48. Соціально-етнографічні розвідки м. Зібера, м. Максимовича, в. Антоновича.

Микола Іванович Зібер (1844-1888) – видатний український вчений-економіст, вихованець і професор Київського університету Св. Володимира, обдарований дослідник, поліглот і ерудит. Вітчизняний вчений із сформованою українською національною позицією і разом з тим – громадянин світу: М. Зібер залишався підданим Швейцарії, отримав європейську економічну освіту, значну частину його творчої біографії (1875-1884) складає перебування за кордоном. М. Зібер прожив цікаве, напружене, але разом з тим непросте і багато в чому драматичне життя. У розквіті наукового визнання, обстоюючи право вченого-викладача на власну політичну позицію, він свідомо прирік себе на тривале добровільне вигнання. Вплив цих потужних теоретичних джерел не обійшов і формування М. Зібера як молодого вченого. У 1868 р. він успішно склавмагістерські екзамени. Присутній на іспиті М. Бунге запропонував Зіберу розповісти про політекономічну теорію К. Маркса. «Я пам’ятаю, як розгорілись щоки Зібера, коли він став викладати теорію, якої він зробився палким послідовником», – згадував у своїх спогадах мемуарист. У 1869 р. у Київському університеті М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теория ценности и капитала Д. Рикардо, в связи с позднейшими дополнениями и разъяснениями». У 1871 р. вона була опублікована в «Университетских ведомостях». Ця книга містила фактично перший в українській та загальноросійській економічній літературі глибокий фаховий аналіз рікардіанської економічної системи. Видана в Києві магістерська дисертація М. Зібера була серед книг, надісланих Карлу Марксу М. Ф. Данієльсоном, економістом та публіцистом, одним з російських перекладачів «Капіталу». На цьому екземплярі книги М. Зібера збереглося багато поміток Маркса, що свідчить як про уважне ознайомлення з нею, так і про її змістовність. Книга зацікавила Маркса зокрема і тим, що містила реакцію М. Зібера на вихід першого тому «Капіталу», опублікованного в Німеччині в 1867 р. На становлення суспільно-політичних поглядів М. Зібера вплинули також представники демократичної, патріотично налаштованої української громадськості – вчені та суспільні діячі М. Драгоманов та С. Подолинський. Як і вони, М. Зібер був членом української Громади в Києві.

У другій половині XIX ст. йшов інтенсивний розвиток історичної думки. Розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Іванішев, М. Максимович, В. Антонович та інші. Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Уже в 1845—1859 pp. вони видали чотири томи документів під назвою «Пам'ятники», а з 1859 р. до 1914 р.— 35 томів «Архива Юго-Западной России». В 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» (9 з них за редакцією М. Костомарова). 15 томів «Жерел до історії України — Русі» (до 1917 p.) опублікувала Археографічна комісія, що працювала при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Велику кількість історичних джерел, зокрема літописних, опублікував у «Чтениях Московского общества истории и древностей росийских» О. Бодянський. Публікувалися джерела і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская старина» (1882—1906), в «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася публікація пам'яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні дослідження. Одним з найбільш видатних істориків України був В.Б.Антонович (1834—1908). Його діяльність як історика проходила в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів і в Київському університеті. Будучи ряд років (1863—1880) головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, Антонович займався збиранням архівних документів і видав 9 томів «Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Він написав понад 300 праць з історії, археології і етнографії України. Найбільш значними є його праці: «Дослідження про козацтво за актами з 1500 по 1648 рік» (1863), «Останні часи козацтва на правому березі Дніпра за актами 1679—1716 pp.» (1868), «Дослідження про міста в Пів-денно-Західній Русі за актами 1432—1768 р.» (1870), «Дослідження про гайдамацтво за актами 1700—1768 р.» (1870), «Нарис історії великого князівства Литовського до смерті великого князя Ольгерда» (1877—1878), «Київ, його доля і значення в XIV — XVI ст.» (1882) та ін. Цими працями, заснованими переважно на нових архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослідження багатьох важливих питань, зокрема ввів у науковий обіг немало невідомих до нього фактів, почав вивчати нові проблеми (про міста, міщанство, промисловість, гайдамаччину та ін.), розвінчував польсько-шляхетські історичні концепції щодо минулого України. Із своїх учнів В. Антонович створив Київську школу істориків, які пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають документальною. До неї належали М. Грушевський, Д. Багалій, М. Довнар-Запольський, В. Ляскоронський, О. Грушевський, О. Андріашев, І. А. Линниченко, В. Ю. Данилевич, М. Біляшевський та ш. Зокрема учні Антоновича всебічно дослідили історію руських, зокрема південноруських, українських князівств у період феодальної роздробленості, через що цю школу Антоновича називають «обласниками».