1.Літературознавствояк наука.Звязок з іншими гуманітарними дисциплінами.

Літературознавство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова.

Літературознавство — відносно молода наука, воно виділилось у відносно окрему галузь знання наприкінці XVIII — на початку XIX ст. і видозмінюється з процесом поглибленої диференціації та інтеграції науки. До 18 століття вона розвивалася як галузь філософії та естетики. Хоча зачатки літературознавчих уявлень існували вже в окремих стародавніх міфах. Перші стрункі літературознавчі концепції дали давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель.

Сам же термін «літературознавство» у сучасному розумінні з'явився у 1812 році. У 19 столітті з'являються і перші літературознавчі школи.

Питання, які вивчає літературознавство

1 Специфіка та функції літератури як виду мистецтва.

2 Зміст та форма художнього твору.

3 Загальні тенденції у розвитку літературного процесу

Наука про літературу пов'язана з такими дисциплінами, як історія, мовознавство, філософія, логіка, психологія, фольклор, етнографія, мистецтвознавство.

Художні твори з'являються в певних історичних умовах, у них завжди відображаються особливості часу. Літературознавець повинен знати історію, щоб зрозуміти те чи інше літературне явище. Літературознавці вивчають архівні матеріали, мемуари, листи, щоб глибше зрозуміти події, атмосферу епохи, біографію митця.

Літературознавство взаємодіє із мовознавством. Художні твори є матеріалом для лінгвістичних досліджень. Мовознавці розшифровують знакові системи минулого. Літературознавство, вивчаючи особливості мов, якими написані твори, не може обійтися без допомоги лінгвістики. Вивчення мови дає можливість глибше зрозуміти специфіку художньої літератури.

До виникнення письма художні твори розповсюджувалися в усній формі. Твори усної народної творчості мають назву "фольклор" (англ. folk — народ, lore — знання, вчення). Фольклорні твори з'являються і після виникнення писемності. Розвиваючись паралельно з художньою літературою, фольклор взаємодіє з нею, впливає на неї.

На розвиток літератури і літературознавства впливає філософія: раціоналізм — філософська основа класицизму, сенсуалізм — філософська основа сентименталізму, позитивізм — філософська основа реалізму і натуралізму. На літературі XIX—XX ст. позначився вплив екзистенціалізму, фройдизму, інтуїтивізму.

Літературознавство має контакти з логікою і психологією. Головний предмет художньої літератури — людина. Ці науки дають можливість глибше проникнути у її внутрішній світ, зрозуміти процеси художньої творчості.

Літературознавство пов'язане з теологією. Твори художньої літератури можуть мати біблійну основу. Біблійні мотиви є у творах "Давидові псалми" Т. Шевченка, "Мойсей" І. Франка, "Одержима" Лесі Українки, "Сад Гетсиманський" Івана Багряного, "Каїн" Дж. Байрона.

2. Література як мистецтво слова.Звязок літ-ри з іншими видами мистецтва.

Про місце й роль художньої літератури в житті людини й людства замислювалися здавна. Так, Арістотель вважав, що, читаючи високохудожні твори, людина стає кращою, неначе очищує свою душу. Такий вплив мистецтва на людей він назвав катарсисом (грец. очищення). Саме так на Гамлета, героя трагедії Шекспіра, впливає гра акторів, що оплакують горе цариці Гекуби, яка втратила під Троєю дітей. Під впливом рицарських романів, де головні герої захищали знедолених і відновлювали справедливість, герой твору Сервантеса — відважний гідальго Дон Кіхот — вирушив у мандри.

Роль літератури в духовному розвитку людства важко переоцінити, але в різні епохи вона була неоднаковою. Науковці вважають, що більшість нинішніх видів мистецтва мають витоки в прадавніх обрядах, де магічний текст був злитий із музикою, танцем і живописом. Така первісна неподільна єдність отримала назву синкретизму мистецтва. Минули тисячоліття, доки з неї виокремилися художня література, музика, живопис, хореографія, драма тощо. Однак це «роз'єднання» зовсім не означає, що різні види мистецтва «забули» своє спільне походження, ізолювалися один від одного. Ще в добу античності з'явилося визначення поезії як «мовленого живопису», а живопису як «німої поезії». Нині всі види мистецтва «живуть поруч», активно взаємодіючи між собою.

У різні епохи роль літератури в системі мистецтв була різною. Спочатку вона ніби «навчалася» в інших видів мистецтва, запозичуючи в музики ритміку та мелодійність, у живопису — різнобарвність описів, в архітектури — стрункість будови творів. Так, стрункість «Божественної комедії» Дайте порівнюють із довершеністю середньовічного готичного собору. А згодом «учень сам став учителем», і десь від XIX ст. література заслужено вважається «королевою мистецтв», її «будівельним матеріалом» є слово, за допомогою якого можна описати звук («будівельний матеріал» музики), колір і фарбу («будівельний матеріал» живопису), мармур («будівельний матеріал» скульптури). Як і личить «королеві», література щедро дарує іншим його видам художні засоби, прийоми, сюжети, мотиви, образи. Так, одне із «семи чудес України», дендропарк «Софіївка» в Умані (облаштування парків — теж вид мистецтва) створений як ілюстрація до «Іліади» й «Одіссеї» Гомера. Літературних героїв увічнюють на міських вулицях і площах. Копію скульптурної групи «Лаокоон і його сини» можна побачити в Одесі; на лавочці біля затишної кав'ярні у Львові примостився бравий вояк Иожеф Швейк (герой твору чеха Ярослава Гашека), а на центральній площі ужгородського замку стоїть пам'ятник найулюбленішому герою еллінських міфів — Гераклові. За мотивами літературних шедеврів пишуть картини, створюють опери й балети, знімають кінофільми.

3. Специфіка літ-ри як виду мистецтва.Функції худ.мови

Різні дослідники по-різному окреслюють функції художнього твору, називають різну їх кількість. Ми схиляємося до думки чеського структураліста Яна Мукаржовського, що літературна функція – „це вплив на суспільство в напрямку певної цінності". До основних функцій зараховують: естетичну і духовнотворчу. Основною функцією художнього твору є функція естетична (естетика з грецької – те, що має відношення до чуттєвого сприйняття). Вона полягає у наданні читачеві неповторної естетичної насолоди, насолоди від спілкуванням з прекрасним. Але, як слушно зазначає англійський літературознавець і поет Томас Стернз Еліот, „якщо б насолодою все вичерпувалось, сама б ця насолода була не вищого порядку". Тому поруч із естетичною в художньому творі неминуче присутня інша основна функція – духовнотворча. Ця загальнокультурна функція полягає у тому, що художній твір, щоб відрізнятися від просто граних (естетичних) предметів, повинен не просто задовольняти естетичні переживання людини, а й при цьому робити її кращою, духовно багатшою, розвивати її внутрішній світ. Серед додаткових функцій художнього твору виділяється функція ідеологічна (іноді говорять у цьому зв'язку про суспільну, суспільно-політичну чи соціальну функцію). Ідеологія – в найширшому розумінні – вчення про ідеї. Її ще розуміють як суспільну свідомість (чи світогляд), а також як систему політичних, правових, етичних, художніх, філософських, релігійних тощо поглядів. Найчастіше під ідеологічністю твору розуміють його влив на читача з позицій тієї чи іншої ідеології: націоналізму (Т. Шевченко, пізній І. Франко, Леся Українка, Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Липа, Л. Костенко, В. Симоненко, В. Стус, П. Скунць тощо), націонал-комунізму (М. Хвильовий), комунізму (М. Бажан, О. Гончар, Ю. Смолич, Б. Олійник тощо), соціалізму (П. Грабовський, М. Коцюбинський, В. Винниченко тощо), демолібералізму (І. Драч, Д. Павличко, В. Коротич, Ю. Андрухович, О. Забужко тощо), а ще фашизму, націонал-соціалізму, націонал-демократизму, консерватизму, фемінізму та ін.

Решта функцій в більшій чи меншій мірі залежать від ідеологічної, є похідними від неї. Пізнавальна (гносеологічна) полягає у тому, що літературний твір (завдяки митецькій інтуїції, творчому генію) надзвичайно розширює межі людського пізнання, проникаючи у сфери, часто не доступні для науки.

4.Поняття про худ.образ як основу мистецтва

Якщо наука пізнає буття за допомогою понять, то мистецтво – за допомогою образів. Літературні образи створюються за допомогою мови. Образ виступає тією ланкою, що пов'язує текст і твір в органічне ціле. Він виникає на основі текстуального мовлення і формує твір (як інтенціональний об'єкт) у свідомості (уяві) читача. Художник (письменник) малює картину, котра допомагає людині пізнати і світ, і себе. Термін „образ" у широкому розумінні означає відображення зовнішнього світу у свідомості людини або конкретно-чуттєве уявлення про щось. Художній образ є однією з форм створення художньої дійсності з позицій певного естетичного ідеалу в конкретній емоційно наснаженій формі. Від звичайного пізнавального образу художній образ відрізняється не лише наявністю узагальнення, а й властивою йому емоційноестетичною оцінкою митця, його естетичним ідеалом і смаком. Поява художніх образів ґрунтується на уяві – „основній силі людської природи", за характеристикою Гастона Башляра. Французький психолог наголошував, що уява є не лише здатністю утворювати, а й змінювати образи.

Художній образ називають живою «клітиною» мистецтва, безпосередністю естетичного споглядання істини, оскільки і саме мистецтво визначається як мислення в образах. За допомогою осягнення образу ми пізнаємо природу мистецтва. Не випадковим є і те, що поняття художній образ перетинається з поняттями відображення, зміст, форма, твір мистецтва. Художній образ має відношення до творчого процесу, починаючи від образно-смислового задуму і завершуючи втіленням його в опредметнених знакових структурах, а також репродукуванням під час сприйняття мистецтва. Художній образ співвідносять зі специфікою пізнавальної функції мистецтва в порівнянні з науково-понятійним аналізом, особливим емоційно-споглядальним станом людини, талантом митця в образно-метафоричному творенні. Без перебільшення скажемо, що у своєму повсякденні людська особистість живе в світі образів, тропів порівнянь, метафор, метонімій, гіпербол, алегорій (грец. Tropos – означає слово чи фразу в переносному їх значенні), незмінно спілкуючись з природним і суспільним середовищем.

5.Процес творчої типізації та індивідуалізації як мистецьке осягнення характерності й унікальності.

Завдання мистецтва не зводиться до відтворення одиничного і випадкового факту, явища, процесу. Якби це було так, то, скажімо, в літературі не з'явився й Дон Кіхот, Раскольніков, Анна Кареніна і багато інших літературних героїв: "Мойсей" Мікельанжело, "Даная" Рембрандта, "Мислитель" Родена та інші в образотворчому мистецтві. Це твори, в яких здійснено певний відбір і узагальнення, зокрема за допомогою художньої типізації.

Типізація бере усталене, стабільне, стандартне, еталонне і застосовується в цілій низці сфер духовно-практичної діяльності людини, зокрема в соціології, де за допомогою цього прийому "реальні індивіди" підводяться під "індивідів класових", "етнічних", "групових" тощо. До типового звертаються і тоді, коли хочуть підкреслити невипадковість, закономірність того чи іншого явища, процесу, вчинку. Такий прийом, зокрема, досить часто використовував у політичній публіцистиці В. І. Ленін, наприклад у своїй статті "Пам'яті графа Гайдена".

Якщо в працях вченого зв'язок одиничних подій і загальних закономірностей встановлюється і передається тільки через загальне за допомогою системи універсальних понять і дискурсивної мови, які пояснюють загальні властивості речей або повторювальні процеси, то в мистецтві ж навпаки цей зв'язок переживається і передається через безпосередню наочність того, що є одиничним і неповторним, через особливі життєві ситуації особистості і її інтимні переживання, за якими приховуються певні загальні зв'язки, конфлікти і тенденції, які художник виражає за допомогою засобів і форм, властивих різним видам художньої творчості.

Визнаючи типізацію однією із умов створення художніх творів, слід зауважити, що зловживання нею приховує в собі небезпеку перетворення персонажів у прості "рупори часу" і заміни живої історії "принципами". Прикладом вдалого застосування художньої типізації є творчість Бальзака, який не тільки дав переконливу панораму суспільного життя свого часу, ай широку галерею людських типів, що значною мірою й обумовило і художню, і соціальну цінність його творів.

Між індивідуалізацією й типізацією немає внутрішньої суперечності. Індивідуалізація має виявити характерні риси даної людини, бо вони неповторні і становлять її сутність.

6.Подвійна природа слова.Концепція О.Потебні.

У слові, на думку О. Потебні є три елементи:

звукове вираження (зовнішня форма);

уявлення (внутрішня форма);

значення.

Найважливішою для слова є його внутрішня форма, тому ми почнемо аналіз структури саме з неї.

Потебня вважає, що внутрішня форма слова – це: по-перше, найближче етимологічне значення слова, по-друге, внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості; вона вказує як уявляється людині його власна думка. По-третє, внутрішня форма є також центр образу, одна із його ознак, яка переважає над усіма іншими. Це очевидно в усіх словах пізнішого утворення із ясно визначеним етимологічним значенням. По-четверте, внутрішня форма, крім фактичної єдності образу, дає ще знання цієї єдності; вона є не образ предмету, а образ образу, тобто уявлення, яке не збігається із значенням, яке ширше. Воно включає ряд ознак, уявлення ж містить одну ознаку.

Внутрішня форма може бути забутою (втраченою): уявлення становить необхідну стихію слова, що виникло, але для подальшого життя цього слова воно не є необхідним. Щодо значення, то отебня підкреслює, що у слові є два значення: ближче (об’єктивне, етимологічне). Воно завжди містить у слові лише одну ознаку; дальнє (суб’єктивне). Це значення містить багато ознак.

З іншого боку ці ва типи значень відрізняються тим, що ближче значення слова є народне, дальнє – у кожного різне за кількістю та якістю елементів, особисте.

Під зовнішньою ж формою слова О. Потебня розуміє значимий звук, який опосередкований через значення. Якщо втрачається зв’язок між звучанням та значенням, звук перестає бути зовнішньою формою слова.

Введення в науку про мову поняття “внутрішня форма”, на наш погляд є важливим внеском, оскільки Потебня відкрив шлях до пізнання і вивчення мовної свідомості, в якій значення представляє думка через слово і є одиницею втілення мовної свідомості, яка носить національний характер і має свою чуттєво-образну форму вираження в знакових формах мови і мовлення.

7. Давньогрецька родина муз і теперішній поділ мистецтва на види.Література серед інших видів мистецтва.

Як ми пам'ятаємо, у древній Греції за різні види мистецтва відповідали 9 "основних " муз.

1. Полігімнія - муза пантоміми, зображується з головою, покритою покривалом.   2. Калліопа - муза епічної поезії й науки. 3. Ерато - муза любовної, еротичної поезії, зображується з лірою в руках.   4. Кліо - муза історії. Кліо зображувалася з грифелем і папірусовим сувоєм або зі скринькою для сувоїв. 5. Терпсихора - муза танцю і хорового співу. Терпсихора зображувалася юною дівчиною часто з лірою в руках. 6. Уранія - муза астрономії, зображується з небесним глобусом у руках. 7. Талія - муза комедії. Талія зображувалася у вигляді юної дівчини у легкому одязі, з комічною маскою у лівій руці. 8. Евтерпа - муза ліричної поезії, зображується з подвійною флейтою. 9. Мельпомена - муза трагедії. Мельпомена зображувалась високою жінкою, з пов'язкою (строфи) на голові, в театральній мантії, що стоїть на котурнах, з трагічною маскою в одній і з мечем або палицею в другій руці.

Традиційно види мистецтва поділяються за способом втілення художнього образу та за формою чуттєвого сприймання.

За способом втілення художнього образу розрізняють:

просторові мистецтва — архітектура, скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне мистецтво та дизайн.

часові мистецтва — радіо, музика, література

просторово-часові — кіномистецтво, театр, танець, циркове мистецтво тощо.

9.

10.

Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових ознак твору можуть бути поділені на три типи:

а)  образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонале;

б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти роз­повіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач (= рос: повествователь);

в)  образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти роз­повіді й водночас як її об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають терміном розповідач (= рос: рассказчик). До особливого типу розповідача відносять специфічні образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають лірич­ними героями.

11.

12.

13.

Класифікація літературних творів за різними типами їх поетичної структури виявляється через жанровий (від французького – рід, вид,походження) поділ. За способом зображення літературні твори поділяють на три роди: лірику, епос і драму.

Лірика (з грецької – твір, виконаний під акомпанемент ліри) – рід художньої літератури, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. До особливостей лірики відносять: визначальну роль образу-переживання, велике значення емоційного і, взагалі, суб'єктивного начала, концентрованість і згущеність художнього вислову. Переживання і думки, виражені у ліричному творі не ідентифікуються (ототожнюються) з постаттю автора, для цього

запроваджується поняття його ліричного „Я" – так званого ліричного героя (чи суб'єкта). Стосунки між автором і ліричним героєм трактуються як зв'язки між прототипом та створеним на його основі художнім образом.

Епос (з грецької – слово, розповідь) – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об'єктивній сутності, в об'єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора. Епічні твори – розповідні. Зображення в епосі ведеться від реального чи умовного наратора (оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи – у теперішньому, зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач).

Драма (з грецької – дія) – літературний рід, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. У драмі явища та закономірності життя і характери героїв розкриваються не через авторську розповідь про них, а через вчинки і розмови дійових осіб (діалоги та монологи). Авторська мова у драматичних творах зведена до коротеньких

ремарок. Драма одночасно належить як літературі, так і театру.

14.

Пое́зія (грец. poiesis — творчість від poieo — роблю, творю) — художньо-образна словесна творчість. Термін вживається у багатьох значеннях. Передовсім він називає мистецтво слова (включаючи й фольклор), виповнене енергією «аристократизму духу», або, як пише Ліна Костенко:

Поезія — це завжди неповторність,

Якийсь безсмертний дотик до душі.

У вужчому розумінні поезія — ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-історичної версифікаційної системи, відмінне від прози. Подеколи цим поняттям означають віршовані твори певного автора, нації чи епохи. Вживається воно і в переносному значенні як чарівність, привабливість, інколи навіть як синонім художньої літератури.

Смислове навантаження терміна поезія конкретніше, видове у порівнянні з родовим терміном «лірика». Вони дуже близькі одне одному, але не тотожні. В історії письменства траплялося, коли літературні роди — епос, драма, а не тільки лірика.

Про́за (лат. prosa, від prosa oratio — пряма мова, що вільно розвивається й рухається,) — мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою. Проза — один із двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза — глибоко своєрідні сфери мистецтва, які розрізняються і формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури.

Іноді термін про́за вживається як протиставлення художньої літератури взагалі (поезія) літературі наукової чи публіцистичній, тобто література, яка не належить до мистецтва.

Спочатку в давньогрецькій літературі будь-яка художня словесність називалася поезією. Однак саме поняття художності у грецькій культурі було нерозривно пов'язано з ритмічністю, і, отже, велика частина літературних творів мала віршовану форму. Пізніше ритмічно організовану мову стали називати віршем, в протиставлення мови, не пов'язаної з ритмом. Давні римляни, продовжувачі грецької культури, стали називати її прозою. У Квінтіліана зустрічається вираз «oratio prosa», у Сенеки — просто «prosa» для позначення вільної мови, не пов'язаної ритмічними повтореннями.

15.

Літературний жанр (фр. genre — рід, вид) — тип літературного твору, один із головних елементів систематизації літературного матеріалу, класифікує літературні твори за типами їх поетичної структури.

Категорією вищого порядку при тричленному поділі літератури є літературний рід (загальне) — епос, лірика, драма;

категорією середнього порядку — літературний вид (особливе) — роман, повість, новела в епосі;

категорією нижчого порядку (окреме) — різновид (жанр).

Першим підкреслив культурно-історичний характер Літературного жанру французький учений Ф.Брюнетьєр (1849-1906) у книзі "Еволюція жанрів в історії літератури" (1890). Визначається літературний жанр по різних ознаках: з погляду способів наслідування дійсності (Аристотель), типів змісту (Ф. Шиллер, Ф. Шеллінґ), категорій гносеології (об'єктивне — суб'єктивне в Г. Гегеля), формальних ознак (А. Н. Веселовський), психології (Е. Штайгер). Ряд літературознавців ототожнює поняття літературний вид і жанр, вживаючи ці слова як синоніми.

З часів Арістотеля, що дав в своїй «Поетиці» першу систематизацію літературних жанрів, зміцнилося уявлення про те, що літературні жанри є закономірною, раз назавжди закріпленою системою, і завданням автора є лише добитися якнайповнішої відповідності свого твору сутнісним властивостям вибраного жанру. Таке розуміння жанру — як передлежачою авторові готової структури — привело до появи цілого ряду нормативних поетік, що містять вказівки для авторів щодо того, як саме повинні бути написані ода або трагедія; вершиною такого типу творів є трактат Буало «Поетичне мистецтво» (1674). В той же час зміни (і дуже істотні) тривалий час або не помічалися теоретиками, або розглядалися ними як псування, відхилення від необхідних зразків. І лише під кінець XVIII століття розкладання традиційної жанрової системи, зв'язане, відповідно до загальних принципів літературної еволюції, як з внутрішньолітературними процесами, так і з дією абсолютно нових соціальних і культурних обставин, зайшло настільки далеко, що нормативні поетики вже ніяк не могли описати і приборкати літературну реальність.

Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, істо­ричною, романтичною.

Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають.

16.

Е́пос (грец. epos — слово, оповідання) — різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) роду, що оповідає про події, котрі буцімто відбувалися у минулому (які немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем).

Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До 18 століття епос був головним жанром літератури.

Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія).

У 18-19 століття головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна.

Стародавні жанри епосу — повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види (жанрові різновиди) епосу: Епопея,поема,роман,великий епос,ліроепічна проза.

17.

Дра́ма (грец. drama — дія) — п'єса соціального, історичного чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої — переважно звичайні люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій.

Її зародження можна помітити в драматургії античності («Іон» Евріпіда). Частина літературознавців вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у 18 століття.

Першими теоретиками драми стали Дідро Дені, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессінг, які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові так звану міщанську драму (Д. Дідро — «Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє — «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессінг — «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»).

В основі цих творів лежали сімейно-родові конфлікти. На рубежі 18-19 століття міщанська драма в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін. У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській драмі посилюються мелодраматичні елементи, простежується зародження нового жанру — мелодрами.

У літературі 19 ст. домінувала реалістична драма (О. Пушкін, М. Гоголь, Олександр Островський, Лев Толстой, Антон Чехов). Поряд з реалістичною драмою (Р. Роллан, Дж. Прістлі, Ш. О'Кейсі, А. Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна драма, пов'язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Жан-Поль Сартр, Жан Ануй), а також драма абсурду.

18.

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі досить часто зустрічаються твори, в яких поєднуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів і суміжних галузей суспільної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики.

 Найчастіше відбувається поєднання епічного й лірично­го начал. Такого роду твори належать до ліро-епосу. Люди­на тут зображується ніби у двох планах; з одного боку, передаються певні події її життя, а з іншого — переживання, емоції, настрої. До такого роду творів найчастіше відносять баладу, думу, билину, байку, сатиру, буколіку, співомовку, а також поему, іноді — віршований роман.

 Специфічними міжродовими утвореннями стали худож­ні біографії (документально-біографічна художня проза) й мемуари, які мають ознаки як жанрів художньої літе­ратури, так і публіцистики та документалістики, спираються на дані історії. Якщо художні мемуари узагальнюють і естетично освоюють реальні факти з життя автора, то художня біографія будується на естетичній обробці фактів життя реального героя. Розглянемо детальніше ліро-епічні, мемуарні й біографічні жанри.

19.

Пое́тика (грец. poietike — майстерність творення) — один із найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переакцентуації у зв'язку із еволюцією художньої літератури.

В античну добу поетикою називалось учення про художню літературу взагалі («Поетика» Аристотеля, «Послання до Пізонів» Горація та інші). Згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософії та естетики, лишивши для поетики нормативні питання, які стосувалися передовсім описання художньої форми.

Поетика була об'єктом пильного інтересу в середні віки, в добу Відродження та класицизму («Поетика» Скалігера, «Мистецтво поетичне» Н. Буало, «Підзорна труба Аристотеля» Емануело Тезауро та інші), перетворюючись на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями. У 19 ст. поетика збагачується філософськими категоріями (Г.-В.-Ф. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, А. Н. Веселовський), у 20 ст. — структуралістів тощо.

Подеколи поетикою називають, на відміну від теорії літератури, ту частину літературознавства, яка вивчає її конкретні сегменти (композиція, поетичне мовлення, версифікація тощо), наявні спроби замінити її одним із напрямів теорії літератури — стилістикою, присвяченою висвітленню поетичного мовлення.

Інколи поняття поетики використовується для обслуговування певних локальних потреб розкриття жанру (роман у віршах, притча та інші), цілісної системи творчих засобів письменника, стильових тенденцій або літературних напрямів, зокрема історичних закономірностей їхнього розвитку.

20.

Художній твір — розповідь про певну життєву подію (вигадану чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови.

У найзагальніших рисах літературно-художній твір можна визначити як розповідь про певну життєву подію (вигадану чи ні), що ведеться від особи реального або уявлюваного автора з розрахунком на естетичне враження й містить у собі його передумови. Від інших словесних творів літературно-художній твір відрізняється тим, що предметом його розповіді є умовно-, а не реально-життєва подія, яка існує виключно в суб'єктивній, авторській або його оповідача уяві, а завдяки їхньому посередництву в такій же суб'єктивній читацькій уяві, але не в об'єктивній реальності, навіть у тому випадку, коли в основу предмета розповіді покладені якісь реальні життєві факти (історії, біографії і т. п.). На відміну, скажімо, від історика, письменника більше цікавить не те, як було насправді, а як мало б чи могло б бути. Об'єктивна дійсність, що відображена у творі, — це не сама життєва реальність як така, а більшою чи меншою мірою життєподібна ілю­зія реальності, яка в кінцевому підсумку становить не самостійний інтерес, цікава не сама по собі, не з точки зору пізнання та розуміння сутнісних об'єктивних закономір­ностей і механізмів її існування (в чому, власне, полягає кінцева мета наукових, побутових — не художніх словесних творів), а у її здатності створювати передумови для естетич­ного враження, з розрахунку на яке твір, зрештою, і пишеть­ся. Естетично виразним, тобто здатним викликати емоційно-інтелектуальні переживання ціннісного порядку при його сприйнятті, твір, у свою чергу, може стати за умови на­явності в ньому сукупності певних чинників, серед яких най­важливішими є:

 

1) Яскраво-індивідуальна, підкреслено-особистісна форма емоційно-інтелектуального переживання світу, що відрізняє авторське світобачення і, з огляду на його оригінальність, нетривіальність, слугує потенційним джерелом збудження відповідних думок, асоціацій, почуттів у читача. Якщо по­чуття, які прагне викликати автор, фальшиві, не пропущені ним крізь його власну душу, якщо думки та ідеї, які він висловлює, банальні і стереотипні, — такий твір не має шансів на те, щоб зацікавити читача, змусити його хвилю­ватися й розмірковувати над прочитаним, співпереживати думкам і почуттям його героїв та автора.

 

2)        Актуальність, вагомість проблематики, з якою пов'я­ заний предмет розповіді у творі і яка є свого роду нервовим його центром. Якщо читач не знаходить у творі питань і проблем, здатних зачепити його «за живе», викликати певні, хоча б і далекі аналогії з його власним життям або життям його найближчого оточення, якщо у творі не буде нічого такого, що нагадувало б його власний життєвий досвід, але одночасно й перевершувало б його, розширювало б його кругозір, — ніяких ціннісних переживань у свідомості читача не з'явиться. Вагомість проблематики твору визна­чається мірою та рівнем довершеності втілення в ньому загальнолюдських цінностей буття як таких або ж у їхньо­му соціальному вияві.

3)        Емоційна виразність і точність вислову, відповід­ність ужитих у творі мовних засобів змістові. Твір буде естетично виразним тільки за умови, що буде написаний не сухою, протокольною мовою і не матиме штампованих висловів і словесних конструкцій, — тих, які ми чуємо що­дня на вулиці, на роботі, вдома.

4)        Цілісність твору, тобто взаємовідповідність і під­порядкованість усіх його окремих і розрізнених елементів тій художній та ідейній меті, яку ставить перед собою автор і виразом якої виступає ввесь твір. Художній твір — це не хаотичне нагромадження слів, образів, ідей, а упорядкована система їхніх зчеплень, в якій — в ідеалі — усе так тісно «підігнане» одне під інше і одне з іншого випливає, що з нього, без відчутних втрат для розуміння його ідейно-худож­ньої суті, не можна вилучити жодного слова (особливо у віршових творах), жодної сцени (в прозових творах), оскільки у справжньому — довершеному художньому творі немає нічого випадкового й зайвого, усе в ньому, до найменших, здавалося б, «дрібниць», має свій внутрішній, мотивований змістом цілого сенс і виконує певне смислове навантажен­ня. Цілісність твору забезпечується єдністю авторського по­гляду на речі, про які він пише, взаємовмотивованим спів­існуванням усіх значущих елементів його твору.

21. смотрю в учебнике=/

22.

Тема - (у літературі) коло подій, життєвих явищ, представлених у творі в органічному зв'язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення.

Тема художнього твору відрізняється від життєвих подій, явищ дійсності тим, що вона характеризує явище, сприйняте, побачене митцем. Тема іманентно пов'язана з конкретно-чуттєвим, образним мисленням, тяжіє до сюжету як розвитку подій, в яких беруть участь персонажі. Таким чином, тема, сюжет, персонаж, проблема є різними гранями цілісного бачення людиною дійсності, пошуку прихованої сутності, сенсу буття. З цього міцно злютованого об'єкт-суб'єктного відношення народжується естетична ідея твору, яка виражає авторську оцінку зображеного, його розуміння теми як запиту-проблеми. Тому, вважається, що тема та ідея становлять ідейно-тематичну (проблемно-тематичну) основу твору, яка вимагає відповідної жанрової структури, конкретної композиції твору і, врешті, виступає одним із стилетвірних чинників.

З одного боку, розуміння і трактування теми як інспіратора образного мислення, конкретно-чуттєвої плоті проблеми (ідеї) художнього твору зосереджує увагу літературознавця на текстуальній реальності, застерігає від абстрактних розмірковувань з приводу позатекстових реалій, споріднених з темою як естетичним явищем. З іншого, коли письменник йде до теми не під впливом безпосереднього контакту з дійсністю, а виходить з уявного неміметичного світу, то це також означає, що тема стає стимулом до творчості. Автор вибудовує в уяві гротесково-химерний художній світ, структура якого порушує, «досліджує» проблему або принаймні розраховує, що створена ним структура вразить, заінтригує читача. Так виникають візуальна поезія, фігурні вірші, параболічні твори, тексти неоавангардистів, які, власне, пишуть не «твори», а конструюють «тексти», що теж мають певну тему, адже їх назви бодай віддалено на неї вказують.

Таким чином, традиційний термін «тема» наповнюється новим змістом і його не конче треба співвідносити тільки з літературними напрямами міметичного плану.

23.

Проблематика - система питань, поставлених письменником у творі, область осмислення, розуміння письменником відображеної реальності; сфера, в якій проявляється авторська концепція світу і людини, де відображаються роздуми і переживання письменника, де тема розглядається під певним кутом зору.

Типы проблематики. Анализ проблематики

Тип проблематики	Общий интегрирующий признак (осмысляемый аспект действительности)	Проблемные типы содержания
Мифологическая	Фантастико-генетическое осмысление мира	Мифопоэтическое мировидение Использование мифологических моделей Мифотворчество
Национальная	Сущность национального характера	Складывание национальной государственности Межгосударственные и внутринациональные конфликты Исследование национального менталитета на бытовом материале
Социокультурная	Устойчивые общественные отношения, статика жизни (состояние среды)	Политическая жизнь Моральное состояние общества Социальные отношения Черты повседневного быта и культуры
Романная	Личностный поиск истины, непосредственная связь человека и “идеи”, динамика жизни	Авантюрное содержание (динамика внешних изменений в судьбе, “самостоянье” личности) Идейно-нравственное содержание (процесс нравственного и идейного самоопределения личности)
Философская	Абсолютные ценности жизни (безразлично к их носителям), закономерности жизни	Констатирование существующих устойчивых закономерностей

24.

Ідея художнього твору — емоцiйно-iнтелектуальна, пафосна спрямованiсть художнього твору, яка приблизно може бути охарактеризована як провiдна думка, ядро задуму автора.

Більше не нашла

25.

Конфлікт (лат. conflictus — зіткнення, сутичка) — зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби, супроводжуваних складними колізіями. Залежно від сфери життєдіяльності людей К. поділяють на виробничі, громадські, політичні, побутові. Вони, творчо трансформовані уявою митця відповідно до його задуму, живлять К. художніх творів і реалізуються передусім у сюжеті. Тому сюжет трактують як форму художнього освоєння і здійснення К. Залежно від динаміки зародження, визрівання, розгортання, загострення і розв'язання К. виділяють компоненти сюжету (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка). Художній К., як створений письменником енергоносій художнього світу, має в собі зародок цілісності твору, авторського світобачення, естетичну мотивацію всіх компонентів твору. Тому поза контекстом твору, в якому реалізується художній К., недосконалою є класифікація К. за тематикою (виробничі, політичні, побутові, морально-етичні), типовістю (типові, нетипові), питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), за сферою побутування (зовнішні, внутрішні), за гранями духовного світу (конфлікт між розумом і почуттям, обов'язком і честю), за приматом біологічного і соціального в людині (сексуальні потяги, фізіологічні потреби, моральні норми, політичні догми). З погляду художнього втілення цих різновидів, дійсних чи створених уявою письменника, літературознавці передусім цікавляться двома типами К.: 1. К., персоніфіковані в групи дійових осіб з певними яскраво окресленими характерами, що діють у відповідних обставинах. 2. К., текстуально матеріалізовані в системі багатоголосся, яке відтворює автор від себе чи через оповідача, ліричного героя у формах сповіді, монологу, опису, медитації тощо. Якщо від античності до новітніх часів домінували яскраві К. у формі зіткнення, сутички небуденних особистостей (трагедії Есхіла, Сенеки, П.Корнеля, Ж.Расіна, В.Шекспіра, комедії Аристофана, Ж.-Б.Мольера, П.Бомарше, К.Гольдоні, М.Гоголя, драми Д.Дідро, Г.-Е.Лессінга, Г.Ібсена, М.Старицького), то наприкінці XIX ст. та у XX ст. в літературі освоювалися такі способи розкриття К., які вимагали співтворчості читачів і глядачів, пильної уваги до підтексту, до гри тих мотивів, які вирували в душах дійових осіб, але не виходили на поверхню сюжету. Л.Толстой і Ф.Достоєвський, А.Чехов і Б.Брехт, Б.Шоу і В.Винниченко відкривали глибини психологічних, морально-етичних, ідеологічних К., які драматизували розповідь, оповідь, монолог. Письменники оволодівали поліфонічним словом, яке, крім свідомості мовця, несло в собі "чужу" свідомість, наснажувалося духовними колізіями та ідейними К. Діалог, пряма мова, потік свідомості відбивали внутрішню конфліктність духовного світу, породжену антиноміями світу, культури, стану суспільної свідомості. Сократівська іронія, сміхова народна культура, скорбота та іронізм романтиків, роздвоєність і розгубленість ірраціоналістів межі ХІХ-ХХ ст., екзистенцій-на самотність людини епохи тоталітаризму — все це живило конфлікти неявні, які забезпечували творові високий ступінь драматизму, але через чутливого до підтексту читача. Вагомість та естетична цінність К. у художній літературі визначаються не стільки їх урізноманітненням у зв'язку з розширенням тематичних пластів, скільки з поглибленням вертикальної структури художнього К., яка занурена у підтекст твору і вивершується в читацькому сприйнятті тексту. Тому фабульно-сюжетна розв'язка К. не може бути обов'язковим каноном його мистецького освоєння. Твори без сюжетно-подієвої розв'язки К. можуть бути не менш конфліктно-вибуховими в читацькому сприйнятті (новели Гр. Тютюнника, повісті Б.Харчука, Вал. Шевчука, поезія Олега Ольжича, роман У.Самчука "Чого не гоїть вогонь"). Коли художній К. пішов у глибини творів, у співтворчість письменника і читача, то він став витонченішим, розгалуженішим, художньо переконливішим, естетично дійовішим.



26. нету (ищу в учебнике)

27.

Фабула - фактична сторона розповіді, ті події, випадки, дії, стану в їх причинно-наслідкового, хронологічної послідовності, які компонуються і оформляються автором у сюжеті на основі закономірностей, вбачаємо автором у розвитку зображуваних явищ.

Однак, вивчаючи образне відображення динаміки життя, слід відрізняти: 1) «фактичну» основу твору, події, про які в ньому розповідається, як продукт попереднього відбору художником явищ дійсності або вигадки, що і можна назвати фабулою, тобто оповідної темою, що підлягає подальшій обробці в сюжеті, 2) і саму розробку оповідної теми, що пов'язано з роздільною здатністю будь-якої проблеми на матеріалі даних подій (тобто сюжет). Для формалістів фабула є лише матеріалом, який обробляється особливими прийомами сюжетостворення з метою «остранненія», підвищення зовнішньої відчутності динаміки розповіді. У зв'язку з цим встановлювалося і поділ творів на «сюжетні» і «фабульні», в залежності від більшої чи меншої гостроти сюжетних прийомів. Ця формалістична трактування фабули і сюжету повинна бути відкинута. Перш за все не слід вважати фабулу «сирим матеріалом», позбавленим якості художньої образності. Навіть у тому випадку, якщо художник бере будь-якої життєвий факт, - він проводить відбір і осмислення явищ, усвідомлюючи їх типове значення, тобто він створює фабулу. Тим більше очевидний творчий характер фабули в тих випадках (найбільш звичайних), коли особи та події вигадують автором. А потім значення втілення фабули в сюжет аж ніяк не укладається в «остранненіі» її. Обробляючи фабулу, художник відображає динаміку дійсності, розкриваючи її закономірності з тим або іншим ступенем глибини і правдивості. Залежно від характеру розуміння дійсності і характеру самого об'єкта фабули можуть бути міфологічного порядку, казкового, романічного, утопічного, реалістичного і т. д. Тематичне розмаїття фабул невичерпний. Кожний історичний період, кожен етап у розвитку художньої творчості, кожне літературне напрям створюють свої характерні фабули, які в першу чергу і визначають конкретно-історичні особливості сюжетів.

Сюжéт (фр. sujet — тема, предмет від лат. subjectum — підмет, суб'єкт) —

сукупність подій, дій, що визначають характер зображуваного;

система подій у літературному творі, через які письменник розкриває характери персонажів і весь зміст твору;

тема, об'єкт зображення в живописному, музичному творі і т. ін.

Основні елементи композиції сюжету:

Пролог (не завжди)

Експозиція

Зав'язка

Розвиток дії

Кульмінація

Розв'язка

Постпозиція

Епілог (не завжди)

Поняття сюжету тісно пов'язане з поняттям фабули твору. Причому значення (означення, пояснення) цих термінів часто міняються місцями в теорії літератури.

28.

Мотив (лат. moveo - «рухаю») - найпростіша складова частина сюжету. Фольклорно-міфологічний мотив (за Ю. Є. Березкіна) - образ чи епізод і / або сукупність образів і / або епізодів, зустрічаються більш ніж в одному фольклорно-міфологічному тексті. Комбінація декількох мотивів складає фабулу (сюжет).

29.

Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата.

Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка, ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів).

Композиція «дисциплінує» процес реалізації творчого задуму письменника, забезпечує відповідність задумові всіх рівнів структури художнього твору, сугерує і динамізує читацьке сприйняття. Цю генеральну функцію композиції здійснює на тематично-проблемному, сюжетно-фабульному і мовленнєво-мовному рівнях твору, кожен з яких є проявом активності художніх суб'єктів — персонажів, дійових осіб, ліричних героїв, оповідачів, автора, адже тема вказує на коло зображених, представлених життєвих явищ, подій, які немислимі поза людиною.

Сюжет і фабула характеризують динамічну сторону цих подій, їх розвиток через діяльність людей, наділених характерами, які, у свою чергу, формуються і виявляються в обставинах (пейзажі, інтер'єрі), а вчинки персонажів, дійових осіб, оповідачів зумовлюються внутрішніми мотивами (архетипами, потягами, уявленнями, думками, переконаннями, ідеалами), і все це разом передається мовленням суб'єктів художнього твору засобами мови, якою творить письменник. Глибинна сутність тих суб'єктів і результатів їх діяльності в духовній і матеріально-подієвих сферах (заразом і смислу художнього твору) виражається сукупністю, поєднанням, компонуванням мовних висловлювань та способів їх подачі у тексті твору (одне думалося, друге в конкретній ситуації мовилося, третє написалося, а четверте читачем сприйнялося). Тому аналіз композиції літературно-художнього твору опосередковується інтерпретацією його тексту, є шляхом до інтерпретації смислу цілісного твору, осягнення задуму письменника.

У цьому процесі всі компоненти твору виявляють свої численні функції:

характеротвірну (якщо беруться стосовно характеру постаті),

сюжетну (якщо розглядаються крізь призму розвитку сюжету),

ритмо-твірну,

стилетвірну,

композиційну

«ідейно-художню» чи «художньо-естетичну».

Відсутність структурального (багаторівневого) і функціонального підходів до аналізу твору у традиційній практиці вивчення літератури призводить до сплутування сюжету і композиції твору, а вивчення композиції обмежується виділенням компонентів сюжету (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, ретардація, розв'язка).

30. нету

31.  Експресивність, тобто виразність, образність мови, що виявляється на тлі стилістично нейтральних засобів і контекстів, - це категорія семантико-стилістична. Зазвичай образність утворюється значеннєвими домішками у слові та появою в ньому оцінювально-характеристичних елементів. В утворенні експресії значну роль відіграють стилістичні якості слів та їх оточення. Так, наприклад, діалектне слово, що використане на тлі літературних, застаріле – поряд з сучасними роблять мову експресивною. Образність мови – це також категорія мовностилістична, бо ця якість утворюється за допомогою значеннєвої своєрідності слів, а також прийомів використання, способів розташування різноманітних мовних засобів. Мова стає образною тоді, коли в словах активізуються метафоричні значення та інші змістовні нашарування, коли використовуються порівняння, перифрази та ін. в таких випадках слова позначають поняття та речі і визивають в свідомості яскраві картини та асоціації.  При визначенні якостей образної мови важливо встановити, які зображувальні можливості закладені в самому слові і як образність утворюється шляхом майстерного сполучення слів. Потебня слушно зазначав, що «елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів та постійних сполучень … мізерна порівняно із здатністю мов утворювати образи та сполучення слів» . Аналіз образних слів та їх угрупувань переконує, що ця стилістична якість знаходиться в прямій залежності не тільки від змістового об’єму слів, але й від законів їх сполучуваності. Вже давно встановлено, що слова з конкретним і предметним значенням метафоризуюються частіше і відрізняються образністю. Навпаки, слова з більш широким і абстрактним значенням не дають таких результатів .    Образність, художність мови – це і мовно-естетична категорія: з нею пов’язане уявлення про красу, прекрасне, про досконалість та вишуканість словесної форми художнього твору і його внутрішнього змісту. Досконалість словесно-художньої творчості досягається тоді, коли мовні засоби і їх використання в найбільшій мірі виражають досконалість її ідейного змісту .

32. Образному відтворенню думок, почуттів, переживань сприяють синоніми, антоніми, омоніми, неологізми, архаїзми, діалектизми, варваризми, професіоналізми, жаргонізми, арґотизми.До лексичних діалектизмів відносять власне лексичні. Це діалектичні синоніми до загальнонародних слів: вуйко (дядько), фіра (підвода), бульба, бараболя, біб, крумплі (картопля). Етнографічні — це назви місцевих предметів, які не використовуються на інших національних територіях: трембіта (духовий інструмент), колиба (курінь), крисаня (капелюх). Семантичні діалектизми — це слова, які мають значення, відмінне від загальномовного (пироги — вареники).Фразеологічні діалектизми, "хоче ми звести зі світа ", "нас не відтяли від діла". Синтаксичні: "Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо" (В. Стефаник — "Виводили з села"). Д.І. Ганич, І.С. Олійник у "Словнику лінгвістичних термінів" (К., 1985) виділяють діалекти племінні (належать племені "як етнічній групі людей, що входять до складу більшої етнічної спільності"), професійні (об'єднують людей певної професії чи роду занять), соціальні (належать соціальній групі). А. Ткаченко використовує термін "соціолект". До соціолекту відносить специфічну мову освітян, юристів, митців. У соціолект входять і професіоналізми, і жаргон. Є діалект місцевий або територіальний.

33. Слово троп (гр. tropos) запозичене з грецької мови, де воно

означає «спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад». При

запозичанні багатозначні слова, як правило, семантичне звужуються,

тому в українській мові це «слово, вжите в переносному значенні

для створення образності». Образність — передача загального

поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом

розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають

можливість посилити лексичне значення додатковими емоційно-

експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення

образності, крім переносних значень слів, є також граматичні

засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості та

пестливості), алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо.

Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ,

предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого.

Стилістична роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості

предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета, з

яким порівнюється дане явище. Порівнюватися може все — живе й

неживе, фізичне й психічне, конкретне й абстрактне.

34 У конкретно – життєвому зображенні дійсності, яке дають твори літератури, важливу роль відіграють спеціальні засоби образності мови. Вони допомагають письменнику втілити в словесну форму конкретні уявлення про предмети і вислови, своє ставлення до них. Це завдання виконують не тільки слова і словосполучення, вжиті у прямому значенні, а також слова і вислови, вжиті у переносному значенні, які називаються тропами (з гр. “зворот”).В основі тропа лежить перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші. За допомогою такого перенесення мова художнього твору набуває особливого забарвлення і яскравості. Це відбуваєтьяся тому, що троп дає не те означення предмета чи явища, яке стало звичним, а підносить ознаки, які звичайно не виступають на перший план.Перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші відбувається у тропах за різними принципами. Відповідно до цього визначають різні види тропів.

Епітет,