40.Фігури поетичної патетики.

Патетика-настроєність, тон промови, твору літератури, музики, кіно, театральної вистави, які характеризуються пафосом, піднесеністю, схвильованістю; патетичний тон.

Інве́рсія — одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову: «Умовляють серця перебої» (В. Еллан) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова «серця».

Кільце́ — композиційна фігура у віршованому творі, що полягає у повторенні звуків, лексем, строф тощо, коли немовби змикаються анафора та епіфора.

Паралелі́зм — аналогія, уподібнення, спільність характерних рис або чину(паралельне зображення двох явищ із різних сфер життя).

Найчастіше трапляється у синтаксичних ситуаціях, відомих із фольклорної традиції, принаймні за піснями легендарної Марусі Чурай, в яких витворюється психологічний паралелізм.

41.Звукова організація худ.Мови(фоніка)

Фоніка — звукова організація поетичного мовлення; віршові засоби, які надають ліричному творові милозвучності, посилюють його емоційність та виразність. Будучи розділом фонетики, водночас фіксує відхилення від фонетичних мовних нормативів, які мають естетичну вартість.

У широкому значенні фоніка — галузь літературознавства (віршознавства), яка висвітлює естетичну функцію звуків у художньому творі як певної звукової цілості, аналізує та відповідно класифікує їх. Насамперед об'єктом аналізу стає добір певних фонем, їх фреквентність та послідовність.

У вужчому — фонічні властивості творів стильової течії, напрям у творчості окремого автора (наприклад фоніка Шевченка, фоніка футуристів, українська фоніка).

42.Віршування.Виражальні можливості звуків і звукосполуучень

Віршува́ння, або Версифіка́ція (лат. versus — вірш та facio — роблю) — мистецтво виражати свої думки у віршованій формі;

• система організації поетичного мовлення, в основі якої міститься закономірне повторення певних мовних елементів, що складаються на підставі культурно-історичної традиції певної національної мови. Система віршування — це сукупність норм та принципів версифікаційної майстерності, розбудовується на підставі певного ритмічного критерію.

Відповідно до просодичних властивостей мов вона розмежовується на дві групи — квантативну (у російському варіанті літературознавства — метричну), що характеризується нормативним чергуванням довгих та коротких складів, зумовлених кількістю часу, необхідного для вимови складу, та долучених до нього більших ритмічних одиниць (античне віршування, аруз, навіть народне віршування українців), і квалітативну, спрямовану на врахування не тривалості складів, а їхньої акцентної виразності, пов'язаної з принципом наголошеності та ненаголошеності. Друга група, що нині витіснила першу, поділяється на такі версифікаціні підгрупи: силабічну, де за первісну ритмічну організацію править склад як такий, властиву мовам з постійним наголосом (французька, польська та інші); тонічну, що спирається на повтор слів та словосполучень із своїм наголосом як основою ритму; силабо-тонічну, базовану на чергуванні наголошених та ненаголошених складів, яка поєднує в собі силабічні й тонічні тенденції. Попри те в українському віршуванні спостерігаються проміжні версифікаційні форми як у вигляді квантативно-силабічного синтезу, так і в інших варіантах, зокрема коломийковий вірш, що постає внаслідок злиття силабічного та силабо-тонічного віршів, або паузник і тактовий вірш, в яких вбачається сполука силабо-тонічного і тонічного віршування і т.п. Верлібр, який трактується як різновид тонічного вірша, має довільну організацію. У віршах прозою мовиться про чергування довгих та коротких відтинків ритмізованого тексту. Система віршування визначає відповідний розмір і в квантативній, і в квалітативній групах, послуговується відповідними знаками: — довгий склад, ∪ короткий склад, а також ненаголошений, — наголошений склад, // цезура, V лейма.