1920-Ті роки

Після завершення громадянської війни і приходу до влади комуністичної партії, зі створенням Радянського Союзу змінилися умови розвитку культури загалом в СРСР, а також в Україні. Культурний розвиток України у 20-і роки — один з разючих феноменів української історії. Країна, що пережила найважчу війну, вимушена відновлювати абсолютно зруйновану економіку, яка втратила багатьох видатних вчених, письменників (загибель, еміграція), переживає справжній культурний злет, як висловився історик О. Субтельний, «багатогранний спалах творчої енергії». Цей факт визнається не тільки прихильниками, але і критиками радянської влади. Справа в тому, що революція привела в рух різні соціальні сили, дала відчуття свободи, створення нового, незвіданого. Серед майстрів культури були і гарячі прихильники нової влади, і аполітичні люди, і противники більшовизму, які в розвиткові національної культури вбачали певну альтернативу незалежності, що не здійснилася. В умовах непу, внутрішньопартійної боротьби допускалися елементи демократії. Уперше за довгі роки українська культура отримала державну підтримку.

Негативне ставлення до радянської влади, до її політики спричинило значну еміграцію діячів літератури і мистецтва (В. Винниченка, С. Черкасенка, Т. Шаповала, Д. Донцова, М. Садовського, О. Олеся). Твори письменників-емігрантів донедавна замовчувалися або спотворювалися, вони були огульно зараховані до буржуазно-націоналістичних, контрреволюційних. У свою чергу стара інтелігенція, в тому числі і художня, не влаштовувала нову владу ні кількісно, ні за своїм світоглядом. Було поставлене завдання виховання, підготовки робітничо-селянської інтелігенції, якій повинні бути властиві ідейність, старанність, конформізм. Культура ставала частиною політики правлячої партії, мала виконувати її соціальне замовлення, суворий партійно-державний контроль став всеохоплюючим.

[ред.]

Політика «українізації»

Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації. Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінної національності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництво газет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізації враховувало два аспекти:

1) українізація як така;

2) створення необхідних умов для всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.

Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 році питома вага газет українською мовою становила 56 % загальних тиражів, то у 1930 р. — 89 %. Вже у 1924—1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі, болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народний комісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський, Микола Скрипник.

При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянського етапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідація неписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогрес науки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.

[ред.]

Освіта

Серйозні успіхи були досягнуті в ліквідації неписьменності. Активно діяло добровільне товариство «Геть неписьменність!», до початку 1930 року в Україні було близько 30 тисяч пунктів ліквідації неписьменності з контингентом 1,6 мільйона учнів. Відразу після закінчення війни робилися енергійні заходи з подолання безпритульності. Широку популярність отримали досвід та ідеї педагога А. Макаренка.

У 1923—1924 роках зростали асигнування держави на освіту, що сприяло розширенню шкільної мережі. Тоді в Україні працювало майже 16 тисяч початкових і семирічних шкіл, в яких навчалося понад 1,5 мільйона учнів. У 1926—1927 навчальному році в містах і селищах міського типу виник новий тип шкіл — фабрично-заводська семирічка, яка давала учням загальну і політехнічну освіту, готувала їх до продовження навчання в школах фабрично-заводського учнівства, в профшколах і технікумах. Трохи раніше були організовані трирічні загальноосвітні школи сільської молоді. У цих школах загальна освіта в обсязі програми 5—7 класів поєднувалася з теоретичним і практичним вивченням сільського господарства. У 1934 році для всього СРСР було встановлено декілька типів шкіл: початкова (1—4 класи), семирічна (1—7 класів) і середня (десятирічна). Була введена обов'язкова початкова освіта.

В Україні розвивалася і середня спеціальна освіта (професійні училища і технікум). Якщо в 1927 році середніх спеціальних навчальних закладів було 158, в яких навчалася понад 31 тисяча чоловік, то в 1940 р. їх було 590 з числом учнів майже 400 тисяч.

Кількість студентів вищих навчальних закладів зростала не тільки за рахунок випускників шкіл, але і за рахунок підготовчих курсів, відкритих в 1919 році, робітничих факультетів, заснованих в 1921 році. Університети були реорганізовані в інститути народної освіти медичного, технічного, фізичного, агрономічного, педагогічного профілю. Більшість студентів складали діти робітників та селян. Великими центрами освіти традиційно були Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, де в 1933 році відновили університети. У 1938 році в Україні було майже 130 вишів з кількістю студентів 124 тисячі. Серед нових вишів був Донецький індустріальний, утворений за рахунок злиття в 1935 році гірничого і металургійного інститутів, Донецький медичний інститут.

[ред.]

Наука

Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культури в повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. У розвитку української науки найактивнішу участь взяли видатний природознавець зі світовим ім'ям В. Вернадський, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, математик М. Крилов, економіст М. Туган-Барановський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, літературознавець С. Єфремов, О. Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є. Патон, який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд інших вчених широко відомі за межами України.

Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявила історична секція, роботу якої очолив М. Грушевський, який в 1924 повернувся з еміграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедру історії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал «Україна», «Наукові збірники» історичної секції.

Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У 1921 році в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальної медицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 році був заснований інститут мікробіології та епідеміології, в 1930 у Києві став працювати великий науковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великою популярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичні школи Микола Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія), Ф. Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школа В. Філатова.

[ред.]

Література

Після революції особливим драматизмом і складністю в Україні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такий напрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення «лабораторним шляхом» «чисто пролетарської культури», яка відповідала б «пролетарській психіці». В Україні теоретиками й активними пропагандистами пролеткультівських теорій були В. Блакитний, Г. Михайличенко, М. Семенко, М. Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українських пролеткультівців (М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Йогансен), з одного боку, проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого, підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови, виступали проти насильної русифікації.

Український футуризм — який виник ще до революції, у перші післяреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організації футуристів. У 1922 у Києві вони створили «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), у Харкові діяв «Ком-Космос», в Одесі — «Юголіф». Футуристи войовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві, пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію та модернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів було відносно багато колишніх символістів (О. Слісаренко, В. Ярошенко, М. Терещенко).

Ще в роки революції на чолі з М. Зеровим виникла група поетів і літературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійного мистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури (М. Рильський, П. Філіпович, М. Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвали їх «неокласиками».

У першій половині 20-х років з'являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів — російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» — В. Блакитний — говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура — явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об'єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.

У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська).

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».

Пізніше — в 1930-31 рр. — в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган — щомісячний літературно-критичний журнал «Пролітфронт», де друкувалися М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап Вишня, Петро Панч та інші. Внаслідок політичного та адміністративного тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток української мови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф. Гладков заявив, що ця мова (язык) «… покрылся уже прахом». М. Горький виступав проти перекладу роману «Мать» на українську.

Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво. Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобів виразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 році. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М. Куліша «Народний малахій», «Мина Мазайло».

Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О. Довженка разом з фільмами «Звенигора», «Арсенал», «Земля». Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф».

[ред.]

Скульптура

У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських, ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типу були поставлені пам'ятники В. Леніну. У конкурсах на проект пам'ятника Т. Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М. Манізер, пам'ятник якого у 1935 встановлений в Харкові, він — автор пам'ятників Т. Шевченку у Києві і Каневі. На Донбасі добре відомий пам'ятник Артему І. Кавалерідзе

[ред.]

Музика

Активним було музичне життя України. Були створені Республіканська капела під керівництвом О. Кошиця, капела «Думка», які багато зробили для пропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театрального інституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. Із трагічною загибеллю М.Леонтовича у Києві було створено Музичне товариство імені Миколи Леонтовича, у якому згуртувалися такі відомі музиканти, як Борис Лятошинський, Гнат Хоткевич і Григорій Верьовка, а також і митці з інших видів мистецтв — літератор Павло Тичина, театральний режисер Лесь Курбас, художник Юхим Михайлів та багато інших.

У цей період проходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л. Ревуцького, В. Косенка, Б. Лятошинського, О. Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко, З. Гайдай, Б. Гмиря.

Розвитку української музики, як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистським ставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом і недовір'ям до «буржуазної естетики». Виникла велика кількість музичних об'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин і діяли на кон'юнктурній основі.

[ред.]

Архітектура

Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури — це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне, естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектурі помітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм — це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїти досягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм — спроба створити життєвий простір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиці конструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва. Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться на площі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель («Держпром»), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хоча окремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія у Києві).

[ред.]

Українська культура у період сталінізму

У 1929 багаторічна внутрішньопартійна боротьба у СРСР завершилася повною перемогою Й. Сталіна і його прихильників. Встановилася тоталітарна диктатура. Для культури це мало трагічні, руйнівні наслідки. Культура, як і всі сфери суспільного життя, була поставлена під жорсткий ідеологічний і адміністративний контроль. Крок за кроком згорнули політику українізації. На початку 30-х років з метою полегшення контролю над розвитком культури були створені Спілки письменників, композиторів, художників, архітекторів. Було покладено кінець стилістичним, художнім пошукам, встановлена цензура, перервані контакти з діячами культури інших країн, в тому числі українськими емігрантами.

У 1932 р. з'явився термін «соціалістичний реалізм», який був проголошений єдиним правильним методом літератури і мистецтва, що збіднювало, звужувало творчий процес. Прославляння міфічних досягнень, лакування дійсності, фальсифікація історії стали органічними якостями ідеологізованої літератури. Були зупинені авангардні пошуки й експерименти, які у всьому світі продовжували залишатися магістральною лінією розвитку мистецтва. Диктувалося верховенство історико-революційної, виробничої тематики. У живописі такі жанри, як натюрморт, пейзаж, портрет, відсувалися на другий план тому, що вони ніби не несли класового навантаження. В архітектурі провідним стилем став неокласицизм, який повинен був відображати стабільність режиму, непохитність влади. Найбільш відомою будівлею, побудованою в стилі неокласицизму, є споруда Верховної Ради у Києві.

63)

Поява модерністської течії в українській культурі на рубежі XIX і XX ст.

Зміст, форма, стильові зміни в культурі залежать не тільки від еволюції мистецтва, вони тісно пов'язані з усіма сторонами життя суспільства, з особливостями та закономірностями історичного процесу в цілому. Модернізм — це світоглядна та культурно-естетична реакція на вступ людства на рубежі XIX—XX ст. у якісно новий етап свого розвитку. У цей період на планеті відбулися глобальні зрушення, з'явилися нові явища, виникли нові тенденції: відчутно посилилася єдність світу, взаємозалежність народів і держав й водночас загострилися міждержавні протиріччя, різко зросла загроза світового конфлікту.

Розвиток поліграфії, поява телефону, радіо, кіно посилили інтенсивність інформаційного обміну, заклали основи індустріалізації культури. Суспільне життя дедалі більше набуває рис масовості, що зумовлює концентрацію робочої сили в економіці та формування масових суспільно-політичних рухів у політичній сфері. Прогресуюча соціально-економічна диференціація спричиняє зростання політизації суспільного життя, появу на історичній сцені політичних партій, які активно претендують на владу. Все це відбувається на фоні глибокої кризи класичного європейського світобачення, яке в нових умовах виявилося нездатним адекватно оцінити світ, що проходив стадію модернізації. Людина знову відчула свою самотність, слабкість і непотрібність.

«Звідки ми, хто ми, куди ми йдемо» — так називається одна з символічних картин французького художника нової мистецької хвилі Поля Гогена. Саме ці болючі питання на рубежі XIX та XX ст. гостро постали не тільки в культурі, а й у житті всього суспільства. Свої відповіді на них у культурній сфері запропонував модернізм (від франц. moderne — новітній, сучасний). Ця доволі оригінальна художньо-естетична система об'єднувала декілька відносно самостійних ідейно-художніх напрямів та течій — експресіонізм, кубізм, футуризм, конструктивізм, сюрреалізм та ін.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках «Літературно-наукового вісника» у програмному відкритому листі закликав повернутися до ідеї «справжньої запашної поезії», тематично і жанрово розширити існуючі в тогочасній літературі рамки. Естафету в М. Вороного прийняла група галицьких письменників «Молода муза» (П. Карманський, В. Пачовський, О. Луцький та ін.), яка 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

У цей час у культурній сфері чітко окреслилися дві тенденції — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовираження (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи з новітніми європейськими здобутками — символізмом та психоаналізом. Характерною рисою розвитку українського варіанту модернізму в літературі був значний вплив романтизму, що пояснюється як традицією, так і ментальністю українського народу, для якого романтизм є органічним елементом світобачення будь-якої доби.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їхніх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Зірка світового масштабу О. Архипенко збагатив мову пластики XX ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Цьому неперевершеному майстрові належать «Ступаюча жінка», «Жінка, яка зачісується» та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментів були М. Жук, О. Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те що українські землі не мали власної державності, були роз'єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців.

Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномена перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі.

64)

Авангардні напрямки в мистецтві 19-20 століття

Ірраціоналізм був стрижнем культурного розвитку кінця XIX — початку XX ст. Оскільки розчарування в силі розуму пізнати дійсність було однією з основних причин виникнення на початку XIX ст. романтизму, то подібні духовно-культурні процеси кінця XIX—початку XX ст. іноді називають неоромантизмом. Неоромантизм намагався синтезувати і переосмислити європейську культуру, знайти ідейні й психологічні орієнтири для її розвитку в умовах занепаду художньої культури, свідомості й моралі. Діячі культури цього періоду називали себе декадентами, тобто людьми, які творять культуру занепаду.

Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий, колірний, пластичної й інший) експресивності. Характеризується також руйнуванням об'єктивно обумовлених границь між видами і жанрами (проникнення поезії і музики в прозу і "прозаїзація" поезії, перенесення принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво).

Суперечлива природа авангардизму позначилася в тяжінні одних його напрямків до формалізму (перемога словесної образності і символіки над змістом у поезії і прозі, акцентация колориту, композиційної структури і безсюжетність у живописі, атональность і какофонія в музиці), а інших, навпаки, - до заперечення эстетической суті мистецтва й утилітаризму (злиття мистецтва з виробництвом, побутом і політичною публіцистикою). У своїх крайніх формах стуляється з декадентством, модернізмом, абстрактним мистецтвом. Талановиті представники авангардизму нач. 20 століття (футуризму, імажинізму, конструктивізму й ін.), що послідовно дотримували прогресивного світогляду, змогли перебороти вузькі рамки цих напрямків і збагатили культуру новими художніми цінностями.

У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня течія — символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький поет кінцяXIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише туманними символами, подібних яким не існує в природі. Об'єкт зображення — світ таємниць й мрій. У їхній творчості дивовижно поєднувалося реальне й таємниче, міфологічне й містичне.

Ірраціональні засади символізму особливо помітні в поезії, живописі, театральному мистецтві. Корифеєм символізму вважається видатний німецький композитор Р. Вагнер, який у своїх «музичних драмах» поєднав музику, поезію, живопис, архітектуру, танок і режисуру. Лідером німецьких символістів був відомий поет С. Георге. У Франції послідовником Малларме став поет П. Фор, який у 1890 р. заснував у Парижі Художній театр і в різноманітних виставах — від п’єс-феєрій до літературних композицій — втілював естетичні принципи символізму. В Росії цю течію представляли поети О. Блок, В. Брюсов, А. Бєлий, композитор А. Скрябін.

В Англії символісти групувалися навколо журналу «Жовта книга». Послідовним символістом в англійському мистецтві був видатний режисер Г. Крег, постановник відомої опери «Дідона і Еней». Близьким до символізму був і письменник О. Уальд.

Стиль модерн у мистецтві

На межі століть склався новий стиль модерн — новий, сучасний, який знайшов своє вираження в усіх видах мистецтва.

Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст. імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта через розкладання фарб на окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір, переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.

П. Гогена вважають лідером неопримітивістів, оскільки він у пошуках нового художнього синтезу, повернення людини до гармонійного злиття з природою вважав за необхідне доторкнутися до стародавніх архаїчних культур Сходу. В цьому синтезі Гоген відкидав непотрібні деталі, спрощував модель для більшої виразності. Спрощення включало деяку деформацію, порушення пропорцій, що визначалося художніми завданнями і повинно було розкрити внутрішній зміст зображеного, його сутність.

Постімпресіонізм започаткував нові художні течії, для як головним стала відмова від простого відтворення видимої поверхні реальних об'єктів і бажання проникнути в суть явищ, виразити внутрішній світ, характер людини. Нове мистецтво було названо авангардизмом. В ньому виділялися абстракціонізм і експресіонізм.

Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака.

Кубісти відмовилися від властивих імпресіоністам форм передачі кольору й світла і намагалися створити нові форми багатовимірної перспективи, розкладаючи об'єкт на геометричні форми (кола, півкола, трикутники, куби). При цьої об'єкт зображувався з різних боків, навіть невидимих, що давало змогу зрозуміти його внутрішній зміст. Прикладом кубізму можуть бути картини П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» «Скрипка», Ж. Брака — «Будинок в Естаці».

Дещо виходив за межі кубізму французький художник Р. Делоне. На відміну від Пікассо і Брака, які головну увагу приділяли малюнку, композиції, що передбачала геометричну деформацію з незначним використанням кольору, Делоне підходив до створення геометричних зображень як колорист. За допомогою кольорових плям, розташованих у певному ритмі, він намагався посилити емоційний вплив своїх полотен. Найвідоміша його картина — «Симультанні вікна» (1912).

Абстракціоністом був і відомий російський художник В. Кандинський, який майже все своє життя прожив на Заході й упродовж багатьох років перебував під впливом німецького експресіонізму — течії в мистецтві початку XX ст., і повним завданням якої було вираження духовного світу художника.

На противагу кубістам, які прославляли сучасне місто, розвиток техніки, експресіоністи вбачали в сучасній їм урбанізоній цивілізації зло, що породжує бездуховність. Жах перед майбутніми природними і соціальними катастрофами — головний лейтмотив експресіоністів, який знайшов своє вираження у поєднанні хаотичності й безпредметності. Для композицій, імпровізацій Кандинського характерним було нагромадження кольорових плям довільної конструкції, уламків кривих ліній, що підпорядковувалися якомусь нечіткому ритму. «Сама форма, — писав Кандинський, — навіть якщо вона цілком абстрактна й подібна до геометричної, має своє внутрішнє звучання, є духовною істотою .» Перша найвідоміша абстрактна картина Кандинського — «Абстрактна акварель» (1910).

Найбільшої слави з-поміж художників-абстракціоністів зажив А. Матісс.

Для втілення свого задуму художник обирав яскраві, чисті кольори, поєднуючи їх у несподіваних сполуках, зображував предмети не у тих кольорах, в яких вони існують насправді, сміливо деформував людське тіло, використовував площинне зображення. В найвідоміших картинах «Танок» і «Музика» — Матісс досяг ідеального вираження своїх творчих установок. Він створив ідеальну триєдину декоративну гармонію: головних основ (неба, землі і людини), трьох кольорів (голубого, зеленого й оранжевого), трьох станів (статики, динаміки та їх поєднання у танку).

Представниками абстрактного живопису в Росії були К. Малевич, М. Шагал, М. Ларіонов, П. Філонов та ін. Так, найвідоміші картини Шагала («Я і село», «Над Вітебськоом») позначені ірреальним простором, примітивізацією форм і яскравими барвами. Темою жанрових картин Ларіонова були провінційні містечка, їх побут. Його форми, площинні й гротескні, ніби навмисно стилізовані під дитячий малюнок.

Стиль модерн набув свого розвитку не лише в живописі та скульптурі, а й у мистецтві меблів, тканин, предметів побуту, кераміки, вітражів, мозаїки тощо. Його можна впізнати всюди за витягнутими контурами і лініями, особливою колоритною гамою блідих, пастельних тонів тощо. Різномаїття форм у мистецтві початку ХХ ст. відображало складну духовну атмосфери в тогочасному європейському суспільстві.

Із встановленням в Росії більшовицького режиму виникають художні об’єднання “Буття” і “НОЖ”, які вели пошуки в жанрі пейзажу і натюрморту. Найвпливовішою мистецькою організацією була АХРР (Асоціація художників революційної Росії.) назви робіт: “Життя і побут робітників” (1922), “Життя і побут Червоної армії” (1923) тощо.

У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить – сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка” (1937).

На становлення авангарду в Україні мали вплив культурні зв’язки з Краковом, Мюнхеном, Парижем, де вчилися молоді українські митці. Представниками авангарду були професор Київського художнього інституту Олександр Богомазов (картини “Потяг”, “Базар”), сценограф Олександра Екстер, представники течії кубофутуризму, Михайло Бойчук, Казимир Малевич, Хвостенко-Хвостов (живопис, сценографія), Д. Бурлюк, Анатоль Петрицький (портрет, натюрморт, сценографія). Під впливом свого часу авангардисти створювали також і комуністичні агітки (М. Бойчук, О. Екстер). М. Бойчук мав своїх послідовників-“бойчукістів” 20-х – 30-х років (В. Седлер,, І. Падалка, М. Юнак, О. Павленко), які відносяться до напряму авангардного монументального конструктивізму. Український авангард в живописі вирізнявся колористичним багатством, елементами середньовічної ікони (зокрема символізм чергувань кутів і овалів).

Скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887-1964) з 20-річного віку жив за кордоном (США), завоювавши поряд з Г. Муром всесвітнє визнання. Працював в стилі кубізму (“П’єро-карусель”) та експресіонізму (“Дитина”, “Негритянка”, “Сусанна”). Велику роль надавав символу, асоціації, відносності, уникав конкретності та етнографізму. У його скульптурі присутні мотиви мозаїк Київської Русі (“Рожевий торс на мозаїчному тлі”), барокові мотиви.

В музичній культурі України першої третини ХХ ст. працюють композитори – наступники М. Лисенка – М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць. В Західній Україні монументальні оркестрово-хорові твори пише С. Людкевич. Приступають до творчої праці молодші – Л. Ревуцький, Б. Лятошинський (“батько українського музичного модернізму”), М. Вериківський, Б. Яновський. Якщо впродовж минулого періоду найбільше число творів пишуть у жанрах хорової та вокальної музики, то від середини 20-х років виникають нові жанри симфонії (Ревуцький, Лятошинський, Косенко), опери, кантати (Стеценко, Людкевич, Ревуцький), камерно-інструментальні та фортепіанні твори. Таким чином у композиторській творчості були засвоєні нові жанри, які осмислювалися в контексті загальноєвропейських і національних стильових традицій. Співіснували і взаємозбагачувалися несхожі стилі Ревуцького, Лятошинського. Людкевича, Коляди. Косенка, Барвінського. Їм притаманні пошуки нової тематики і нового мелодичного тематизму, різноманітна розробка народних джерел, принципів драматургії, симфонізація окремих жанрів. Поряд зі збагаченням жанрів збагачувався музично-творчий процес як ціле. Відбувається становлення модерного музикознавства як складової музичної культури у працях М. Грінченка, П. Козицького, Дзбанівського, С. Людкевича, Ф. Колесси.

До авангардного крила в українському мистецтві належав режисер Л. Курбас, художники Меллер, Хвостенко-Хвостов, О. Богомазов, М. Бойчук, М. Семенко, А. Петрицький. Серед течій українського модерну – символізм (сформувався у 1917-1919 рр, “Літературно-критичний альманах”, “Музагет”) – представлений у творчості раннього П. Тичини, Є. Плужника, Д. Загула, Я. Савченка. Символісти пізніше відійшли від цього напряму і пішли шукати нових цінностей у скарбниці нашої багатої і звучної мови. Ультралівизна українських футуристів (“смерть минулому мистецтву”) з її відданістю динаміці нового життя спричинила появу творів, сповнених революційною романтикою (М. Семенко, ревфут-поеми “Тов. Сонце”, “Весна”, “Степ”). Львівські молоді парафутуристи заснували 1927 р. інтелектуальний блок Молодої Всеукраїнської Генерації (ІНТЕБМОВСЕГІЇ), спираючись у творчості на спадщину українських і європейських неоромантиків (А. Рембо, символізм П. Тичини). Крім футуристів, революційно-романтичну тему плекали неоромантики В. Сосюра (“Червона зима”), В. Еллан-Блакитний (“Удари молота і серця”), П. Тичина (“В космічному оркестрі”), М. Бажан, Ю. Яновський, “поет моря”.

Представниками західноукраїнського модерну були Б.-І. Антонич (“Привітання життя”), О. Ольжич (“Ріньє”), Святослав Гординський (народжений в Коломиї) (“Барви і лінії”, “Буруни”, переспів “Слова о полку Ігоревім”), Наталя Лівицька-Холодна (“Вогонь і попіл”), О. Турянський, які продовжили традиції “Молодої Музи”. Західноукраїнська еліта всі питання політичного та соціального характеру ставила в залежність від національного питання про незалежність України. Мав місце відворот від ідей західної демократії як неспроможної і незацікавленої у вирішенні українського питання. У філософсько-політичній галузі слід відзначити поета і керівника ідеологічної служби ОУН О. Ольжича, сина О. Олеся. Ідея національного руху в мистецтві вилилася у проголошення філософського ідеалізму, волі, національної виразності, експресії національного почуття, монументальності: “український націоналізм, опановуючи свідомість та підсвідомість, робить експансію в культуру і створює героїчне мистецтво”. Цей ідеалізм оправдовував варварський потяг до завоювань “доби заліза” і визнавав циклічність епох в історії.

У ділянці кіно найвизначнішим митцем був Олександр Довженко (“Звенигород”, “Земля”). Реформатор театру Лесь Курбас розірвав рамки провінціалізму, зірвав з традицією побутовізму та реалістичного етнографізму, який паралізує творчість і насаджує шаблон. Курбас спирався на символізм і класицизм, а також філософський інтуїтивізм (Анрі Бергсон: чистому розумові самому діяти не під силу, тим більше в мистецькому осягненні світу) і заклав основи “естетичного, рефлексологічного театру”, театру негайного впливу (“Цар Едіп”, “Вертеп” (1918), “Гайдамаки” (1920)). Новий репертуар театру “Березіль” творив М. Куліш (“Народний Малахій”, “Мина Мазайло”).

65)

Культурна політика Центральної Ради. Перша світова війна призвела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і розпочалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною цих перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю боротьбу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 p.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно-освітнього будівництва в Україні. Потреба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. загальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а неписьменність серед населення становила близько 70%. У деяких регіонах цей показник сягав навіть понад 80%. Зрозуміло, що таке становище було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти, у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання грунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і подальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавче Центральна Рада добилась розширення мережі україномовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліотек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мистецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних умовах, в умовах громадянської війни та збройного протистояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітнянській ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа — осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викладання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та технічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. студентів.

У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед населення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчальної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літератури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя дали поштовх для подальшого розвитку української художньої літератури й поезії. У 1917—1918 pp. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З журбою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, 1. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авторів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лондона, О. Бальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Центральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури. Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й політичного устрою.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими концепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Коротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоновича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському масштабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кількома філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосереджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені, студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями перетворилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у різних регіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Центральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, А. Курбас, І. Мар'яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам виділялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподатковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної освіти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український національний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноукраїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загальноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва займалася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори — О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М. Бойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли різні школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив відділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налеп-ський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального

життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композицією, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові. Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею, її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI—XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу.

На грунті українського образотворчого мистецтва активну творчу роботу вели скульптори О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе. М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.

Так, О. Архипенком були створені скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) тощо; І. Кавалерідзе — монумент Т. Шевченка у Ромнах (19І8); М. Паращуком — галерею скульптурних портретів В. Стефаника, І. Франка, X. Ботєва, Д. Благоєва та ін.

Українські митці у наступні десятиліття створили чимало скульптурних і архітектурних монументальних творів, які увійшли у скарбницю національного й світового образотворчого мистецтва.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізується багато казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів, що було досить передовим явищем на той час для країн світу.

Невід'ємною складовою частиною культурних перетворень Центральна Рада вважала і проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особливо у 1917 p., досить активний опір чинили різні проросійсько налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50— 60 % (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала українській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні видання, театри, музеї тощо. На державних штампах і печатках означення друкувалися чотирма мовами найбільших національних меншин України. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавче.

Культурна політика часів Гетьманату. Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Украінській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського (весна — осінь 1918 p.).

У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. До того ж особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підлягали реформуванню, а створювалися нові, українські. Наприклад, у доповнення до діючих гімназій впродовж літа, 1918 р. було утворено додатково 50 нових, і їх загальна кількість досягала 150 одиниць, серед яких було вже кілька десятків сільських. Для малозабезпечених гімназистів виділялася.часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипендій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для відмінників навчання. Міністерство освіти законодавче закріпило обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етнографії у системі шкільної та вищої освіти України.

З мстою подальшого розвитку української мови з ініціативи Українського наукового товариства та Наукового товариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію, її головою був професор П. Тутківський, членами — М. Данилевський, В. Різниченко, X. Осьмак, І. Щоголів, О. Курилик, О. Янт. Комісія розробила українську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.

Уряд Української держави виділяв значні кошти на вищу освіту. Було значно зміцнено матеріальну базу діючих вищих навчальних закладів, у доповнення уже до створених Центральною Радою національних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам'янець-Подільський університет, виділялися кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі, Харкові. Розширялися україномовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листопаді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського було засновано Українську академію наук (перший президент — В. Вернадський) і призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному відділу — Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному — В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошен-ка; по відділу соціальних наук — Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського.

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й художня література на мовах різних народів України. Особливо різноманітною була періодична преса: партійна, громадська, кооперативна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для системи освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періодичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, великомасштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ренесансу 20-х років XX ст.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання центральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картинної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

Культурні перетворення в перші роки радянської влади. Глибокі національно-культурні перетворення, розпочаті Центральною Радою і гетьманом П. Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші матеріальні й духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади (1919—1920). ,

У щарині освіти радянською владою було продовжено курс на створення умов для здобуття освіти всіма верствами населення 'безкоштовно. З цією метою весною 1919 р. розпочалося створення єдиної трудової школи з семирічним і дев'ятирічним періодами навчання. Проте економічні труднощі, спричинені громадянською війною та зовнішньою інтервенцією, змусили Наркомос УСРР у серпні 1920 р. видати постанову «Про запровадження у життя єдиної трудової школи», згідно з якою усі початкові, середні загальноосвітні школи (гімназії, ліцеї, спеціальні школи, приватні, земські тощо) підпорядковувалися державі із семирічним терміном навчання. Безумовно, що скасування середньої шкільної освіти негативно вплинуло на загальноосвітню підготовку молоді, бо семирічка давала лише мінімальні знання. По закінченні школи молодь могла продовжувати навчання у різних училищах, технікумах, робфаках при вузах, а потім уже поступати в інститути. Це робило систему підготовки спеціалістів з вищою освітою (а їх для України не вистачало) складною і тривалою.

Не зовсім виправданим було і рішення уряду УСРР про розукрупнення університетів, особливо таких як Київський, Харківський, Одеський та ін., й створення на їх основі численних різнопрофільних інститутів. Це призвело до розпорошення наукових сил і на певний період послабило розробку вченими деяких фундаментальних наукових напрямів.

Проте, незважаючи на ці недоліки, радянською владою до початку 1921 р. в галузі освіти було зроблено чимало. По містах і селах України для дорослого населення додатково відкривалися курси з ліквідації неписьменності. До цієї роботи було також залучено понад 15 тис. різних культурно-освітніх закладів, серед яких було 4 тис. товариств «Просвіта», 5,5 тис. хат-читалень, 3,1 тис. бібліотек, 1,5 тис. клубів.

Для дітей значно збільшувалась мережа шкіл, загальна кількість яких на весну 1921 р. становила понад 22 тис. (2,3 млн школярів), до того ж більш як 50 % учнів навчалися рідною українською мовою (до 1917 р.

шкіл з вивченням української мови було одиниці). Підготовкою вчителів у цей період займалися 20 новостворених педінститутів (більшість з них діяли по губернських центрах), 43 педучилища, більше сотні курсів з підготовки і перекваліфікації учителів. Загальна ж кількість гуманітарних і технічних вузів на 1921 р. налічувала 38 одиниць, у них навчалося близько 57 тис. студентів. При 13 вузах діяли робфаки (2,5 тис. чол.), які готували молодь до вступу в інститути. До освітянської роботи було також залучено ЗО різних наукових товариств і організацій.

Позитивні тенденції збереглися і в розвитку науки. Незважаючи на те що під час громадянської війни через різні обставини чимало видатних українських учених емігрувало за кордон, наукова діяльність Української академії наук (УАН ) не припинилась і при матеріальній допомозі з боку уряду УСРР розвивалась досить успішно. Наприклад, у сфері природничих наук розпочалися дослідження нових напрямів у механіці, авіації, гідрології, хімії, біології, радіотехніці тощо. Цією роботою на початку 1921 р. займалися 84 науково-дослідні кафедри, на яких працювало 320 дійсних членів Академії наук, 203 аспіранти.

На ниві гуманітарних наук у цей час плідно працює кафедра української історії Харківського університету на чолі з професором Д. Бага-лієм. Колективом кафедри та науковцями й викладачами інститутів народної освіти Києва, Полтави, Ніжина та інших міст було опубліковано багато томів історичних записок, у яких розглядалися маловідомі до цього часу періоди історії України. Досліджувалися політологічні, етнографічні та інші проблеми. Питанням розвитку української мови і філології займалися численні україномовні кафедри, а результати їх праці публікувалися у «Шевченківських збірниках», які виходили у Києві та Харкові. У літературі та поезії у цей час починають активно працювати фундатори української літератури радянського періоду П.Тичина, В. Сосюра, В. Головко, В. Чумак, В. Блакитний, У. Кулик, Г. Коцюба та ін.

Вивченням давнього минулого нашої держави займались Археологічна комісія Української академії наук, яка утворилася на початку 1921 р. з трьох київських археологічних установ: Археологічної комісії Українського наукового товариства в Києві, Комісії розбору давніх актів, Археологічної комісії Української академії наук. До роботи цієї комісії було залучено й Археологічну комісію Львівського наукового товариства. Спільними зусиллями цих двох комісій було досліджено багато пам'яток старовини на території України.

Уряд подбав і про забезпечення науково-освітніх закладів видавничою базою. Практично кожен інститут, багато кафедр, наукові товариства видавали свої газети, збірники, журнали, бюлетні тощо. У січні 1921 р. Раднарком передав УАН велику друкарню, технічна потужність якої давала можливість без затримки видавати у світ всю наукову продукцію, створену УАН та іншими науковими установами. Поряд із

зміцненням видавничої бази наукових закладів за рахунок держави^ масово друкувалися спеціальна наукова література для вузів, підручники для шкіл, училищ, робфаків, твори українських і зарубіжних літератор рів тощо. Наприклад, у І920 р. у республіці вийшло з друку 2274 назви книг загальним тиражем понад 20 млн примірників, із них — 11 млі-українською мовою, решта російською, єврейською, польською, сербсь-кою та іншими мовами. Періодична преса налічувала 360 найменувань газет і журналів, більш як 50 відсотків з яких були україномовними.

Певну увагу радянський уряд приділяв розвитку мистецтва, зокре-ма театрального. Цим напрямом культурної роботи займався відділі мистецтва Наркомату освіти. Під його керівництвом у республіці було зміцнено матеріальну базу тих театрів, які припинили свою роботу під часі денікінсько-польської інтервенції, та створено мережу нових професій-них і аматорських. У березні 19І9 р. було засновано державний драма-тичний театр ім. Т. Шевченка. Активну участь у цей період у подальшої му розвитку національного театру й сценічного мистецтва брали відомі майстри сцени, як П. Саксаганський, М. Заньковецька, Г. Бори-соглібська, Л. Курбас, Г. Юра, Д. Козловський та ін. Для підготовки акторів театрів та організаторів професійних й аматорських театрів у Києві було відкрито музично-драматичний інститут ім. В. Аисенка.

Питанням розвитку музичного й хорового мистецтва займався Всеукраїнський музичний комітет, який очолював видатний співак Л. Собінов. Під керівництвом комітету було удосконалено навчальні програми існуючих музичних шкіл та училищ, розпочався процес створення нових музичних закладів, у тому числі консерваторій у великих містах України. Значний внесок в організацію та подальший розвиток українського музично-хорового й танцювального мистецтва цього часу зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Лернтович, Л. Ревуцький Г. Верьовка та інші митці.

Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою українське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнськиі кінокомітет. Під його керівництвом було створено цілу низку худож-ньо-документальних кінофільмів, наприклад «Червона зірка», «Мир ха-там — війна палацам», «Той, що прозрів» та ряд інших кінострічок, яких відображалися революційні події в Україні 1917—1920 pp.

У цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією урядами в період національної і соціаль-но-визвольної боротьби 1917—1920 pp., мали прогресивний характер. У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видав-ничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури XX ст.