35. Метафора та її види

Одним з найпоширеніших тропів є метафора (гр. “перенесення”). Це образний вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю.

Наприклад: М.Коцюбинський

«Там море дере свою синю одежу об скелі на білі клапті…»

Отже, метафора є ніби приховане порівняння. У художній мові метафора – явище образного мислення, бо збуджує і збагачує уяву, надає сприйманню емоційного забарвлення. Метафори надзвичайно різноманітні.

Види метафор:

* уособлення (персоніфікація) – образний вислів, у якому ознаки неживої істоти або людини переносяться на неживий предмет, явище.

Наприклад: Леся Українка. “Осінь”

«Рветься осінь руками кривавими

Д далекого сонечка любого…»

Т.Шевченко

«Вітер з гаєм розмовляє, шепче з осокою…»

алегоричний образ – все зображене має переносне значення. Алегоричними є байки (можуть бути і ліричні твори. Алегорична мова здобула назву “езопівської”.

символ – споріднений з алегорією троп. Якщо основне в алегоричному образі є те, що він відтворює якусь сторону життя за подібністю, то символ – образ умовний. Розвинулись символи з усної народної творчості на основі паралелізму: червона калина – дівчина; сокіл – парубок. Широко застосовував образи – символи у своїй творчості Т.Шевченко: степова могила – символ героїчного минулого українського народу; буйний вітер – символ волі; тополя – самотня дівчина; барвінок – символ дівочої чистоти,

оксюморон (оксиморон) (гр. “нісенітниця”) – поєднання слів протилежного значення

Метонімія та її види

Це друга велика група тропів.

Метонімія – це образний вислів, в якому предмет або явище змальовується способом заміни назвою іншого предмета чи явищ, зв,язаного з першим зовнішнім чи внутрішнім зв,язком.

У метонімії предмети та явища зіставляються не за подібністю, а за реально існуючим між ними зв,язком. Метонімія, як засіб образного відтворення дійсності, дуже поширена в хідожніх творах.

Існує декілька різновидів метонімії:

1)Заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають; країни, де живуть.

Наприклад: У роки війниУкраїна протягнула руку допомоги поневоленим народам

2)Заміна найменування дійової особи назвою дії, яку вона виконує; назвою предмета, що її характеризує або виділяє з інших.

Наприклад: П.Тичина

«Перо моє пісні мережить…»

3)Зображення дії чи стану одним моментом.

Наприклад: «Стала б я на рушник та не знаю з ким.»

4)Заміна ім,.ям автора його творів

Наприклад: «читати Франка»

Синекдоха – один з поширених видів метонімії – образний вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, явищ; на заміні частиною цілого, одним предметом сукупності їх.

Різновиди синекдохи:

1) Вираження однорідної сукупності відповідним словом в однині

Наприклад: П.Тичина

«Вдарив революціонер – захитався світ…»

2) Заміна цілого частиною

Наприклад: В.Сосюра

«Вже поставила турбіну міцна робочого рука…»

3) заміна родового поняття видовим і навпаки

Наприклад: «Ой піду я понад Дунаями…»

перифраз – це такий образний вислів, в якому назва предмета чи явища замінюється описом його ознак

гіпербола (гр. “перебільшення”) – образний вислів, який становить художнє пербільшення розміру, сили, значення предмета, явища.

літота (гр. “простота”) – образний вислів, який становить художнє применшення

36.

Іронію, як і будь-яке складне і давнє явище мовного вираження людини, можна розглядати на багатьох рівнях, включно з тим, який зводить її іронічно-невхопний зміст до якогось одного з її значень (найчастіше до значення не поняття іронії, а до слова «іронія»), які часто можна «приписати» до якогось історичного періоду. Таким чином, розуміння іронії як процесу, як дії або енергії, залежить від досвіду її, а розуміння іронії як результату, або ергону, від інструментального знання того, що приводить до іронії, — передусім іронії, вираженої через тропи.

Гротеск — тип художньої образності, який ґрунтується на примхливому поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного.

За допомогою гротеску митець створює специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та нереальне несподівано постають в органічній єдності.

Алего́рія (грец. αλληγορία, allegoria) — зображення абстрактної ідеї (поняття) за допомогою образу. Значення алегорії, на відміну від багатозначного символу, однозначне і відділене від образу; зв'язок між значенням і образом встановлюється за подібністю (наприклад, лев — сила, влада чи царювання).

Як троп алегорія використовується в байках, притчах, мораліте.

В образотворчому мистецтві виражається певними атрибутами:

«правосуддя» зображають як жінку з терезами

Час - кремезний старий з косою та піщаним годинником

Вакх - з гронами винограду

Живопис - жінка з пензлями та палітрою художника

Алегорія річки - старий з горщиком, з якого ллється вода як натяк на джерело.

Си́мвол (англ. symbol симбол) — знак, сутність, яка позначає іншу сутність.

Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстракттного поняття). Символи вказують (або слугують в якості знака) на ідеї, поняття або інші абстракції.

Прикладами символів можуть бути символи, що використовуються на картах, щоб позначити місця, варті уваги: перехрещені шаблі для позначення поля бою; цифри є символами що позначають числа

Ембле́ма (від грец. emblema — вставка, опукла прикраса) — умовне означення якогось поняття, ідеї за допомогою якогось зображення.

Емблема нерідко розглядається як різновид алегорії, але відрізняється від неї тим, що можлива лише у пластичних мистецтвах. Від символу емблема відрізняється тим, що її означуваний зміст визначений і не підлягає тлумаченню.

У вузькому розумінні, емблема — символічне зображення, звичайно з коротким девізом і більш докладним дидактичним текстом, зразок характерного для культури маньєризму і бароко жанру літературно-художньої емблематики. Спеціальні збірники емблем, що метафорично пояснють всілякі богословські, політичні й етико-побутові поняття, користувалися широкою популярністю у 2-й половині 16-18 столітть і значно вплинули на літературу, а також образотворче і декоративно-прикладне мистецтво цієї епохи.

37. Академік Виноградов писав: “Не слід вбачати в синтаксичному ладі художнього твору (це синтаксична будова речень і словосполучень) прямого і безпосереднього відбиття і змішувати синтаксичні форми з семантичним змістом мови”.

Синтаксичні конструкції визначають не семантичний зміст певних висловів, а характер інтонації: розповідь, запитання, наказ, вигук, прохання і т.п.

В інтонації розкривається суть висловів і речень, виявляється і емоційне забарвлення мовних відтінків. Характер інтоніції визначається не тільки і не стільки конструкцією окремого речення, скільки структурою тих органічних частин художнього твору, які дають якусь закінчену картину.

У художньому творі розрізняють інтонацію авторської розповіді та інтонацію мови дійових осіб. В інтонаціях авторської розповіді відбивається образ самого митця, його емоції щодо тих чи інших подій, явищ, людей. Особливо виразно змальовується образ автора в інтонаційно – синтаксичній організації мови ліричних творів і відстіпів.

У мові дійових осіб твору синтаксичні конструкції та інтонація, звичайно, не такі, як у розповіді автора, адже й вони зумовлені особливостями характеру. Мовна характеристика персонажів створюється насамперед змістом їх висловлювань. Але цей зміст не існує поза формою, в яку він втілений. Синтаксичні конструкції та інтонації мови персонажа є важливим чинником мовної його характеристики: розкриття особливостей вдачі, думок, переживань тощо.

Одиницею мови в синтаксисі є речення. Існують головні засоби синтаксичної організації мови, що надають мові емоційної виразності:

граматичне оформлення речень;

порядок слів у реченні;

оформлення інтонвції речень.

Їх прийнято називати фігурами. До основних фігур поетичного синтаксису належать: інверсію, анафору, епіфору, кільце, паралелізм, градацію, еліпсис, риторичні запитання, звертання і ствердження, хіазм, анаколуф, паралелізм та ін.

38.

Града́ція (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості.

Градація розрізняється за просторово-часовими (переважно у прозі), інтонаційно-емоційними (поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність градації посилюється поєднанням її з анафорою.

Наприклад: В. Мисик «Сучасність»:

«Так, мабуть, і в часи Бояна

Квітчалася пора весняна,

І накрапали молоді дощі,

І хмари насувалися з Таращі,

І яструби за обрій углибали,

І дзвінко озивалися цимбали,

І в пралісах озера голубі

Вглядалися в небесну дивну ясність.

Все — як тоді. А де ж вона сучастність?

Вона в найголовнішому: в тобі.»

39.

Еліпсис (гр. “пропускання”) – це відсутність у реченні деяких його членів, які легко відновлюються читачем. Еліпсис необхідний для посилення емоційної виразновті, фіксуванні уваги на тому предметі, явищі, дії, які пропущене слово означає. Ця фігура побудована на основі порушення граматичних зв,язків між членами речення.

Наприклад: Т.Шевченко

«… Там повіє буйнесенький, (пропущено слово “вітер,”

Як брат, заговорить…» яке читач може відтворити)