Література:

1798 р. у Петербурзі видано «Енеїду» Івана Котляревського (переробка римського поета Вергілія). Видано без згоди автора, за сприяння конотопського шляхтича Максима Парпури (НАТУРУ МАВ ВІН ДУЖЕ БРИДКУ – КРИВИВ ДУШЕЮ ДЛЯ ПРИБУДКУ – ЧУЖЕ ВІДДАЮЧИ У ДРУК). 1842 р. надруковано повністю. Написав також «Наталка Полтавка» (1838 р. видання), оперета «Москаль-чарівник» (1841 р.).

Гулак-Артемовський Петро (1790 – 1865 рр.) – автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм», байка «Пан та собака» (1818 р.), де висловив протест проти феодально-кріпосницького ладу, перекладав балади Гьоте та Адама Міцкевича.

Гребінка Євген (1812 – 1848) – літератор, який ви­дав у 1841 р. альманах «Ластівка». До нього увійшло чимало творів провідних українських поетів тієї доби. Гребінка був приятелем Шев­ченка, допомагав йому визволитися з кріпацтва, видати «Кобзар». Він написав чимало віршів і пісень, деякі з них стали народними («Ні, мамо, не можна нелюба любить»), історичних повістей на українську тема­тику. У своєму короткому житті Гребінка встиг попрацювати і на ниві російської культури. Популярний романс «Очи черные» належить саме перу Гребінки. Автор повість «Чайковський», байки – «Приказки», «Ячмінь», «Горобці та вишня», «Ведмежий суд» та ін.

Глібов Л. – збірка байок понад 100 творів, у яких розкриваються і осуджуються потворні, аморальні явища тогочасної дійсності («Мірошник», «Вовк та Ягня»).

Руданський С. – автор відомих романсових поезій – «Повій, вітре, на Вкраїну …», поем «Мазепа», балад та гуморесок – «Почому дурні?», «Засідатель». Здійснив перший повний переклад українською «Ілліади» Гомера.

Квітка-Основ’яненко Григорій (1778 – 1843 рр.) – повісті «Пан Халявський», п’єси «Дворянські вибори», «Сватання на Гончарівці».

Марко Вовчок (Марія Вілінська) – автор «Народних оповідань» (1857), автор першої української соціальної повісті «Інститутка».

Гоголь Микола (1809 – 1852 рр.) – «Тарас Бульба»,

Тарас Шевченко (1814 – 1861 рр.) – народився в родині кріпосного селянина. Рано осиротів, був пастухом, наймитом у попа, з 14 років «козачком» у свого поміщика П. В. Енгельгардта. Грамоті навчався у сільського дяка. З 1829 р. жив з поміщиком в м. Вільнюсі, а з його переїздом до Петербурга (початок 1831 р.) був відданий (у 1833 р.) в навчання до «різних живописних справ цехового майстра» Ширяєва. Навесні 1838 р. Шевченко був викуплений з кріпацтва. Художню освіту здобув в Академії мистецтв у Петербурзі в 1838 – 1845 рр., де його наставником був російський живописець Карл Брюлов. У 1846 р. Шевченко вступив в таємне Кирило-Мефодіївське товариство, де обіймав найбільш ліві позиції, і в квітні 1847 р. був арештований і потім відданий в солдати до Орської фортеці (в Оренбурзьку губернію), а в 1850 р. – в Новопетровське укріплення на пів-о. Мангишлак, нині р. Форт-Шевченко. Повернення Шевченка із заслання було довгим і важким. По дорозі, в Новгороді, він був затриманий, йому заборонили в’їзд в обидві столиці.

10 березня 1861 р. життя Тараса Шевченка обірвалося. У травні 1861 р. тіло поета перевезено на Україну й поховано біля Kанева, над Дніпром. Тарас Григорович Шевченко – основоположник нової української літератури, зачинатель критичного реалізму і революційно-демократичного напряму в українській літературі та живопису. Одні з перших творів Шевченка – балада «Причинна», вірші «Думка» («Тече вода в синє море»), «На вічну пам’ять Котляревському» і поема «Катерина» , які датуються 1837 – 1838 рр.

Рання творчість Шевченка, підсумки якої були підведені появою «Кобзаря», розвивалася в руслі романтизму. У баладах і поемах реальність тісно сплітається з фантастикою народних легенд і переказів; в основі сюжетів лежить нещасна, трагічно приречена любов. Проте вже в ранніх творах Шевченко помітний потужний струмінь реалізму: його героїні сповнені непідробним правдивим почуттям, за їх стражданнями бачаться конкретні життєві обставини.

Той же рух до реалізму і в історичній темі. У найбільшій з його історичних поем «Гайдамаки» (1841 р.) зображені події великого народного повстання 1768 р.

У 1840 вийшла збірка поетичних творів Шевченка «Кобзар», де були вперше опубліковані вірші «Думи мої», «Перебендя», «Думка» («Нащо мені чорні брови...»), «До Основ’яненка», «Іван Підкова», балада «Тополя», поеми «Катерина» і «Тарасова ніч».

Твори 1857 – 1861 рр. – вершина поезії Шевченка, тепер ще більш багатою і різноманітною за темами, настроям, палітрі фарб у віршах про природу, глибокої мудрості роздумів про поезію, по ритміці і високої культури виразних засобів і майстерності художньої образності.

  Багато творів Шевченка покладено на музику. Вірші «Думи мої, думи мої», «Заповіт», початок балади «Причинна» («Реве та стогне Днiпр широкий») стали народними піснями.

Пантелеймон Куліш (1819 – 1897) – письменник, поет, переклада­ч й історик. Він створив перший український історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 р.» (1857), присвячений відомим подіям у Ніжині 1663 p., видав ряд цін­них історичних праць та джерельних публікацій. Маючи феномена­льну пам’ять, добре знаючи різні мови, Куліш збагатив українську культуру чудовими перекладами західноєвропейських класиків (Шекспір, Гете, Шіллер та ін.). Саме Куліш здійснив переклад Біблії українською.

Леся Українка (Лариса Косач) (1871 – 1913) поетеса, ліричні збірки «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902). У поемах «Давня казка», «Роберт Брюс, король шотландський» Леся Українка звертається до проблеми ролі поета в суспільстві, громадянської позиції митця. Морально-філософськими сюжетами відзначені драматичні поеми «Одержима», «У пущі», «Бояриня», «Лісова пісня», «Камінний господар».

Іван Нечуй-Левицький (1838 – 1918) – письменник-реаліст, який утвердив в українській літературі жанр со­ціальної повісті і соціального роману («Микола Джеря» (1878), написав ряд гумористичних («Кайдашева сім’я» (1879), «Старосвітські батюшки і матушки»), історичних («Іван Виговський») творів. Перу Нечуй-Левицького належать твори (наприклад, «Чорні хмари»), в котрих викрива­лася політика русифікації, яку проводив російський уряд, виведені типи денаціоналізованих і жалюгідних «малоросів».

Панас Мирний (1849 – 1920) (Рудченко Панас) – творець романів та повістей «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (1872 – 1875), «Повія» (1883) та ін., був визнаним майстром аналітично-психологіч­ного стилю в прозі.

Борис Грінченко (1863 – 1910) – публіцист, автор «Листів з Укра­їни Наддніпрянської», котрі скеровували у вірному напрямку нові покоління борців за волю України. Ще за життя він створив собі не­рукотворний пам’ятник, уклавши чотиритомний «Словарь українсь­кої мови». Грінченко прожив менш як піввіку, і, за загальним визнан­ням, «більше працював, ніж жив». У його доробку сотні статей, по­езій, наукових праць, він відзначився також як педагог і суспільний діяч.

Михайло Коцюбинський (1864 – 1913) – один із фундаторів новітньої українсь­кої літератури, творець соціального роману «Fata morgana », історич­ної повісті «Дорогою ціною», ряду новел та оповідань, які увійшли до скарбниці української літератури. Подорож до Карпат надихнула Коцюбинського на створення повісті «Тіні забутих предків» (1911), яка через півстоліття була блискуче екранізована режисером Сергієм Параджановим. Коцюбинський глибоко цікавився життям і побутом молдаван, циган, кримських татар, доля яких міцно пов’язана з долею українського народу.

Олександр Олесь (1878 – 1944) – поет і драматург, уже першою збір­кою віршів «З журбою радість обнялась» (1907) він здобув загальне визнання. Він був батьком іншого видатного українського поета і борця за самостійну українську дер­жаву Олега Ольжича (1907 – 1944).

Володимир Винниченко (1880 – 1951) письменник і драматург, новатор, творчість якого від­значалася глибоким психологізмом. В літературу він увійшов 1902 р., в дореволюційний період опублікував реалістичні оповідання, які різко протиставлялися народницькій прозі. Він змалював початок руйнації традиційного українського села, зобразив різні типи представників українського суспільства, зокрема інтелігента-революціонера. Його творча спадщина багатюща, тут знаходимо п'єси, фантас­тичні романи, політичні памфлети тощо.

Ва­силя Єрошенко (1889 – 1925) – сліпий поет та музикант, культуролог, знавець мови есперанто. Втім, його творчість і досі виявляє значний вплив на літературу та культуру Японії та інших країн Сходу.