3. Геологічна будова і рельєф дна

В тектонічній будові дна виділяють чотири основні частини: підводну окраїну материків, перехідну зону, ложе і серединно-океанічні хребти. Порівняно з Тихим океаном значно більша частина дна зайнята шельфом (8,5 % усієї площі дна). Він добре розвинутий у північній частині басейну – вздовж берегів Північної Америки і Європи. У південній частині, біля берегів Південної Америки і Африки, його значно менше – до кількох десятків кілометрів. В Карибському морі на шельфі широко представлені коралові рифи. Материкові схили у більшості районів представлені крутими уступами, нерідко мають східчастий профіль і глибоко розчленовані підводними каньйонами. Материкове підніжжя займає понад 1/3 площі підводної окраїни материків. В окремих регіонах на ньому розміщуються великі конуси виносу підводних каньйонів річок Гудзон, Амазонка, Нігер, Конго. На материковому підніжжі Північноамериканської підводної окраїни виявлені гігантські акумулятивні форми рельєфу, які створені внаслідок донного стоку холодних арктичних вод вздовж материкового підніжжя. Їх називають “осадовими хребтами” (Ньюфаундлендський, Блейк-Багамський та ін.).

Перехідна зона в Атлантичному океані представлена трьома областями – Карибською, Середземноморською і Південносандвичевою. В Карибську область входять Карибське море, Мексиканська затока, Антильські острови та глибоководні жолоби Пуерто-Рико і Кайман.

У рельєфі ложа Атлантичного океану, на відміну від Тихого океану, широко поширені плоскі абісальні рівнини. Це пояснюється значною потужністю осадового чохла, яка складає понад 1 км. Суттєвим елементом рельєфу ложа Атлантичного океану є також абісальні горби. Велика група таких підводних гір приурочена до Бермудського плато.

Серединноатлантичний хребет поділяє ложе Атлантичного океану на дві майже однакові частини. Його надводними частинами є острів Ісландія і Азорські острови з численними проявами сучасного вулканізму.

4. Клімат

Кліматичні умови Атлантичного океану обумовлені розподілом основних баричних центрів. На півночі розміщується область зниженого тиску – Ісландський мінімум, на крайньому півдні – область високого тиску (Антарктичний максимум). В субтропічних широтах розміщуються постійні області високого тиску – Північно-Атлантичний (Азорський) і Південно-Атлантичний максимуми, між ними – екваторіальний пояс зниженого тиску. У відповідності до їх розміщення склалася і система пануючих вітрів.

В помірних широтах панують західні вітри, з якими зв’язана найбільша кількість штормів. В помірних широтах північній півкулі шторми відбуваються переважно взимку внаслідок того, що значний розвиток циклональна діяльність отримує саме взимку. В південній півкулі штормові вітри в помірних широтах панують на протязі всього року.

В тропіках дмуть пасати – вітри дуже стійки, але вони рідко досягають штормової сили. В районі екватору відбувається конвергенція пасатів і виникають могутні висхідні токи повітря, які обумовлюють значну хмарність і найбільшу для Атлантичного океану кількість атмосферних опадів – понад 2000 мм на рік. Найменша кількість опадів випадає в тропічних широтах біля північно-західних і південно-західних берегів Африки.

Деякі райони характеризуються частими туманами. Це райони островів Ньюфаундленд (120 днів на рік), Ісландія, Великобританія, та води біля південно-західного узбережжя Африки.

Найбільш високі температури повітря над Атлантичним океаном (понад +20⁰С) спостерігаються в екваторіальних, субекваторіальних і тропічних широтах, найбільш низькі – в приполярних районах.

Як і в Тихому океані, спостерігається значна різниця температур повітря в західній і східній частинах океану. В тропічних широтах обох півкуль середня річна температура повітря над східною частиною океану майже на 5⁰ холодніша, ніж над західною. А в помірних широтах північної півкулі навпаки – над східною частиною океану повітря майже на 10⁰ тепліше, ніж над західною.