Модернізм

У сучасних умовах інноваційних змін важливе місце займає культурна сфера суспільства. Актуальність теми визначається тим, що культура – це унікальне явище, яке впливає на національну консолідацію народу, формує самосвідомість мас. Однією з особливостей культури є її визначальна роль як духовного чинника. Молода генерація інтелектуалів завжди згуртовувала прогресивну інтелігенцію, об’єднувала національну еліту, висувала культурні орієнтири загальнолюдських цінностей. Феномен культури став об’єктом дослідження сучасних учених.

Культура XX ст. - одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого. По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об'єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного "Я", втрата індивідуальності.

Характерною рисою культури XX ст. є її інтегративність, тобто сполучення окремих складових культури в нові комбіновані види мистецтва. Цей процес почав виявлятися наприкінці XIX ст. у зв'язку з появою кінематографу (1895-1896) - специфічної форми інтеграції досягнень науки у фіксації реальності в русі з подальшою її проекцією на екран. XX ст. інтегрувало науково-технічний винахід із просторово-часовими можливостями художнього образу й започаткувало появу кіномистецтва (див. на мал. кадр зі звукового фільму "Нові часи", режисер Ч.Чаплін, США, 1935).

Однією з особливостей культурного розвитку XX ст. у Західній Європі та Північній Америці став остаточний перехід від колективного стилю до індивідуального. При цьому більшість митців сміливо комбінують різні культурні традиції, перебуваючи у невпинному пошуку нових засобів вираження і відображення світу. Культура стала багатовимірною. Багатовимірність передбачає варіативність напрямків і різноманітність як основні принципи функціонування сучасної культури.

При всій розгалуженості, строкатості, сплутаності художніх процесів у культурі XX ст. можна прослідкувати дві основні лінії історичного розвитку. Одна пов'язана з продовженням традицій реалізму (критичний, соціалістичний). Друга - з виникненням на базі декадентства і подальшим розвитком модернізму.

Умовно історію культури XX ст. можна розділити на три основні періоди:

продовження розвитку реалістичної традиції та модернізму (декадансу): кінець XIX ст. - 10-ті pp. XX ст.

еволюція модерністських напрямків і течій: 20-50-ті pp. XX ст.

розквіт масової культури та виникнення так званої "рок-. культури": 50-90-ті pp. XX ст.

Так звана "прогресивна художня культура" стала наступним всесвітньо-історичним щаблем у розвитку реалізму. Реалізм, у мистецтві й літературі XX ст. пов'язаний з розкриттям історичної ролі народних мас, утвердженням етичних і естетичних цінностей кожної конкретної нації, критикою соціальної несправедливості. Слід зауважити, що поява найяскравіших творів європейської і американської культури XX ст. зумовлена, головним чином, реальними подіями, активною участю митців у житті суспільства; яскраво простежується одна з основних тем у творчості видатних реалістів - трагічна несумісність гармонійного розвитку особистості, повноцінного задоволення її природного права на щастя зі спотвореними, нелюдськими, цинічно-лицемірними відносинами, які утверджуються світом, де панують гроші і сила. Досить назвати такі імена, як Ромен Роллан, Бернард Шоу, Теодор Драйзер, Антон Чехов, Максим Горький, Михайло Шолохов, Олександр Солженіцин (в літературі); Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф'єв, Дмитро Кабалєвський (в музиці); Кете Кольвіц, Арістид Майоль, Ренато Гуттузо (у живописі); Ейзенштейн, Довженко, Чаплін (в кіно).

На рубежі ХІХ-ХХ ст. багато європейських митців відмовляються від традиційних форм виразності і шукають нові естетичні зображальні засоби, відмінні від реалістичних. У цей час виникає велика кількість несхожих художніх напрямів, які необхідно називати терміном «модернізм».

Модернізм (фр. modernе − сучасний, новіт-ній) характеризується розривом з ідейними і художніми принципами класичного мистецтва, відмовою від відтворення чуттєво-конкретної дійсності, предметності світу. Він відмовляється від правдоподібності, відображення реальних узагальнених образів та форм реального життя.

Модернізм був своєрідною художньо-естетичною реакцією на економічну, політичну, духовну кризу буржуазного суспільства ХХ ст.

Зараз у культурології використовують два поняття − «модерн» і «модернізм».

Модерном називають мистецтво кінця ХІХ - початку ХХ ст. Хронологічні межі модернізму − початок ХХ ст. - 60-і рр. ХХ ст. Культуру від 70-х рр. ХХ ст. до наших днів слід називати культурою постмодернізму.

Термін модернізм більшість дослідників використовує для позначення як періоду культури, так і сукупності новітніх течій у культурі, що існували з кінця ХІХ ст. до 50-60 років ХХ ст. Хронологічно його розміщують між імпресіонізмом та постмодерном.

На початку ХХ ст. модернізм почав витісняти такі художні течії і стилі, як символізм, модерн (сецесію), неокласику, і став провідною течією в художній культурі деяких європейських країн − Франції, Італії, Німеччині, Росії. Розквітом модернізму стали 20-30-ті роки, коли він поширився за межі Європи, насамперед у США. Форми і прийоми модернізму і сьогодні характерні для творчості багатьох митців.

Філософія модернізму базується на ідеях про неможливість пізнання і відтворення сучасного світу засобами класичної культури. Відкидаючи реалізм, демократизм, гуманізм, модернізм вдавався до новітніх філософських учень про ірраціоналістичний волюнтаризм Ф. Ніцше (1844-1900), інтуїтивізм А. Бергсона (1859-1941), психоаналіз 3. Фрейда (1856-1939), екзистенціалізм Ж.-П. Сартра (1905-1980) та А. Камю (1913-1960).

Найсуттєвішими положеннями філософії модернізму є:

визнання глухого кута, в якому опинилося людство внаслідок бурхливого розвитку цивілізації; криза та переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ; складнощі та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо); визнання самотності людини, і відчуженості від світу, замкненості в колі своїх фантазій; глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що зумовлюють втрату національних традицій; техноцентризм, техноморфізм (одухотворення техніки) та їх перевага над антропоцентризмом .

Модернізм виявився в усіх галузях художньої творчості. Основні естетичні принципи модернізму в літературі − потік свідомості, в образотворчому мистецтві − заперечення зображальності, у музиці − заперечення звукової організованості (мелодії, гармонії, поліфонії; електронна музика), в театрі − відсутність логіки розгортання драматичної дії. Часто формалістичне новаторство для митців ставало самометою. З'являються нові жанри: колаж, інсталяція, хепенінг, перформанс тощо. Для модернізму характерні елітарність, відстороненість від масової культури .

Найбільшого поширення модернізм набув в образотворчому мистецтві. Батьківщиною модернізму стала Франція. У Парижі, французькій столиці, на початку ХХ ст. жило і працювало багато молодих талановитих художників, вихідців із різних країн, які шукали нові шляхи в мистецтві: П. Пікассо, А. Матісс, Ж. Брак, А. Модільяні, М. Шагал, О. Архипенко та ін. Вони влаштовували виставки своїх творів, дискутували з приводу різноманітних художніх течій.

Найяскравіше відобразився модернізм в образотворчому мистецтві. Біля його витоків стоїть геніальний голландський художник Вінсент ван Гог (1853-1890), творчість якого вплинула на всю культуру ХХ ст. Майстер кольору, людина, яка невтомно і фанатично працювала для мистецтва, був чужий своїм сучасникам. Буржуазна публіка, вихована на академізмі та салонному мистецтві, ігнорувала картини генія. Відомі мистецтвознавці свідчили про порушення в них усіх канонів класики, що виявлялося в надмірному, на їх думку, трагізмі образів, незвично яскравих фарбах, відході від перспективи. Із понад 800 картин, написаних майстром, за життя йому вдалось продати лише одну за мізерну суму. У стані душевного зламу майстер покінчив життя самогубством, незадовго до якого написав одну з найтрагічніших своїх картин «Автопортрет з відрізаною мочкою вуха». На світових аукціонах тільки в 1995 р. кілька картин великого голландця були продані за 45 млн. доларів.

Автопортрет с перевязанным ухом и трубкой. Арль, январь 1889.

Холст, масло, 51х45. Коллекция Ниарчос

Послідовниками ван Гога виступили художники такого модерністського напряму, як експресіонізм (від фр. expression − виразність). Першим об'єднанням експресіоністів стала група «Міст», що виникла в Дрездені в 1905 р. і проіснувала до 1913 р. До неї входили Е. Кірхнер, Е. Хеккель, М. Пехштейн, Е. Нольде та ін. У центрі художнього світу експресіоністів стояла ідея, що серце людини роздерте байдужістю і бездушністю світу, контрастами матеріального і духовного», а для їх картин були характерні загострена емоційність, гротеск, трагізм. Найсуттєвіші риси об'єкта викривляються, фігури деформуються, обличчя ніби навмисно спотворюються, фарби різко контрастують. Відкидаючи принципи класичної гармонії, експресіоністи, як й інші численні угруповання модерністів, розробляли свою естетику, спираючись на примітивні образи і форми первісного мистецтва, культури нецивілізованих народів Африки й Океанії, нерідко вдавались до народної творчості та до творчості дітей.

Величезною силою експресії проникнута картина норвезького художника Е. Мунка (1863-1944) «Крик».

Одинока людська істота − не жінка, не чоловік, не дитина − стоїть посеред мосту, з душі її виривається беззвучний крик відчаю і страждання.

Художники-експресіоністи прагнули виразно передати ідейний зміст твору, загострено емоційне суб'єктивне сприйняття світу, не надаючи уваги точності відтворення об'єктивної реальності.

Експресіонізм і сьогодні вражає енергією свого протесту, тривогою за людство, яскравими образами.

У Києві на початку 2000 р. із великим успіхом пройшла організована німецьким посольством та Гете-інститутом виставка графіки німецьких експресіоністів [ 2, с. 316].

У 20-х роках модернізм став найвпливовішим фактором світового художнього процесу. У творчості митців загострювалися соціальні мотиви, наростав протест проти насильства, війни та мілітаризму, створювались образи, сповнені трагізму, суперечності, експресії та гострого сарказму.

У літературі того часу найповніше ці риси виражені в романах Ф. Кафки, Дж. Джойса, поезії Еліота, в музиці − творчість І. Стравінського, Д. Шостаковича, А. Шенберга, А. Вебера, А. Берга та ін.

Яскравою течією модернізму початку ХХ ст. був фовізм (від фр. fouves − дикий). Французьким художникам цього напряму А. Матісу, А. Дерену, М. Вламінку, А. Марке, Р. Дюфі та ін. належить видатна роль у пошуках нових мистецьких прийомів. Вони абсолютизували колорит своїх картин, писали надзвичайно яскравими фарбами, а для підсилення виразності кольору відмовлялися від перспективи, простору, відходили вбік живописної абстракції. А. Матіс, зокрема, одним із перших почав досліджувати вплив інтенсивного кольору і світла на психіку людини. На думку митця, поезії інтенсивності і динамізму якнайкраще відповідав чистий колір, різкі контрасти і швидке виконання картин фовістів.

Один із найвідоміших напрямків модернізму − кубізм − з'явився в 1908 р. Основоположниками цього напрямку вважають П. Пікассо, Ж. Брак, Ф. Леже. Це була перша течія в живописі, яка повністю відмовилася від естетичного принципу наслідування дійсності класичного мистецтва.

Кубісти вважали, що живописний твір повинен передавати якісь узагальнені філософські ідеї, а не об'єктивні реалії життя.

Кубізм (фр. cubisтe, від сиbе − куб) напрям, представники якого зображували дійсність у вигляді комбінацій геометричних форм (куба, кулі, циліндра, конуса тощо) та деформованих фігур. Першим кубістичним твором є картина П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» (1907).