16. Діяльність Київо - Могилянської Академії

Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави. Всього в академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. В перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковно-слов'янська, грецька. , руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Знання класичних мов - грецької та латинської - було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом Академії, в ній мали право навчатись всі бажаючі. Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, св'ященників і селян. Із започаткуванням Академії уже не в закордонні університети, а до Києва направляли своїх дітей відомі українськї сімї. Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. В Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, в їх числі- писарі, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, а також- правники, дипломати, петекладачі. це були освічені державці, світські діячі, значення й роль яких особливо піднялись за часів гетьмування Івана Мазепи. З другої половини 17ст. після заснування університетів у Харкові й Москві, Києво-Могилянська академія природньо почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підтримувати свої досягнення й традиції.Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на Університет, тобто відкрити додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний.Але, незважаючи на всі прохання й докази необхідності цього акту добитися згоди й матеріальної підтримкм від Катерини ІІ та вінценосних наступників не вдалося..За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14.08.1817р. Академію було закрито.

17. Наука в Україні в другій половині 17-18 ст. І.Гізель, г.Сковорода, я. Баранович

І.Гізель

Ідеї рівня європейської філософської культури обстоював у XVII ст. І. Гізель — український просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Обраний професором філософії, а потім ректором Києво-Могилянської академії (1646— 1650), ставши її окрасою. З 1650 р. — ігумен київських Кирилівського та Миколаївського монастирів, а з 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври, де зібрав найбільшу в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався "Печерський Патерик" (1661, 1678) та ряд інших рукописів. Автор творів "Про істинну віру", "Стара віра" (1668), в яких захищав національну і релігійну незалежність українського народу, філософсько-морального твору "Мир з богом чоловіку" (1669). Отже, Гізель виходив з того, що коли правила моралі та звичаї суперечать розуму, то людина має слідувати за розумом. З позицій гуманізму виступав проти будь-якого насильства (фізичного і морального), звинувачував верхівку тогочасного суспільства в соціальному гнобленні, визискуваннях простого народу, закликав до пом'якшення кріпосного гніту, співчутливо ставився до бідних і поневолених. Гізель знав і бачив соціальну несправедливість, не боявся все це винести на суд царя в надії на те, що той силою своєї влади ліквідує зло: лицемірство, хабарництво, безчинство чиновників, несправедливість суду, лихварство, жорстоке поводження з підданими. Проте цар залишився глухим до звернення Гізеля, а досить швидко зреагувало на критичні зауваження на свою адресу російське духівництво, звинувативши українського колегу в єресі та осудивши його морально-етичні погляди.

Лазар Баранович

Наступником І. Гізеля на ректорстві в академії став Л. Баранович (1620— 1693). Вихідець з Білорусі, освіту отримав у Києво-Могилянській академії, по закінченні якої був учителем піїтики, риторики, а потім професором академії. Він ввів на кафедрах посаду проповідників, при храмах створював цехи різних ремесел, які мали піклуватися про сиріт, старців, калік, організовував школи, заснував у Новгороді-Сіверському друкарню, відкрив латинську школу (1674). Перенісши пізніше друкарню до Чернігова, видрукував близько 50 книг та літературних творів на церковнослов'янській, польській і латинській мовах. Автор "слів", панегіриків, полемічних романів, в яких захищав православ'я від натиску католицизму, збірників "Меч духовний" (1666), "Труби словес проповідних" (1674. Видатний полеміст XVII ст. Баранович виступав проти унії і католицизму, вважаючи їх основою польсько-шляхетської агресії, високо цінив народну культуру, рідну українську мову, широко послуговувався народним гумором, обстоював національну і релігійну самостійність України. Він підтримував автономістичну політику Д. Многогрішного, якого рекомендував обрати гетьманом України, брав участь у посольстві Війська Запорозького до Москви 1669 р„ що обстоювало права і вольності українського народу, автономію України при входженні до Московської держави, проводив лінію тієї частини українського духівництва, яка вважала за краще залежати від константинопольського патріарха, ніж від російського. Разом з тим не був національно обмеженим, високо цінував науку І світську культуру польського народу, прагнув до встановлення рівноправних відносин між російським, українським і польським народами, захищав ідею єднання всього слов'янського світу для боротьби проти загального тоді ворога — татар і турків.

Григорій Сковорода

Народився Григорій Савович 22 листопада (3 грудня) 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського повіту на Полтавщині в козацько-селянській родині. Під філософією Сковорода розумів "любов до мудрості", що "скеровує усе коло дій своїх до тієї мети, щоб надати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яка голові всього", тобто спосіб самоусвідомлення і самоствердження людини в світі. Він дійсно зробив зі свого життя свою філософію, втілив філософію у своє життя як спосіб реалізації практичної дії щодо затвердження власних ідеалів. Саме в цьому велич Сковороди як мислителя, і вона не потребує ні спростування, ні підтвердження. Останнє зробила сама історія, надавши Сковороді всесвітнього визнання, свідченням чого є занесення його Імені до календаря достопам'ятних людей, дати життя і творчості яких відзначаються ЮНЕСКО. У себе на батьківщині Сковорода користувався повагою і популярністю серед усіх верств сміливістю думки, щирістю почуттів, відвертістю в пошуках вирішення питання про істинний сенс буття. Він був завжди веселим, бадьорим, поміркованим, усім задоволеним, мав побожність, вченість без чванливості та обходження без лесті. Праці Сковороди переписувалися і зберігалися, а їх списки розповсюджувалися далеко за межами України. філософські діалоги, усно і письмово розповсюджує просвітницькі ідеї. За цей час ним було написано 18 творів, зроблено 7 перекладів з латинської на російсько-українську мову того часу. Серед цих праць найбільш відомими стають "Сад божественних пісень", "Байки Харківські", "Початкові двері до християнської доброзвичайності", "Нарцис", "Асхань", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", "Алфавіт світу", "Ікона Алківіадська", "Жона Лотова", "Двоє", "Благодарний Еродій", "Брань Архистратига Михайла із сатаною", "Убогий жайворонок", "Потоп зміїн" та ін., переклади Плутарха, Ціцерона. Писав старою українською мовою, рясно оздобленою церковно-слов'янізмами. Помер Г. Сковорода 29 жовтня (9 листопада) 1794 р. в с. Іванівка (тепер Сковородинівка Харківської області). Перед смертю попросив, щоб на його могилі не ставили хреста, а написали: "Світ ловив мене, та не спіймав".