї – це найвищі гори земної кулі. Вершина Гімалаїв і всієї земної кулі – гора Джомолунгма (8850 м). Ця гора має ще дві назви – Еверест і Сагарматха. Вона складена кристалічними вапняками і сланцями і має форму піраміди з крутими схилами. Гімалаї відокремлюють Тібетське нагір’я від Індо-Гангської низовини. Вони простягаються величезною дугою з північного заходу на південний схід смугою довжиною 2500 км і шириною від 250 до 300 км. Гімалаї виникли в кайнозойську або альпійську еру горотворення.
Південніше і західніше Гімалаїв лежить Індо-Гангська низовина. В тектонічному відношенні вона приурочена до крайового прогину Індостанської платформи, що простяглась від Аравійського моря до Бенгальської затоки. На місці цієї низовини в палеогеновому періоді була морська протока, яка відокремлювала Індостан від євразійського материка. Загальна її протяжність 3000 км, ширина 250-300 км. В орографічному відношенні ця область включає дві низовинні рівнини – рівнину Інду і рівнину Гангу. В районі Делі вони відокремлені одна від одної північним продовженням хребта Аравалі. Окремі ділянки давньої Індостанської платформи на сході, в басейні нижньої Брахмапутри, у вигляді масиву Шіллонг виступають безпосередньо на денну поверхню. Але більша частина поверхні переважно плоска, місцями ускладнена річковими терасами і ярами.
Південніше Індо-Гангської низовини розміщується плоскогір’я Декан. В тектонічному відношенні воно приурочено до Індійського щита, тобто складене з докембрійських порід, перекритих пісковиками, вапняками і глинистими сланцями, а на північному заході – базальтовими трапами. Його поверхня похилена з заходу на схід і перетинається широкими річковими долинами. Для рельєфу плоскогір’я характерні плоскі рівнини, а також ступінчасті базальтові плато (так звані деканські траппи), над якими майже скрізь підносяться останцеві гірські масиви з крутими схилами і плоскими вершинами. На заході плоскогір’я Декан знаходиться хребет скидового характеру – Західні Гати. Середня висота його – 1300 м, максимальна – понад 2600 м. Тобто відповідно до класифікації гір за висотою Західні Гати – середньовисокі гори. Вони спадають до Аравійського моря прямовисними східцями велетенських сходів, звідки і отримали назву Гати (сходи). На противагу стрімким західним схилам , східні схили гір досить повільно знижуються до плоскогір’я Декан і не створюють враження високих гір. Цей хребет являє собою недавно піднятий край Індостанської брили. Тобто за віком відносяться до докембрійського етапу горотворення. Вздовж західного підніжжя гір смугою тягнеться прибережна низовина – Малабарський берег. Це типове лагунне узбережжя з піщаними дюнами.
Вздовж східного узбережжя підносяться мало виражені, досить почленовані мало виражені, досить почленовані на окремі масиви гірські підняття – Східні Гати. Середня висота їх 1000 м. Між Східними Гатами і Бенгальською затокою лежить прибережна низовина – Коромандельський берег.