4. Східні слов’яни: їх розселення , заняття та еволюція.

група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та Росії, предками яких були анти й дуліби (волиняни), вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Археологічними дослідженнями простежується зв'язок від населення празької культури V—VII століть. Розселення цієї людності та її безпосередніх нащадків, носіїв лука-райквецької культури, в різних напрямках започаткувало в VI—IX століттях південну, західну та східну гілки слов'ян.

Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче.

Сармати У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових iраномовних племен — сарматiв, який спустошливим ураганом пронiсся Приазов’ям та Пiвнiчним Причорномор’ям, витiснив скiфiв на Кримський пiвострiв. Хоча сарматам i не вдалося подолати родоплемiнну вiдособленiсть, консолiдуватися в єдиний етнос i створити, подiбно скiфам, власну повноцiнну державу, вони активно дiяли на iсторичнiй аренi протягом шести сторiч, залишивши слiди своєї дiяльностi на величезнiй територiї: в Захiдному Казахстанi, Приураллi, Поволжi, Подоннi, Калмикiї, на Пiвнiчному Кавказi, в Прикубаннi, в степах України, в Криму, Румунiї та Угорщинi. Назва «сармати», або «савромати», походить вiд iранського слова «саоромант» і означає пiдперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термiн, запроваджений античними авторами. Одне з найперших достовiрних iсторичних свiдчень про сарматiв знаходимо в «Iсторiї» Полiбiя (205—123 до н. е.). Плiнiй повiдомляє, що вони «складали одне плем’я, але подiлене на декiлька народiв з рiзними назвами». Войовничi та агресивнi сарматськi племена просувалися в захiдному напрямку кiлькома хвилями. Їх очолювали у рiзний час рiзнi племеннi об’єднання. Царськi сармати та язиги були лiдерами першої хвилi, що прокотилася межирiччям Днiпра i Днiстра в II ст. до н. е. i дiйшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Плiнiй, «iм’я скiфiв всюди витiсняється iменами сарматiв та германцiв». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племiнного об’єднання, на чолi якого стали роксолани, пiдготувала нову хвилю сарматської експансiї. Закрiпившись у степах Лiвобережжя, роксолани спочатку здiйснюють походи на Таврiйський пiвострiв. У I ст. н. е. сарматськi мечi дiставали здобич уже в римськiй провiнцiї Мезiї. Третя хвиля сарматської активностi пов’язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Для аланiв характерними були широкомасштабнi воєннi дiї. За свiдченням Тацита і Йосифа Флавiя, вони здiйснювали успiшнi напади на Мiдiю, Малу Азiю, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбитi гуннами, що призвело до втрати сарматами панiвного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народiв алани не тiльки проникають на Британськi острови, у Галлiю та Iспанiю, а й переправляються морем у Пiвнiчну Африку. Решта цього сарматського племiнного союзу в VI—IХ ст. вiдходить у передгiр’я Кавказу i згодом вливається до Хозарського каганату. Сарматське суспiльство перебувало на перехiдному етапi вiд родоплемiнних вiдносин до ранньокласових, але завершити цей перехiд створенням власної держави сарматам так i не вдалося. Особливiстю сарматського суспiльного ладу було iснування пережиткiв матрiархату. Античнi автори досить часто називають сарматiв «гюнайкократуменами» (керовані жiнками). У давнiх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та iн. Загалом жiнки цього народу вiдрiзнялися войовничим характером, їздили верхи, володiли зброєю, нарiвнi з чоловiками ходили в походи, не вступали в шлюб, доки не вб’ють першого ворога, тобто своєю поведiнкою нагадували мiфiчних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме вiд амазонок i скiфiв. Сарматська культура генетично була близькою до скiфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у вiйськовiй справi сармати суттєво випередили не тiльки скiфiв, а й iншi народи. Удар сарматської кiнноти (катафрактарiїв), вдягнутої у залiзнi панцирi, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зiмкнутим клином, за свiдченням Тацита, не могло витримати жодне вiйсько. З часом сарматська модель важкоозброєної кiнноти внаслiдок Великого переселення народiв потрапила у Європу i суттєво вплинула на формування середньовiчного лицарства.