8. Педагогічні ідеї Яна Амоса Коменського та їх девальвація у постмодерному суспільстві.

1627-1632 «Дидактика» (теорія навчання), де виклав ідеї:

- Перехід від індивідуального навчання до класно-урочного (45хв) і не може бути два однакових предмети підряд;

- 5-ти бальна система оцінювання;

- Розробив шкільну систему:

1. Материнська школа (до 6 р.)

2. Школа рідної мови (6-10)

3. Латинська школа(гімназія)(11-18)

4. Академія (18-24)

5. Школа зрілого віку, де викладачем є життя.

Коменський вважав, що починати навчання треба якомога раніше, що навчальний матеріал повинен обов'язково відповідати вікові учнів і був переконаний у тому, що розум людини спроможний охопити все, що завгодно. Тільки для цього потрібно дотримуватися в навчанні послідовного і поступового просування вперед, слідуючи безсмертним та універсальним дидактичним правилам: «від близького до далекого», «від цілого до окремого», «від знайомого до незнайомого» для того, щоб учні засвоювали систему знань, а не уривчасті відомості.

Дослідження і відкриття методу, при якому ті, хто вчить, менше б учили, учні більше б училися; у школах було б менше одуріння, даремної праці, а більше дозвілля, радості та ґрунтовного успіху

«Світ чуттєвих речей в картинках», яка стала справжньою революцією в навчальній справі — це був перший в історії підручник, в якому ілюстрації використовувалися як дидактичний засіб, що полегшує дітям засвоєння навчального матеріалу

його метою було створення «школи-майстерні мудрості та людяності».

9. Слов’янська взаємність у розумінні Яна Коллара.

Ідея Всеслов»янщини – країни, в якій кожен міг би чути себе вдома в кожнім слов»янськім краю, міг сказати: я слов»янин і ніщо слов»янське мені не чуже.

Поділ слов»ян на 3 ступні: 1 – кожен повинен знати бодай чотири головні слов»янські наріччя, щоб розумів мову кожного слов»янина. На 2 – знати також менші слов»янські наріччя і піднаріччя, а на 3 – бути правдивим порівнюючим лінгвістом, знати усі слов»янські наріччя, а також вимерлі, усі слов пам»ятки, а також мови латишів, литовців, румунів, албанців, новогреків і т.д.

Слов»янство Коллара складалося з 4 головних віток: чеської, польської, руської і сербської, а дрібніші слов»янські народності повинні горнутися, єднатися із цими головними.

В літературі і науці повинні слов»яни з»єднатись в одну цілість і сказати своє нове слово ц європейському духовному концерті.

10. Слов’янська взаємність у розумінні Івана Франка.

Церковнослов*янський язик невідомо, де народився. Кирило і Мефодій не тільки прші слов*янські, а всеслов*янські списателі (їх читали і серби болгари, чехи, поляки ітд.)

На ниві церковнослов постала величезна і багата література. Літ та замалим тільки ретушуваннями язиковими читалася і переписув зарівно у всіх народів того кругу; твір, зладжений на сій мові де-небудь у сербії або в болгарії вже швидко був популярним в русі.

Письменники рівночасно були і руськими і сербськими. Та й тісні взаємини між южнорусами і великорусами 17-18 ст. всі ті факти були, бо був спільний церковнослов язик. Тому-то література написана тим язиком не може вважатися виключно власністю нікотрого слов народу—це літ всеслов*янська.

Зріст партикуляризмі був зростом любові до свого рідного і близького.

Кажім, що хочемо, а те общеслов письменство не було вповні народним, не виражало вповні потреб народу, ба навіть інтелігентним силам кожного народу не давало досить полля до самостійного розвою. В 9/10 була се писанина перекладна, візантійщина.

Не кажу вже про румунів, котрі зовсім не розумулі церковнослов язика, але ж і серби, і болгари, і русини так само чули, що се не їх жива мова, і при всій підмальвці церковщини на лад своїх діалектів не переставали бачити в ній спеціальну мову церкви і книг церковних, так само як се було в польщі, угорщині, німеччині і др. З латиною, навіть кухонною та макаронічною. Жалувати нині за розривом історичної єдності православного слов*янства виходить на те саме, як коли б поляк почав бідкатись на Рея та Кохановського за те, що вони, заводячи польський партикуляризм, розірвали єдність історичну Польщі з Угорщиною (на основі латині), котра історично могла мати далеко більшу вагу, ніж фіктивна єдність сербів з румунією.

Почуття свояцтва між слов*янами в давніх часах було живе, а взаємні зв*язки часто різнорідні. Взаємини слов*ян з 18ст почали різко мінятись. Західний демократизм у слов*янщині значив зріст слов партикуляризмі.

Мовчання про політичний бік слов*янського діла треба вважати великою хибою Колларової програми і головною причиною того, що при всіх здорових і вірних поглядах, у ній зложених, вона лишається туманною і фантастичною.

Говорячи нині про взаємність слов*янську ніхто не поважився б ограничити ту взаємність на саму літерат і філологічну, а виключити політичну.

Розвій національний без розвою політичного немислимий.

*перелічує війни, повстання ітд між слов*янами*--ті факти вказують, що розвій життя політичного між слов*янами за тих 50 літ і не думав іти в напрямі якогось панславізму, а тим менше політичного пан русизму. Слов*яни, як і слід дітям одної «великої матері Слави», губилися між собою, платили одні одним чорною невдякою і робили, що могли, щоб заявити, що їм дуже-дуже далеко до того, щоб статися колосом грізним для решти Європи.

Та на дні цього всеслов*янського хаосу є щось відмінне, суцільніше (повстання і розвій т.зв. москвофільських тенденцій і партій майже у всіх слов племенах)

Загал укр. Інтелігенції помосковлений.

Сербія (слаба) хитається між австрією і росією

Чорногорці теж до росії (дорікає чому ж не до італії, австрії)

Болгари-росія(вдячність за вивільнення)

Тут не справжня любов, а ненормальні відносини (про росію)

Факт загального нахилу до росії існує в більшій чи меншій мірі у всіх племен слов*янських.