ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ

Предмет і завдання курсу історії України.

У сиву давнину сягають початки історії народу, який населяє благодатні українські землі. Надзвичайно складним, тяжким і водночас славним був його історичний шлях. Протягом багатьох віків у кривавій борні проти численних нападників — кочових орд, монголо-татарських, турецько-татарських та інших завойовників, під владою Литви, Польщі, Росії, Угорщини, Австрії. Українському народові доводилося відстоювати своє право на історичне існування, на свою національно-релігійну й державну незалежність. «Яка трагічна доля! Читати українську історію,— писав видатний український письменник і політичний діяч В. К. Винниченко 25 травня 1918 р. у своєму щоденнику,— треба з бромом — до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: пів-державного) існування, що огризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування...». Цю складну й тяжку, але свою рідну історію український народ тривалий час не міг вивчати у всій повноті і з належною об'єктивністю. До 1917 р. великодержавні російські історики не вважали український народ за окремий народ, а історія України ними розглядалася як «епізод» історії Російської імперії, за Радянської влади — як частина історії СРСР. До останніх років у загальноосвітніх школах УРСР теми з історії України включалися в загальний курс історії СРСР, а у вузах, крім історичних факультетів, курс історії України взагалі не вивчався. «Єдина країна в світі,— писав 12 квітня 1942 р. у своєму щоденнику видатний український письменник і режисер О. П. Довженко,— де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим і контрреволюційним,— це Україна. Другої такої країни на земній кулі нема». Тепер, після проголошення суверенітету і незалежності України, в умовах значного підвищення серед широких кіл громадськості інтересу до рідної історії, у загальноосвітніх школах і спеціальних середніх навчальних закладах історія України стала викладатися як окремий самостійний предмет. Курс історії України як обов'язковий введено на всіх факультетах усіх вузів. Відкрито нові кафедри українознавства. У зв'язку з цим важливі нові завдання постали перед історичними факультетами державних університетів і педагогічних інститутів у справі підготовки і підвищення кваліфікації з історії України викладачів і вчителів. Для здійснення цього завдання, серед інших заходів, конче необхідно забезпечити викладачів і студентів підручниками і програмами з курсу історії України та інших українознавчих предметів. Дана книга й пропонується як перша частина підручника з історії України для студентів історичних факультетів вузів. Вона присвячується історії України від найдавніших часів до кінця XVIII століття. Друга частина має охоплювати час від початку XIX ст. до лютого 1917 р. У третій частині, яка готується нами разом з доцентом Харківського університету В. В. Калініченком, має висвітлюватися історія України від лютого 1917 р. до наших днів. Складною, тяжкою, підчас трагічною і водночас славною, героїчною є історія України. Багато поколінь своїм умом і талантом, самовідданою працею і звитягою освоювали благодатні українські землі, розвивали господарство і культуру, боролися за національну незалежність України, за створення Української самостійної соборної держави, за вільне і щасливе життя. На вивченні правдивої історії мусить формуватися патріотична свідомість громадян України. Ті, хто живе в нинішні бурхливі часи, мусять знати й шанувати минуле своєї землі, пам'ять про своїх пращурів. Слід пам'ятати слова великого українського поета Максима Рильського про те, що «хто не знає свого минулого, той не вартий свого майбутнього. Хто не шанує видатних людей свого народу, той сам не годен пошани». Курс історії України читається на історичних факультетах поряд з курсами історії первісного суспільства, археології, історії Росії, стародавньої, середньої, нової і новітньої історії та ін. Зважаючи на це, автор, щоб максимально запобігти дублюванню матеріалу, ті питання, які докладно висвітлюються в інших курсах, намагався тут подати стисло, в загальних характеристиках. Автор цілком усвідомлює, що нині йде перегляд і переоцінка багатьох проблем історії України. Тому він прагнув виважено підходити до оцінки історичних подій і діячів, уникати однобічних висновків і характеристик. Зокрема, зважаючи та те, що ще немає загального курсу історіографії історії України, автор вважав доцільним частину вступу присвятити короткому нарисові розвитку історичної науки в Україні і характеристиці основних джерел з історії України. Крім того, у ряді випадків у ході викладу даються історіографічні огляди тих чи інших, здебільшого найбільш складних або спірних питань.

Проблеми періодизації історії України.

Щодо періодизації історії України (тобто поділу її на окремі періоди), то необхідно відзначити, що серед істориків немає єдиної точки зору. А тому в підручниках і посібниках з історії України більшість авторів ці проблеми, як правило, оминають. Хоч сам  виклад матеріалу за розділами свідчить про дотримання ними тієї чи іншої періодизації.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:

I – хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;

II – за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;

III – за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.

Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. Необхідно зауважити, що ще у XVII ст. викладач Києво-Братської Колегії, видатний церковний діяч, історик Феодосій Сафонович у своєму знаменитому творі „Крайніка“ розглядав політичну історію України як процес становлення та розвитку Української держави: Київська Русь – Галицько-Волинське князівство – українські удільні князівства у складі Великого князівства Литовського – Запорізька Січ.

1. Стародавня доба – це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

2. Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу.

3. Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські  землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

4. Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.).Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави – Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

5. Період боротьби за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.) – від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

6. Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення  січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

7. Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

8. Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

Концепції історії України.

Причини і характер війни першої світової війни.

Причини першої світової війни.

Перша світова війна різко загострила всі суперечності капіталізму, у тому числі й внутрішні суперечності країн-учасниць війни, створила в них обстановку революційної кризи.

Основною її причиною було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі.

Німеччина після 70-х років 19 ст. розвивалася у 3-4 раза швидше ніж Англія і Франція, а Японія - разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого рівня розвитку капіталізму досягли США, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі 19-20ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту.

На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відіграла наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку 20 ст. поділ світу між великими державами в основному був заверешений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомність у Німеччині, США ті Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни.

Другою причиною війни був той факт, що на початку 20 ст. розвиток науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка oзброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітарізація свідомості величезних мас людей.

Існувала можливість владнати конфлікт мирним шляхом, об"єднавши зусилля Росії, Англії, Франції. Але аналіз міжнародної ситуації напередодні війни свідчить, що це не так.

По-перше,поділ Європи на два ворогуючі блоки держав-Антанту і Троїстий союз- вже означав неминучість великої європейської війни.

По-друге,намітилися головні цілі протиборствуючих сторін і відповідно розроблялися плани ведення війни.

По-третє, в усіх країнах Європи нечуваного розмаху досягла гонка озброєнь, зростала чисельність армій.

У липні 1913 р. німецький Рейхстаг затвердив закон про збільшення армії в мирний час на 136 тис. осіб, а на початок війни чисельність сухопутної німецької армії досягла 800 тис. осіб. У 1912 р. в Австро-Угорщині було прийнято новий військовий закон, який передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб і додаткові асигнування на збройні сили. У серпні 1913 року французький уряд ухвалив закон про подовження терміну служби з 2 до 3 років і зниження призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу довести чисельність армії майже до 900 тис. осіб. Найчисельнішою була російська армія. Якщо в 1912 р. вона становила 1 млн. 400 тис. осіб, то після прийняття у 1913р. "Великої програми щодо посилення армії" мала збільшитися на 400 тис. осіб.

Перша світова війна була наслідком протиріч капіталізму на його імперіалістичній стадії.

Політика Росії та Австро-Угорщини на західноукраїнських землях під час першої світової війни.

Перша світова війна, що спалахнула 19 липня (1 серпня за н. ст.) 1914 р. принесла не тільки величезні, катастрофічні руїни. Її наслідками були й небувалі соціальні потрясіння у світовій історії. Вона привела до докорінних змін у політичній системі світу, передусім у Європі. Це крах трьох європейських імперій - Російської, Австро-Угорської й Німецької, виникнення нових держав з республіканською формою правління. В одних з них установилася демократична форма правління, в інших - авторитарні режими. Сталися зміни і в соціально-економічній сфері, в ідеологічних поглядах на напрямки суспільного розвитку суспільства.

Ця війна спричинила тяжкі жертви й трагічні наслідки українському народові. Українські землі опинилися в епіцентрі боротьби імперіалістичних держав, кожна з яких у стратегічних планах переслідувала мету прилучення їх частини до своєї імперії. Німеччина прагнула відірвати від Російської імперії Україну, Прибалтику та частину Польщі. Австро-Угорська монархія намагалася не тільки зберегти своє панування в Галичині, Буковині й Закарпатті, але й розширити свої володіння за рахунок Волині й Поділля. Російська імперія, навпаки, прагнула приєднати землі австро-угорської України. Отже, українське питання стало міжнародною проблемою.

Підкреслимо, що владні структури обох імперій - Австро- Угорської та Російської - вбачали в українцях небезпечних ворогів. І ті , і інші з перших днів війни чинили репресії, переслідування і т.п. Так, австрійські власті за підозру в шпигунстві ув´язнили тисячі українців, проводили поголовні обшуки, нещадно розправлялися з русофілами.

Ще більш сувору антиукраїнську кампанію здійснював царський уряд. Війна дала нагоду російському уряду розгромити український національний громадський рух. У перші дні війни ним було заборонено всю українську пресу, зокрема в Києві щоденну газету „Рада” , а також „Літературно-науковий вісник”, „Українську хату”, тижневик „Село”. Припинено діяльність громадських організацій („Просвіта” та ін.). Провадилися репресії проти провідників і активних учасників українського національного руху. Одним з перших восени 1914 р. був заарештований М. Грушевський, який після початку війни повернувся з Австрії до Києва. Після двохмісячного ув´язнення в Києві він був висланий спочатку до Симбірська, незабаром переведений до Казані, пізніше до Москви. У цей надзвичайно 2004 складний воєнно-політичний період треба було визначити свою позицію щодо війни та її учасників. Як свідчать факти, серед еліти українських політичних партій та громадських рухів не було єдності з цього доленосного для українського народу питання. Виявилися розбіжності в оцінках і ставленні до війни не тільки між лідерами різних партій, але й між діячами одних і тих же партій та рухів.

Складність питання посилювалася тим, що ця війна для українського народу мала братовбивчий характер. Його представники, будучи розділеними між двома імперіями (Австро-Угорською і Російською) і мобілізовані до їх армій, змушені були воювати одні проти одних (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українців, за іншими даними - 4,5 млн.; в австрійському війську - 250 тисяч, за іншими даними - понад 300 тис.)1. Треба зазначити, що більш згуртовано у визначенні єдиної позиції щодо війни та державних режимів виступили головні українські партії Галичини: Національно-демократична, Радикальна й Соціал-демократична. Вже 2 серпня 1914 р. вони утворили Головну українську раду (ГУР) на чолі з Костем Левицьким (голова), Михайлом Павликом та Миколою Ганкевичем (заступники). До президії ввійшли також Степан Баран, Микола Білицький, Іван Боберський, Іван Кавелюк, Михайло Лозицський, Кирило Трильовський, Юліан Романчук, Володимир Старосольський, Лонгін Цегельський та ін. ГУР створила Українську бойову управу, перед якою висувалося завдання створити бойову національну військову організацію, що брала б участь у воєнних діях проти Російської імперії . 5 серпня 1914 р. Головна українська рада видала маніфест до українського народу, в якому проголошувалося: „Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України” .

Така одностайна позиція щодо національного питання була узгоджена українськими партіями Галичини ще напередодні війні. Вони зійшлися на тому, що в майбутній війни необхідно робити ставку на Австро-Угорщину та Німеччину, сприяти їх перемозі над Росією, що приведе до кінця російського панування над Україною. На з´їзді провідних діячів усіх українських партій Галичини у Львові 7 грудня´ 1912 року був ухвалений маніфест до українського народу, в якому, зокрема, проголошувалося : на випадок оружного конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією ціла українська суспільність однозгідно і рішуче стане на стороні Австро-Угорщини проти Російської імперії, як ворога України”4. Як бачимо, цієї позиції вони послідовно дотримувалися і в період війни. Одним із основних завдань Головної української ради було домагання дозволу на створення українського військового підрозділу - Українських січових стрільців. Такий дозвіл наприкінці серпня 1914 р. був даний. З приводу створення легіону українських січових стрільців Головна українська рада видала відозву, в якій окреслювалася мета цього легіону. Зокрема в ній зазначалося: „Ми, українці, повинні бажати, щоб від Росії відірвати всю Україну з Києвом, Полтавою, Черніговом, Харковом, Донщиною, Кубанщиною та берегами Чорного моря. З такої великої землі утворено би напевно самостійну українську державу з столицею в нашім стародавнім Києві, де було би українське правительство і український парламент, вибраний всім нашим народом. Та в кожнім разі погром Росії принесе визволення або всієї України, або бодай частини її, - а се знов приспішить визволення решти України”5.

У травні 1915 р. Головна українська рада реорганізована й доповнена представниками від Буковини та делегатами від „Союз визволення України” (СВУ). Нова організація стала називатися Загальною українською радою. Вона видала декларацію до народів світу, в якій зазначила, що метою Ради є створення самостійної української держави в російській Україні і окремого автономного краю з українських земель у кордонах Австрії6. Водночас у перші дні війни (4 серпня 1914 р. за н.ст.) у Львові емігрантами з Наддніпрянщини створено СВУ. Його ініціаторами стали колишні діячі УСДРП Андрій Жук, Володимир Дорошенко, Дмитро Донцов і „Української соціал-демократичної спілки” Мар´ян Меленевський (псевдонім Басок) та Олександр Скоропис- Йолтуховський.

У серпні СВУ переїхав до Відня, де за допомогою австрійського уряду розгорнув широку пропагандистську діяльність. У жовтні 1914 р. видана політична декларація СВУ під назвою „Наша платформа”. У ній показані імперіалістичні плани Росії щодо України і містилася заява про необхідність проголошення українцями свого права на національну незалежність і пояснювалося, що саме з цією метою створено СВУ: „У цім Союзу представлені всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійності українського народу, а реалізацію національно - політичних і економічних устремлінь у даний момент зв´язують з поразкою Росії у війні. Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України”7.

Той факт, що діячі українських партій Галичини і творці СВУ, вихідці з Наддніпрянщини, стали на підтримку Австро-Угорщини у війні, пояснюється тим, що політичний режим Австро-Угорської імперії був демократичнішим: конституційна монархія, існував не тільки центральний парламент у Відні, а й крайові сейми (в Галичині та Буковині), легально діяли українські політичні партії, громадські організації, Народні доми, спортивні організації, легально видавалася українською мовою періодична преса і т.п. „Росія, - як підкреслив видатний український юрист Богдан Кістяківський, - своєю політикою переслідувань сама змусила українців перенести свою діяльність на грунт Галичини. Українці не могли не робити порівнянь між Росією та Австрією і не віддавати перевагу останній. На жаль, Росія, яка була загальною батьківщиною для України та Великоросії, повелася по відношенню до України як зла мачуха” . Союз визволення здійснював інформаційну роботу в німецькій, швейцарській, італійській, шведській, болгарській, чеській, румунській, турецькій пресі та інших країн. У різних країнах Європи СВУ видав десятки книг і брошур про український національний рух. Він посилав своїх представників у різні країни, шукаючи зв´язків з політичними колами цих держав: О. Скоропис-Йолтуховський - у Берліні, М. Меленевський - у Туреччині, Л. Ганкевич - у Болгарії, О. Назарук - у Швеції та Норвегії П. Чикаленко - в Швейцарії, О. Семенов - в Італії9.

Австрійський уряд, як і німецький, не виявив інтересу до української проблеми, надаючи перевагу розв’язаню проблеми відновлення Польської держави. Тому вже навесні 1915 р. стався розрив між СВУ й австрійським урядом. Надалі на території Австро-Угорщини і Німеччини діяльність СВУ зводилася до опіки над українськими полоненими із російської армії, яких нараховувалося до 80 тисяч. Представникам СВУ вдалося навесні

р. отримати дозвіл від військового командування на організацію окремих таборів для полонених українців (Фрайштадт і Дуна Сердателі - в Австро-Угорщині, Раштат, Зальцведель і Вецляр - у Німеччині) і організувати в них культурно-освітню роботу: навчання в школах грамоти, читання курсу лекцій з історії України й української мови та літератури, функціонування бібліотек, організація аматорських театрів, читалень та ін.

Зовсім інше становище склалося в українських політичних партіях Наддніпрянської України щодо позиції ставлення до війни. Вона була неузгодженою й непослідовною. Так, ще в 1913 р. представники українських соціал-демократичних партій Росії та Австрії в декларації до надзвичайного конгресу Соціалістичного Інтернаціоналу в Базелі стверджували, що „... російський царат готується з усієї сили до анексії Галичини. Царат бачить у Галичині огнище українського життя, якого іскри перелетять на російську Україну і спалять трухлий будинок царату... Немає ніякого сумніву, що з вибухом війни Галичина буде першою ціллю російських армій. Ми не знаємо кому послужить воєнне щастя, але сама можливість анексії Галичини дає нам досить підстав найенергійніше протестувати проти війни... І хоч ми протестуємо проти війни, однак торжественно заявляємо при цім, що в разі воєнного конфлікту між Австрією і Росією нашим першим завданням буде боротися проти нашого споконвічного ворога, проти російського царату...”10. Але діячі українських соціалістичних партій Наддніпрянської України відійшли від спільної позиції. На початку війни не було вироблено єдиної платформи щодо війни навіть усередині цих партій.

Так, в УСДРП були „оборонці” й „пораженці”. На позиції оборони на початку війни стояв соціал-демократ С. Петлюра. У редагованому ним журналі „Украинская жизнь” він опублікував маніфест „Війна і українці”, в якому висловлювалася повна підтримка політики царського уряду - війни до переможного кінця.

І запевнялося , що українці виконають „свій обов´язок громадян Росії в цей важкий час до кінця”11. Водночас С. Петлюра закликав військових і державних чиновників Росії толерантно поставитися до українського населення Австро-Угорщини.

Інший лідер українських соціал-демократів Володимир Винниченко, навпаки, налагодив у Катеринославі нелегальне друкування відозв із гаслами „Геть війну!2, „Хай живе автономія України!”12.

Помірковану позицію зайняло Товариство українських поступовців (ТУП). Його рада дійшла висновку, що українці повинні зайняти стосовно воюючих сторін нейтральну позицію, а отже, засудила лояльний виступ С. Петлюри. Разом з тим на Наддніпрянщині не сприймалася й політична орієнтація СВУ. М. С. Грушевський вважав діяльність СВУ небезпечною, бо не вірив політиці Центральних держав. Після повернення М. Грушевськгого з Галичини до Києва Товариство українських поступовців заявило, що СВУ не має права виступати у світі від імені наддніпрянських українців.

Але з окупацією російськими військами території Галичини і Буковини, коли почалися безчинства щодо населення цих територій, мародерство, грабіжництво, настрої тупівців, як і інших політичних груп, змінилися. Це яскраво підтверджується змістом декларації ТУП, оприлюдненої в грудні 1916 р. під назвою „Наша позиція”. „Ми українські поступовці, стверджувалося у ній, - стоїмо на основі автономного устрою тих держав, з якими нас поєднала була історична доля; державу ми розуміємо як вільну спілку рівноправних та рівноцінних націй, серед яких не повинно бути ні гнобителів, ні гноблених. Отже, боролись ми й боротимемось за демократичну автономію України гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів, за цілковите забезпечення культурно-національних вартостей і політичних прав українського народу, за добрі способи йому самостійно розвиватися й поступовуватись економікою, а єдиним простим шляхом до цього уважаємо націоналізування всіх форм приватного й громадського життя: школи, суди, церкви, адміністрації і громадських установ, органів самоврядування і ~ ^ ”13 т.п.

Один з керівників ТУП, автор декларації Сергій Єфремов ставився з осудом до воюючих сторін. Він указував на страшенну руїну українських земель, заподіяну арміями, знищення культурних цінностей, безмежні репресії і насильства. Тому С. Єфремов виступав з вимогою негайного припинення війни.

Дещо відмінною від українських соціалістичних і демократичних партій була позиція закордонної групи соціал- демократів, які гуртувалися навколо щомісячника „Боротьба” на чолі з Левком Юркевичем. Ця група критикувала як „русофілів” із „Украинской жизни”, так і „германофілів” - українських соціалістів, що діяли в Австро-Угорщині та Німеччині. Незважаючи на глибоку критику ленінської програми з національного питання, у ставленні до війни позиція Л. Юркевича була схожою з ленінською: гасло поразки імперіалістичних урядів у війні і заклик до революційної боротьби проти царизму. Л. Юркевич надрукував заяву, в якій звернув увагу на „азіатське поводження царських посіпак в Галичині й Буковині” та підкреслив: „... сучасна світова війна не тільки не касує наших старих політичних завдань, навпаки, українське робітництво і всі щирі українські демократи повинні тепер з подвійною енергією готуватися до рішучої боротьби з царськими порядками за політичну волю, за вільну Україну”14. Сам Л. Юркевич не вірив, що незалежна Україна може бути створена внаслідок світової війни і вважав, що український народ не доріс до самостійності, а більш реальною є боротьба за автономію України в межах демократичної Росії.

Отже, вищенаведені факти свідчать, що як на початку Першої світової війни, так і під час її, українські соціалістичні і демократичні партії не виробили єдиної політичної лінії щодо до війни, та своїх урядів. Неузгоджена, різнобічна позиція українських політичних партій стосовно війни мала негативний вплив на вироблення стратегії національно-визвольного руху не тільки під час війни, але й після повалення царського режиму, коли необхідно було очолити українські маси в боротьбі.

Під час війни така політика не завжди відповідала настроям солдатських мас. Поширення антивоєнних ідей у військах приводило до некерованих антивоєнних демонстрацій на фронті, наслідком яких стали невиправдані жертви через покарання за законами воєнного часу.

Ми розглянули ставлення до війни з боку лідерів українських політичних партій та громадських організацій. А який же характер носила війна і якою була політика і дії урядів імперій до українського народу й українських земель?

Україна з її родючими землями, корисними копалинами й іншими величезними природними багатствами привертала увагу Австро-Угорської та Німецької імперії. В оволодінні нею вони вбачали можливість вирішення своїх продовольчих проблем. Росія ж, проводячи політику „збирання земель”, прагнула розширити свою імперію за рахунок приєднання Галичини, Буковини й Закарпаття, а водночас покінчити з національним рухом, („мазепинством”) галичан, який мав вплив на українців підіросійської України. Початок війни для російських військ на австрійському фронті був досить успішним. Розпочавши 6 серпня (за н. ст.) загальний наступ, російська армія впродовж одного місяця захопила значну частину Східної Галичини й Північної Буковини. З вересня російські війська вступили до Львова. З цього приводу верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловлював радість, що, нарешті, „російський народ об´єднався” і що „завершено справу великого князя Івана Калити”15. Новопризначений генерал-губернатор Галичини, граф Бобринський у своїй промові проголосив політику, яку він мав проводити на окупованих землях: „Галичина і Лемківщина - споконвіку корінна частина великої Русі. В цих землях корінне населення завжди було російським, а тому весь устрій їх повинен бути оснований на російських засадах. Я буду тут вводити російську мову...”. Як і на Наддніпрянщині тут було закрито „Просвіту”, НТШ, українські установи, бібліотеки, школи (польські продовжували існувати). Натомість відкривалися курси російської мови для вчителів, друкувалися підручники російською мовою.

З самого початку окупації Галичини почалися обшуки, арешти. Тільки через київські тюрми перевезено в глиб Росії, до Сибіру, понад 12000 осіб. Перед цим, у період відступу австро- угорської армії, австро-угорська влада і командування армії здійснили масові репресії на етнічних українських землях проти місцевих жителів, звинувачуючи їх в зраді, симпатії до росіян, шпигунстві, їх тисячами гнали до австрійських концентраційних таборів у Гмюнді, Терезієнштадті, Гнаві та ін. Лише в Талергофі, в Штирії, в жахливих умовах утримувалося понад 30 тис. українофілів і русофілів, серед яких була велика смертність15.

Масштаби терору і злодіянь австрійців були величезними. Так, в австрійському парламенті були оприлюднені факти про кількість розстріляних протягом 1914 і 1916 pp., яка становила понад 60 тис. чол. і 100 тис. померлих у таборах від виснаження й хвороб16.

У спішні дії російської армії продовжувалися лише до середини квітня 1915 р. За цей період вона втратила більше половини офіцерів і солдатів (вбитими і пораненими), яких ніким було замінити. Прапорщиків готували на короткотермінових курсах, а новомобілізованим солдатам не встигали дати жодної підготовки. Трагізм становища ускладнювала нестача зброї рушниць, гармат, набоїв. Виявилося, що Російська імперія не була готова до тривалої війни. А тому, коли почався наступ австро-німецьких військ 18 квітня 1915 p., які мали 200 важких гармат проти 4-х російських, російська армія почала відступати. Вже в липні вся Галичина і значна частина Волині були захоплені німецькими військами. Відступ російської армії призвів до тяжкого, катастрофічного становища населення України, особливо Галичини. Почалося масове виселення українців та євреїв, яких російський уряд вважав за шпигунів та взагалі „неблагодійних осіб”. Галичани, які прийняли православ´я, теж виїжджали, побоюючись помсти з боку австрійців і угорців. Про спосіб виселення і трагізм населення яскраво розповіла історик Н.Полянська-Василенко: „У зв´язку з відступом російського війська на схід, виселяли людей з Хотинщини, Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном, гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла при дорозі. Коли валка доходили до залізничної станції, людей напхом садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Пер му тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки, що знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала такого ж лиха, що перенесла у 1670-х роках під час „великого згону” . До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили „виселенців”. Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо все було кинуто на фронт, де зростало число поранених та хворих. Важко підрахувати, скільки людей було виселено, скільки загинуло по дорозі, але, без сумніву, рахунок переселених і біженців йшов на сотні тисяч душ.

Український соціал-демократ Василь Шахрай (майбутній народний секретар військових справ і перший більшовицький критик ленінської національної політики) визнавав, що під час відступу російської армії з Галичини восени 1915 р. „... цілі міста і села зганялися збройною силою і виганялися в Росію... Сотні біженців, власне виселенців, потягнулися перед військами, гинули від голоду і холоду на дорогах, в містах, сходили з розуму... .

Таке стражденне становище українського народу спонукало до того, що Сергій Єфремов від імені ТУП звернувся з листом до президента США В.Вільсона, в якому рішуче підтримав ноту президента від 18 грудня 1916 р. про принципи завершення війни і, зокрема, про реалізацію права націй на самовизначення, та висловив надію, що майбутній мир принесе справедливість всім великим і малим націям.

Таким чином, Перша світова війна принесла найбільшу руйнацію і страждання українському народові: занепала промисловість, сільське господарство, транспорт. Становище народу ускладнювалося жорстоким ставленням як австрійської, так і російської цивільної і військової влади. Перша звинувачувала українців у „русофільстві”, друга - в „австрофільстві”, незважаючи на те, що українці змушені були проливати кров за чужі держави. Ця обстановка підштовхувала до розуміння необхідності боротьби за створення власної держави, що розпочалося вже в ході цієї війни.

Україна в Першій світовій війні /1914-1918 рр./.(Військові дії на українських землях)

Україна в першій світовій війні.

Наслідки війни для України та українців, змушених з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми й тяжкими. Протягом усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших побоїщ на Східному фронті. Її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями, а також брутальністю як російського, так і австрійського командування.

Але поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців ( у російській армії налічувалося 3,5 млн.українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імпреії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема Росія знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців - як учасників боїв з обох сторін - змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для їхніх пригноблених підданих. Але ця можливість була ще занадто віддаленою.

Українці Австрії одразу відреагували на початок воєнних дій. 3 серпня 1914 р., щоб запезпечити українців єдиним об"єднаним представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Рада закликала всіх українців боротись за конституційну Австрію, їхнього найбільшого друга проти самодержавної Росії. Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис.національно свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій "Січ", "Сокіл". Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону прийняли лише 2.5 тис.чоловік. Це було перше військове формування того часу.

Але, ледве згуртувавшись, ці організації були змушені тікати до Відня від наступаючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала "зрада українців", котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі всіх українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів.

Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як "давньою російською землею", котра тепер "назавжди возз"єднується з матір"ю-Росією". Генерал-губернатором було призначено графа Георгія Бобринського, який відразу розпочав загальний наступ на украхнський рух, або "мазепинство", як його називали царські чиновники. Росіяни преслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих ворогові-все це більше погіршувало й без того сумну долю українців.

За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква-цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священників, а натомість ставили православних попів, що схиляли селян до православ"я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від росіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встигли росіяни остаточно здійснити свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 року відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючи царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській політеці тепер прийшов кінець.

Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як "європейський скандал", являло собою продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети.

Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 року зібралися українські політичні діячі та відновили свій представницький орган - Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли Відень пообіцяв полякам ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.

Війна негативно вплинула на стан промисловості і сільського господарства України. Вже в перші місяці війни було закрито майже 400 промислових підприємств, а в 1915-1917 роках - понад 1400. На десятках і сотнях заводів і фабрик обсяг промислового виробництва скоротився на 30-5- і навіть 75 %. Розвалювався транспорт, що викликало загострення продовольчої кризи. Зросли ціни.

У сільскому господарстві не вистачало робітників, реманенту, робочої худоби. Посівна площа у 1916 р. скоротилась на 1 млн. 900 тис. Десятин, валовий збір зерна у порівнянні з 1913 р. впав на 200 млн. пудів.

Початок Української національної революції. Утворення Центральної Ради.

І-Універсал Центральної Ради. Проголошення автономії України.

10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. По проголошенні автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

УМОВИ І УНІВЕРСАЛУ

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;

До українського народу, на Україні й по-за Україною сущого

Народе Український! Народне селян, робітників, трудящого люду!

Волею своєю ти поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей Української Землі.

Найкращі сини твої, виборні люде від сел, від фабрик, від салдацьких казарм, од усіх громад і товариств українських вибрали нас, Українську Центральну Раду, і наказали нам стояти й боротися за ті права і вольности.

Твої, народе, виборні люде заявили свою волю так:

Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою Російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сойм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори.

Ті ж закони, що мають лад давати по всій російській державі, повинні видаватися у Всеросійськім Парламенті.

Ніхто краще нас не може знати, чого нам треба і які закони для нас луччі.

Ніхто краще наших селян не може знати, як порядкувати своєю землею. І через те ми хочемо, щоб після того, як буде одібрано по всій Росії поміщицькі, казенні, царські, манастирські та инші землі у власність народів, як буде видано про це закона на Всеросійському Учредительному Зібранні, право порядкування нашими українськими землями, право користування ними належало тільки нам самим, нашим Українським Зборам (Соймові).

Так сказали виборні люде з усієї Землі Української.

Сказавши так, вони вибрали з-поміж себе нас, Українську Центральну Раду, і наказали нам бути на чолі нашого народу, стояти за його права і творити новий лад вільної автономної України.

І ми, Українська Центральна Рада, вволили волю свого народу, взяли на себе великий тягар будови нового життя і приступили до тієї великої роботи.

Ми гадали, що Центральне Російське Правительство простягне нам руку в сій роботі, що в згоді з ним ми, Українська Центральна Рада, зможемо дати лад нашій землі.

Але Тимчасове Російське Правительство одкинуло всі наші домагання, одпіхнуло простягнену руку українського народу.

Ми вислали до Петрограду своїх делегатів (послів), щоб вони представили Російському Тимчасовому Правительству наші домагання. А найголовніші домагання ті були такі:

Щоб Російське Правительство прилюдно окремим актом заявило, що воно не стоїть проти національної волі України, проти права нашого народу на автономію.

Щоб Центральне Російське Правительство по всіх справах, що торкаються України, мало при собі нашого комісара по українських справах.

Щоб місцева власть на Вкраїні була об'єднана одним представником від Центрального Російського Правительства, се-б то, вибраним нами, комісаром на Вкраїні.

Щоб певна частина грошей, які збираються в Центральну казну з нашого народу, була віддана нам, представникам сього народу, на національно-культурні потреби його.

Всі сі домагання наші Центральне Російське Правительство одкинуло.

Воно не схотіло сказати, чи признає за нашим народом право на автономію та право самому порядкувати своїм життям. Воно ухилилось од відповіді, одіславши нас до майбутнього Всеросійського Учредительного Зібрання.

Центральне Російське Правительство не схотіло мати при собі нашого комісара, не схотіло разом з нами творити новий лад.

Так само не схотіло признати комісара на Україну, щоб не могли разом з ним вести наш край до ладу й порядку.

І гроші, що збираються з нашої землі, одмовилось повернути на потреби нашої школи, освіти й організації.

І тепер, Народе Український, нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю. Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське Правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взяти її на себе. Се наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі.

І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо сей Універсалдо всього нашого народу і оповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя.

Отже, хай кожен член нашої нації, кожен громадянин села чи города однині знає, що настав час великої роботи.

Од сього часу кожне село, кожна волость, кожна управа повітова чи земська, яка стоїть за інтереси Українського Народу, повинна мати найтісніші організаційні зносини з Центральною Радою.

Там, де через якісь причини адміністративна влада зосталась в руках людей, ворожих до українства, приписуємо нашим громадянам повести широку дужу організацію та освідомлення народу, і тоді перевибирати адміністрацію.

В городах і тих місцях, де українська людність живе всуміж з иншими національностями, приписуємо нашим громадянам негайно прийти до згоди й порозуміння з демократією тих національностей і разом з нами приступить до підготовки нового правильного життя.

Центральна Рада покладає надію, що народи неукраїнські, що живуть на нашій землі, також дбатимуть про лад та спокій в нашім краю, і в сей тяжкий час вседержавного безладдя дружно, одностайно з нами стануть до праці коло організації автономної України.

І коли ми зробимо сю підготовчу організаційну роботу, ми скличемо представників від усих народів Землі Української і виробимо закони для неї. Ті закони, той увесь лад, який ми підготовим, Всеросійське Учредительне Зібрання має затвердити своїм законом.

Народе Український! Перед твоїм вибраним органом - Українською Центральною Радою стоїть велика і висока стіна, яку їй треба повалити, щоб вивести народ свій на вільний шлях.

Треба сил для того. Треба дужих, сміливих рук. Треба великої народньої праці. А для успіху тої праці насамперед потрібні великі кошти (гроші). До сього часу український народ всі кошти свої оддавав у Всеросійську Центральну Казну, а сам не мав та не має тепер від неї того, що повинен би мати за се.

І через те ми, Українська Центральна Рада, приписуємо всім організованим громадянам сел і городів, всім українським громадським управам і установам з 1-го числа місяця липня (іюля) накласти на людність особливий податок на рідну справу і точно, негайно, регулярно пересилати його в скарбницю Української Центральної Ради.

Народе Український! В твоїх руках твоя доля. В сей трудний час всесвітнього безладдя й роспаду докажи своєю одностайністю і державним розумом, що ти, народ [робітників], народ хліборобів, можеш гордо і достойно стати поруч з кожним організованим, державним народом, як рівний з рівним.

 

ІІ-Універсал Центральної Ради.

3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

УМОВИ ІІ УНІВЕРСАЛУ

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради.

Громадяне землі Української.

Представники Временного Правительства повідомили нас про ті певні заходи, яких Временне Правительство має вжити в справі Управління на Україні до Учредительного Зібрання. Временне правительство, стоючи на сторожі завойованої революційним народом волі, визнаючи за кожним народом право на самоозначіння і відносячи остаточне встановлення форми його до Учредительного Зібрання, - простягає руку представникам Української демократії - Центральній Раді, - і закликає, в згоді з ним, творити нове життя України на добро всієї революційної Росії.

Ми, Центральна Рада, яка завжди стояла за те, щоб не одділяти Україну од Росії, щоб вкупі з усіма народами її прямувати до розвитку та добробуту всієї Росії і до єдності демократичних сил її, з задоволенням приймаємо заклик Правительства до єднання і оповіщаємо всіх Громадян України:

Українська Центральна Рада, обрана Українським народом через його революційні організації, незабаром поповниться на справедливих основах представниками инших народів, що живуть на Україні, від їх революційних організацій, і тоді стане тим єдиним найвищим органом революційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людності нашого краю.

Поповнена Центральна Рада виділить наново з свого складу окремий одповідальний перед нею орган - Генеральний Секретаріат, - що буде представлений на затвердження Временного Правительства, яко носитель найвищої краєвої влади Временного Правительства на Україні.

В сім органі будуть об'єднані всі права і засоби, щоб він, яко представник демократії всієї України, і разом з тим як найвищий краєвий орган управління, мав змогу виконувати складну роботу організації та упорядкування життя всього краю в згоді з усією революційною Росією.

В згоді з иншими національностями України і працюючи в справах державного управління, як орган Временного Правительства, Генеральний Секретаріат Центральної Ради твердо йтиме шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією.

Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада в згоді з національними меньшостями України підготовлятиме проект законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Учредительного Зібрання.

Вважаючи, що утвореннє краєвого органу Временного Правительства на Україні забезпечує бажане наближення управління краєм до потреби місцевої людності в можливих до Учредительного Зібрання межах, і визнаючи, що доля всіх народів Росії міцно зв'язана з загальними здобутками революції, ми рішуче ставимось проти замірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійського Учредительного Зібрання.

Що торкається комплектовання військових частей, то для сього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральнім Штабі і Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь в справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по опреділенню Військового Міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспособности армії.

Оповіщаючи про се громадян України, ми твердо віримо, що українська демократія, яка передала нам свою волю, разом з революційною демократією всієї Росії та її революційним Правительством прикладе всі свої сили, щоб довести всю державу і зокрема Україну до повного торжества революції.

 

Ш-Універсал Центральної Ради. Проголошення УНР.

7 листопада(20.11-за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

УМОВИ ІІІ УНІВЕРСАЛУ

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

Народе український і всі народи України!

Тяжка й трудна година впала на землю Російської Республіки. На півночі в столицях іде межиусобна й крівава боротьба. Центрального Правительства нема й по державі шириться безвластя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої Україна також може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе Український! Ти, разом з братніми народами України, поставив нас берегти права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всеї Росії, оповіщаємо:

Однині Україна стає Українською Народньою Республікою.

Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів.

До Установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству - Генеральному Секретаріятові України.

Маючи силу і власть на рідній землі, ми тою силою й властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії.

Отож оповіщаємо:

До території Народньої Української Республіки належать землі, заселені у більшости Українцями: Київщина, Поділя, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харьківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народньої Республіки, як що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерен і областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів.

Всіх же громадян сих земель оповіщаємо:

Однині на території Української Народньої Республіки існуюче право власности на землі поміщицькі та инші землі нетрудових хазяйств сільсько-господарського значіння, а також на удільні, кабінетські та церковні землі - касується.

Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу й мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає Генеральному Секретареві по земельних справах негайно виробити Закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів.

Праця робітництва в Українській Народній Республіці має бути негайно упорядкована. А зараз оповіщаємо:

На території Народньої Республіки України від сього дня встановлюється по всіх підприємствах вісім годин праці.

Тяжкий і грізний час, який перебуває вся Росія, а з нею і наша Україна, вимагає доброго упорядкування виробництва, рівномірного роспреділення продуктів споживання і кращої організації праці. І через те приписуємо Генеральному Секретарству праці від сього дня разом з представництвом від робітництва встановити державну контролю над продукцією України, пильнуючи інтересів як України, так і цілої Росії.

Четвертий рік на фронтах ллється кров і гинуть марно сили всіх народів світу. Волею і іменем Української Республіки ми, Українська Центральна Рада, станемо твердо на тому, щоб мир було встановлено як найшвидше. Для того ми вживемо рішучих заходів, щоб через Центральне Правительство примусити й спільників і ворогів негайно роспочати мирні переговори.

Так само будемо дбати, щоб на мирному конгресі права народу українського в Росії і по за Росією не було в замиренню порушено. Але до миру кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами усіх народів Російської Республіки, повинен стояти твердо на своїх позиціях, як на фронті, так і в тилу.

Останніми часами ясні здобутки революції було затемнено відновленою карою на смерть. Оповіщаємо:

Однині на землі Республіки Української смертна кара касується.

Всім ув'язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня, як уже засудженим, так і незасудженим, а також і тим, хто ще до відповідальности не потягнений, дасться повна амністія. Про се негайно буде виданий закон.

Суд на Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу.

З тою метою приписуємо Генеральному Секретарству Судових Справ зробити всі заходи упорядкувати судівництво і привести його до згоди з правними поняттями народу.

Генеральному Секретарству Внутрішніх Справ приписуємо:

Вжити всіх заходів до закріплення й поширення прав місцевого самоврядування, що являються органами найвищої адміністративної влади на місцях, і до встановлення найтіснішого зв'язку й співробітництва його з органами революційної демократії, що має бути найкращою основою вільного демократичного життя.

Так само в Українській Народній Республіці має бути забезпечено всі свободи, здобуті всеросійською революцією: свободу слова, друку, віри, зібранів, союзів, страйків, недоторканости особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами.

Український народ, що сам довгі літа боровшися за свою національну волю й нині її здобувши, буде твердо охороняти волю національного розвитку всіх народностей, на Україні сущих, тому оповіщаємо, що народам великоруському, єврейському, польському й иншим на Україні признаємо національно-персональну автономію для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їх національного життя. Та доручаємо нашому Генеральному Секретарству Національних справ подати нам в найближчому часі законопроект про національно-персональну автономію.

Справа продовольча є корінь державної сили в сей тяжкий і відповідальний час. Українська Народня Республіка повинна напружити всі свої сили і рятувати як себе, так і фронт і ті частини Російської Республіки, які потребують нашої допомоги.

Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки, в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руїнництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоровья, силу і нову будучність. Вироблення тих форм має бути проведене на Українських і Всеросійських Установчих Зборах.

Днем виборів до Українських Установчих Зборів призначено 27 грудня (декабря) 1917 року, а днем скликання їх - 9 січня (января) 1918 року.

Про порядок скликання Українських Установчих Зборів - негайно видано буде закон.

11. Війна радянської Росії проти УНР (кін. 1917- поч. 1918р.). Причини

Поразки військ Центральної Ради.

Спочатку основним супротивником Раднаркому в Україні була не Центральна Рада, а підпорядковані Тимчасовому урядові органи. В Україні таким органом, який мав реальну силу, був штаб Київсько­го військового округу (КВО), у розпорядженні якого перебували тилові гарнізони російської армії. Однак під час жовтневого 1917 р. по­встання в Києві, яке тривало три дні, коли на вулицях міста з’явились окопи й барикади, почалися бої, переважно на Печерську, у районі заводу “Арсенал”, а київські робітники загальним страйком підтримали більшовицьке повстання, виявилась нездатність генералітету керувати революційно настроєною армією. Штаб КВО був змушений вивести з міста війська. Господарями становища залишилися більшовицький революційний комітет і Центральна Рада. Вони перебували між собою у стані озброєного нейтралітету. Щоб подолати національно-визвольний рух в Україні без прямої конфронтації, керівники більшовицької партії вирішили перетворити Центральну Раду на виконавчий комітет рад України. Іншими словами, більшо­вики задумали використати створювані Центральною Радою форми державності, але надати їм радянського характеру. Так у боротьбі з українським національно-визвольним рухом народилась ідея націо­нальної радянської державності. Ідею про перетворення Центральної Ради на Центральний вико­навчий комітет (ЦВК) рад України більшовики почали активно по­ширювати в масах. Ця робота приносила плоди. Ідею підтримало багато виконкомів Рад, особливо в Донбасі. Вдаючись до політичних методів боротьби за владу в Україні, більшовики не забували й про збройну силу. Вони утворили військово-революційний комітет, який почав готувати нове повстання в Києві. Та Центральна Рада випередила їх. У ніч на 13 грудня 1917 р. українські частини оточили казарми більшовицьких військ, роззброїли їх, посадили в ешелони і відправили до Росії. Однак Раднарком і Центральна Рада не визнавали стану війни між собою. Підкреслено лояльно поводилась українська адміністрація. У містах України нормально працювали організації та установи, що перебували під більшовицьким контролем. Видавалась більшовицька преса. Проводилися конференції місцевих і обласних комітетів більшовицької партії. Центральна Рада і її уряд мали велику підтримку серед населення України. Однак уряд проявляв нерішучість у вирішенні основних завдань. Конфіскація земель і передача їх у руки селян здійснювались повільно, залишалася в недоторканності стара банківська система, були збережені старий судовий апарат, старе законодавство, система освіти й навчання. Не дивно, що з Росії в Україну почали тікати (і знаходили тут підтримку) залишки панівних верств. Більшовикам це, звичайно, не могло сподобатися. Україна мимоволі ставала оплотом антибільшо­вицьких сил. Назрівав конфлікт. Ще одна тогочасна подія загострила відносини між Центральною Радою і російським Раднаркомом. У Петрограді ще влітку 1917 р. було утворено Донський військовий уряд під керівництвом генерала О. Каледіна на території області Війська Донського. Для боротьби з О. Каледіним Раднарком направив війська. Напе­редодні вирішальних боїв Донський уряд почав стягувати з усіх фронтів козацькі частини. Центральна Рада погодилася пропускати їх на Дон через територію України, а О. Каледін – українські вій­ськові частини з Дону в Україну. Тоді М. Криленко, призначений більшовиками новий верховний головнокомандувач військ радянської Росії, 17 грудня 1917 р. радіотелеграфом передав до Києва підписану В. Леніним і народним комісаром закордонних справ Л. Троцьким телеграму з ультиматумом Раднаркому Центральній Раді. У телеграмі було заявлено про визнання Раднаркомом УНР, а також про те, що остання, на думку Раднаркому, має право відокремитися від Росії або укласти договір з Російською Республікою про федеративні відносини. Раднарком не ставив знака рівності між Центральною Радою і проголошеною нею УНР. Центральна Рада звинувачувалася в тому, що відмовилася негайно скликати крайовий з’їзд українських Рад і не визнала радянської влади в Україні. Поряд з цим Раднарком висував до Центральної Ради чотири ультимативні вимоги: відмовитися від спроб дезорганізувати спільний фронт (ішлося про утворення Українського фронту); не пропускати військових частин з фронту на Дон або в інші райони з ворожими йому урядами; пропускати революційні (тобто більшовицькі) війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоногвардійців в Україні. Телеграма закінчувалася прямою погрозою: у разі неприйняття цих вимог протягом 48 годин Раднарком вважатиме Центральну Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії й Україні. Голова Генерального секретаріату В. Винниченко і генеральний секретар з міжнаціональних справ О. Шульгін відповіли Раднаркому одразу: усі його вимоги відхилялися. Було вирішено припинити транспортування хліба на північ і негайно організувати власну грошову систему. Незабаром до обігу надійшли 100-карбованцеві купюри українських грошей. Починаючи повномасштабну війну з Центральною Радою, Раднарком зосередив основні зусилля на Харківщині. Після закріплення в Харкові (23 грудня 1917 р. більшовики і ліві есери сформували там військово-революційний комітет, до якого перейшла влада), почалася робота зі скликання Всеукраїнського з’їзду Рад. І Всеукраїнський з’їзд Рад працював у Харкові 24-25 грудня 1917 р. Більшістю голосів (меншовики та есери відмовилися брати участь у голосуванні) він висловився за встановлення радянської влади і проголосив Україну республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Для Раднаркому ця заява мала важливе значення. Виходило, що радянська Росія не воювала проти УНР, а об­стоювала в боротьбі з Центральною Радою право на існування радянського уряду, проголошеного представниками трудящих єдиної України. На з’їзді було обрано Центральний виконавчий комітет (ЦВК) Рад України у складі 41 особи, із них 35 більшовиків. Головою ЦВК обрали лівого українського соціал-демократа Ю. Медведєва. Цей комітет затвердив перший радянський уряд України, до складу якого ввійшли С. Бакинський, Є. Бош, В. Затонський, Ю. Коцюбинський, Ф. Сергєєв (Артем), М. Скрипник та ін. Кілька місяців уряд не мав голови. На його засіданнях головувала Є. Бош. На початку 1918 р. на території УНР існували два уряди, які однаково наполегливо стверджували, що вони є справді українськими та робітничо-селянськими. Одразу після утворення в Харкові найвищих органів радянської влади почалася війна декретів. Одним з перших декретів уряду радянської влади був декрет про скасування заборо­ни на вивезення хліба з України в Росію. Услід за цим було опуб­ліковано постанову про недійсність усіх постанов Генерального секретаріату. Поряд з війною декретів тривала силова боротьба. У цій ситуації керівництво Центральної Ради звільнилося від ілю­зій щодо перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Формальне відокремлення від режиму більшовицької диктатури ставало першорядним завданням. До цього додавалася необхідність самостійних мирних переговорів з Німеччиною та її союзниками, що вже почалися у Брест-Литовську. 25 січня 1918 р. на відкритому засіданні в Києві М. Грушевський оголосив останній універсальний закон Центральної Ради – IV Універсал. У ньому говорилося: “Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. З усіма сусідніми державами – Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в згоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Влада в ній належатиме лише народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі збори, будемо правити ми, українська Центральна Рада, представниця робочого народу – селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Рада народних міністерств”. Водночас з IV Універсалом був прийнятий Закон про національно-персональну автономію, в якому проголошувалося, що кожна з націй, які населяли Україну, має право на самостійну організацію свого національного життя незалежно від місця перебування. Незабаром В. Винниченко під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. Раду народних міністрів сформував В. Голубович. Проте наприкінці січня 1918 р. радянські війська з різних боків почали наступ на Київ. Прагнучи полегшити наступ радянських військ на столицю, київські більшовики 29 січня почали збройне повстання. Осередком його став завод “Арсенал”. Після п’ятиденних боїв “Арсенал” було взято штурмом. Понад 200 робітників загинули або були розстріляні. Не менших втрат зазнали гайдамаки та січовики, які штурмували завод. Щоб затримати наступ радянських військ під командуванням М. Муравйова на ділянці залізниці Гребінки – Крути, С. Петлюра 29 січня 1918 р. надіслав студентський курінь, сформований з київ­ської молоді, студентів вузів і гімназистів старших класів, – загалом 420 осіб. Вони стійко трималися. Героїчні захисники Крутів своє завдання виконали, затримавши на кілька днів радянські війська, які наступали на Київ. Однак один загін студентів і гімназистів під час бою потрапив у полон. 27 полонених вивели на задній двір станції і стратили. Під Крутами було вбито 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Коли закінчилися набої, героїчні захисники Крут забрали вбитих та поранених і відступили. Пізніше в Києві вбитих було поховано. Військові підрозділи Центральної Ради 25 січня залишили Київ і направилися до Житомира, куди вже переїхали Центральна Рада і уряд. На початку лютого 1918 р. більшовицькі війська, очолювані ко­лишнім підполковником царської армії М. Муравйовим (розстріляний згодом за антирадянський заколот), увійшли в Київ. Місто було залите кров’ю, у газетах публікувалися списки людей, страчених по лінії “червоного терору”. Кількість жертв вимірювалася тисячами. Водночас війська радянської Росії успішно просувалися й на інших напрямах. Наприкінці січня червоноармійці встановили радянську владу в Донбасі, на півдні України: в Одесі, Криму, а потім у Мико­лаєві, Херсоні й Єлисаветграді. У Києві 11 лютого 1918 р. проголо­шено Українську робітничо-селянську республіку з Народним секретаріатом на чолі, до складу якого входили Є. Бош, Ю. Коцюбин­ський, В. Затонський, В. Ауссем. До Києва переїхали з Харкова всі Секретаріати. Членів Центральної Ради було оголошено кримінальними злочинцями, а їхнє майно реквізовано. Цього разу панування більшовиків тривало три тижні.

12. ІV-Універсал Центральної Ради, його історичне значення.

9 січня (22 січня- за новим стилем)1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

УМОВИ IV УНІВЕРСАЛУ

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

13. Підписання унр мирного договору з країнами Четвертного блоку.

Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня (9 лютого) 1918 у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії зПершої світової війни.

Позиція і участь делегації більшовицької Росії

Ініціатива у мирних переговорах з Німеччиною та її союзниками належала більшовицькій Росії. 3.12.1917 Раднарком РСФРР звернувся з відповідною пропозицією до Берліна, 15 грудня 1917 обидві сторони уклали перемир'я, після чого в штабі німецьких військ у Брест-Литовську почалися мирні переговори. Лінія фронту проходила по території УНР і Українська Центральна Рада мусила визначити своє ставлення до них. Лідери УЦР розуміли, що країни Четверного союзу програють війну. Приєднання до сепаратних переговорів перетворювало майбутніх переможців на ворогів будованої ними держави. Проте вибору у них не було: народ бажав миру.

Позиція і участь делегації УНР

На нараді керівників провідних партій — есерів і соціал-демократів — було визначено делегацію УНР у складі прем'єр-міністраВ.Голубовича (голова), М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза і О.Севрюка. 1 січня 1918 делегація прибула у Брест-Литовськ і поставила питання про свою участь у переговорах, наполягаючи на самостійному статусі. Нарком закордонних справ Росії Л.Троцькиймусив заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної. Від імені Четверного союзу міністр закордонних справ Австро-Угорщини О.Чернін заявив про визнання делегації УНР повноправним учасником переговорів. Формальне визнання УНР як самостійної держави союзники відкладали до моменту укладення мирного договору. Л.Троцький наполіг на перерві у переговорах до кінця січня 1918. Російська сторона повинна була визначити, як поставитися до тяжких умов миру, включаючи великі територіальні втрати, які висунули союзники. Крім того, затягуючи переговори, Раднарком бажав виграти час, щоб завершити захоплення більшої частини території України, включаючи її столицю Київ, що давало можливість замінити делегацію УЦР делегацією проголошеної наприкінці грудня 1917 більшовицької України.

Хід переговорів

Після відновлення переговорів 1 лютого 1918 р. Л.Троцький заявив, що в складі російської делегації перебувають представники сепаративного українського більшовицького уряду Ю.Медведєв і В.Шахрай. Він повідомив, що більша частина України контролюється цим урядом, а тому мирний договір, укладений з представниками УЦР, не можна розглядати як мир з УНР. У відповідь виконувач обов'язків голови делегації УНР О.Севрюк ознайомив присутніх із текстом IV Універсалу УЦР (див. Універсали Української Центральної Ради) і зажадав формального визнання УНР цілком самостійною, ні від кого не залежною державою.

О.Чернін від імені Четверного союзу заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні договори. У Німеччині й Австро-Угорщині продовольча проблема була дуже гострою і договір з Україною міг певною мірою поліпшити становище. Заради укладення миру з УНР обидві держави давали згоду на передачу їй Холмщини з Підляшшям і на виділення західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини в окремий коронний край. На відміну від укладеного пізніше (3 березня 1918 р.) мирного договору з Росією, договір між Україною і Четверним союзом не містив у собі пунктів, принизливих або тяжких для УНР. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими і зобов'язувалися відновити взаємні економічні відносини. Зобов'язання УНР були цілком конкретні: за першу половину 1918 поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. За умовами договору, укладеного з Росією 3 березня 1918 р., Раднарком зобов'язувався визнати законність уряду УЦР на території України і укладений ним договір із країнами Четверного союзу, Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду, громад та установ УНР, укласти з нею мирний договір.

Наслідки

Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.