2. Внесок і.Я.Франка у перекладацьку та громадську діяльність
І. Франка займають переклади з європейських літератур. Він не обминув жодного видатного явища національного та світового письменства. Вісімнадцять томів у п'ятдесятитомному зібранні творів відведено вибраним працям ученого у царині теорії й історії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології. Його перу належить понад 30 розвідок про Т.Шевченка. Такою науковою студією, як "Із секретів поетичної творчості" І. Франка, могла б пишатися будь-яка європейська література. Франків "Науково-літературний вісник" об'єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.
Громадський діяч І. Франко зазнав немало горя, утисків, кайданів і тюрем. Досить згадати, що чотири рази його судили й замикали за грати. "Такої великої голови в цілій Австрії нема", – почув якось у свої шкільні роки Василь Стефаник про розум і вченість Франка від простих людей. Але отого вченого, перед яким схиляли голови закордонні університети і академії, за Австрії не допускали до викладання у Львівському університеті. А все через "політичне минуле" (належності до насправді неіснуючої таємної соціалістичної організації, підбурювання проти "законного порядку" тошо). Громадська діяльність І. Франка була невтомною на всіх етапах його життя.
Про Івана Франко ми переважно говоримо як про видатного українського письменника, поета, перекладача, філософа, навіть економіста. До речі, на початку своєї публічної діяльності він був відомий саме як економіст, що досліджував проблеми, зв'язані зі скасуванням панщини і впровадженням капіталістичних відносин у селі. Зокрема, не тільки теоретично, але і на практиці намагався роз'ясняти вчення Маркса-Енгельса про створення додаткової вартості, показуючи це на прикладі видобутку солі в Нагуєвичах, і т.п. Але окрім цього Іван Франко був завзятим політиком і творцем першої в Галичині партії європейського зразка, розробляв її програмні документи і досліджував процеси, що проходили в краї. Чимало ідей Франко надзвичайно актуальні сьогодні. Проблеми виникнення держави займають значне місце в творчості і життя Івана Франка.
Видаючи у 1914 р. збірку "Із літ моєї молодості", він у передмові зазначав, що його праця наснажувалася ідеями служіння інтересам рідного народу та загальнолюдського поступу. "Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі, ніколи і не спроневірюся, доки мойого життя". Коли на початку XX ст. на західноукраїнських землях формувалися загони січових стрільців, Франко радісно привітав цей національно-визвольний рух. Він подарував молодим краплю свого натхнення – бойову маршову пісню "Гей, Січ іде". До останніх днів вірив у неминучість національного відродження рідного народу. Вважав себе пекарем, який випікає хліб для щоденною вжитку. Та творчий доробок І. Франка став для нас духовною програмою і скарбом неоціненним, який не вичерпається ніколи.
3. Доля рідного краю й українського народу
в поезії Івана Франка
Вболівання за долю рідного краю і. Франко виніс ще з батьківської кузні, яка була його першим "університетом". "На лні моїх спогадів, – згадував він потім, – і досі горить маленький, але міцний вогонь. Це огонь із кузні мого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі" Символом увійшла батькова кузня у його поезію – як ідеал громадського і морального виховання:
Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов'язок служити людям, а й благословляв добровіль-но взятий на свої плечі тягар.
Своєю творчістю І. Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга "З вершин і низин" (1887) засвід-чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, якому боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.
У вірші "Гімн" мільйони пригноблених і скривджених покликав голос "вічного революціонера", що не мириться з неволею. Розійшовшись "по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких", цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: "Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі". Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі "науки, думки, волі". Саме вони протистоять тій "пітьмі", що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно "поневоленого народу. Вірш І. Франка "Гімн", як і Шевченків "Заповіт", був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.
Поезії з циклу "Веснянки" пронизані пафосом торжества весняних, тобто справедливих сил. Вони утверджували непереможність нового у суспільстві. У вірші "Дивувалась зима" люта зима дивується, чому почали танути сніги і скресати ріки". Їй важко зрозуміти причини своєї слабкості, причини появи того леготу, що "теплом пронима". Зимі нестерпно бачити первоцвіт, проліски, "дрібні" квітки, які посміли "проклюнутись", пробитись крізь снігову кору.
Зима дмухає на них морозом, жбурляє снігом. Здавалося, що вже смерть обняла квіти: вони прив'яли, похилилися під жорстокими ударами, Та минула буря. і вони знову ожили, піднялися. Усі алегоричні образи прямо вказували на нездоланність молодих суспільних сил, які, незважаючи на опір, репресивність антинародної політичної системи, продовжували свою боротьбу за краще майбутнє українського народу.
За принципом паралелізму побудовано поезію "Гримить!". Весняний грім символізує прихід "благодатної пори", котра відроджує природу. Грім соціальних виступів є провісником благодатних, щасливих подій у суспільному житті, яких чекають мільйони.
Ліричний герой "Веснянок" розуміє, що бажані суспільні зміни можливі за умови, коли і він, і його однодумці набиратимуться сили в народі. Така ідея проймає поезію "Земле моя, всеплодющая мати...". Щоб бути нездоланним у боротьбі із тими силами, які спричиняють нещастя у його рідному краї, герой просить у рідної землі і краплю сили, яка живе в її глибині, і теплоти, що "розширює груди, чистить чуття", і вогню, щоб ним "слово налити", "правді служити". Усі животворні якості акумулюються у заключному катрені.
Завершується цикл віршем "Vivere Memento!", який усіма трьома дванадцятирядкивими строфами конкретизує смисл латиномовної назви –пам'ятай, що живеш!
Весна пробуджує до активності навіть збайдужілих, тих. хто "вчора тлів" "в горя домовині". Весна змиває з людини смуток та безнадію, дає їй нові сили. Такою впевненістю наснажені заключні рядки твору.
У поезії "Наймит" із циклу "Excelsior" створено образ безправної людини, Франко у "Зів'ялому листі" створює узагальнений і досить абстрактний жіночий образ, дбаючи про цілість, про єдиний монументальний портрет коханої, до якої постійно звертається його трагічне "я",
Виразним автобіографічним моментом позначена поезія із третього "жмутку" "Тричі мені являлася любов". Знаємо його три любові: одна – "лілея біла", "невинна, як дитина"; друга– "гордая княгиня", "тиха та сумна", "мов святиня": третя – "женщина чи звір", "сфінкс", "мара", "з гострими кіггями". Силою своєї майстерності Франко творить не три особи, а три силуети однієї й тієї ж постаті.
Поезія "Чого являєшся мені...", що належить до другого "жмутку" – це монолог-сповідь зболеної душі ліричного героя. В його уяві обличчя коханої, її постава, рухи, хода. Художні засоби поезії – епітети, порівняння – мають подвійне значення. Вони малюють чудову жіночу вроду і водночас передають крижаний холод у ставленні до ліричного героя: "уста твої німі", очі – "немов криниці дно студене". Серце закоханого ліричного героя, "неначе перла у болоті, марніє". Поезія сповнена великого самозреченого почуття: "Являйся, зіронько, мені хоч в сні!"
Більшість поезій другого "жмутку" витримана в дусі народної творчості. У вірші "Ой ти, дівчино, з горіха зерня" врода коханої певною мірою протиставля-ється характерові дівчини. Серце – "колюче терня" чи слово гостре, "як бритва", не свідчать про черствість і жорстокість героїні. Суть у тому. що вона не любить. Ліричний герой не осуджує її, навпаки, він захоплений красою очей, "темніших ночі", її чаром, "що то запалює серце пожаром". У вірші багато пестливих форм: серденько, устонька. Збентежена душа ліричного героя ще сподівається на взаємність. Поєднання контрастних оцінок ("Ой ти, дівчино, ясная зоре! Ти мої радощі, ти моє горе!") передає збентеженість ліричного героя. Цей твір І.Франка покладений на музику А. Кос-Анатольським.
Яскравою народнопоетичною символікою відзначається поезія "Червона калино, чого в лузі гнешся". Червона калина – молода, вродлива дівчина, дуб – могутній, дужий юнак. Твір має форму діалогу між калиною і дубом. Відповіда-ючи на зверхні, несправедливі запитання дуба, калина їх спростовує: в неї немає сили тягнутися вгору, тому й свої ягідки схиляс додолу. Повторення в кожній строфі закінчення попереднього непарного рядка концентрує увагу на висловле-ній думці, посилює мелодійність звучання твору.
Геній Франка найповніше розкрив себе у другому "жмутку" віршів "Зів'ялого листя". Обробки народних пісень чи вірші, написані спеціально в народнопісенному ключі, мінорні й драматичні за змістом, входять у "Зів'яле листя", за словами Д. Павличка, "як сонячні промені в осінню галузку". Тут є речі такої простоти і глибинності, що їх можна зарахувати до най геніальніших поетичних творінь світової любовної лірики.
Ліричний герой Франка тут маііже непомітно іронізує: не тривожся, це не сирота, не жебрак, а всього-на-всього прийшла любов. Цей вірш – як діамант-самородок, без нього в
озмірковуючи про внесок Лесі Українки в скарбницю світової культури, Олесь Гончар згадував про “сміливі мандрівки” поетеси “в різні часи, до різних народів”, підкреслюючи, що попри їх велику цінність “важливіше те, що, беручи навіть відомі мандрівні сюжети та відстояні у віках міфологічної місткості характери, вона трактувала Тх щоразу по-своєму, надавала їм нової глибини, оригінальної філософської наповненості, поетичної свіжості . Дмитро Павличко сходження Лесі Українки на вершини світової слави пов’язував із опануванням нею ідей прометеїзму - від молодечого кредо “Соптга зрет врего!” до символів громадянства й неповторної людської індивідуальності, уособлених в образах Міріам (”Одержима”), Антея (”Оргія”), Мавки (”Лісова пісня”), Кассандри з однойменної драми.
Поет-лірик, автор ліро-епічних поем, драматург-новатор, прозаїк, публіцист, критик - такі грані художнього таланту Лесі Українки. З її іменем в українську літературу ввійшов п.исьменник-громадянин, письменник-патріот, співець осяйних ідеалів людства. Поетеса свідомо поставила свою творчість на служіння знедоленому народові. З цією метою вона “виховувала” свої слова, прагнула, щоб вони стали
Промінням ясним, хвилями буйними,
Прудкими іскрами, летючими зірками.
Палкими блискавицями, мечами.
Глибоко усвідомлюючи силу поетичного слова, Леся Українка невтомно удосконалювала свою мистецьку техніку. Дослідники зазначають, що її стиль був точним відбиттям її світогляду. У віршах поетеси - запал і завзятість, нагромадження образів, порівнянь, докорів, погроз, обіцянок, віщувань, жалю, надій, гніву… У них - всі почуття, всі пристрасті людського серця. Недарма лірику Лесі Українки називають вогненною. Іван Франко мав підстави ще в 1898 р. сказати: “Від часу Шевченкового “Поховайге та вставайте, кайдани порвіте” Україна не чула такого сильного, га-рячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини… Україна, на наш погляд, не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрів-нятися з Лесею Українкою”.
За пафосом творчості, за характером поетичної індивідуальності Лесі Українці був особливо близьким Байрон. Намагаючись ознайомити українського читача з перлинами європейської поезії, вона перекладає не тільки його лірику, а й твори Данте, Шекспіра, Гюго, Гейне, Міцкевича, Надсона. Захопившись образом Прометея, українська поетеса студіює творчість багатьох письменників, які опрацьовували давньогрецький міф,- Есхіла, Софокла, Овідія, Горація, Вольтера, Ґете, Байрона, Леонардо. Вважала, що справжні митці зобов’язані осягнути художні здобутки людства. В одному з листів до Старицького вона писала: “Моя власна робота була б мені тричі тяжча тепер, якби прийшлось працювати на непочатому перелозі, на неораній ниві”. Звичайно, вона при цьому розуміла не тільки здобутки літератур європейських народів, а й внесок українських поетів, зокрема Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Михайла Старицького, Івана Франка в скарбницю всесвітнього письменства.
Широкі, міцні контакти єднають драматургію Лесі Українки з творчістю багатьох європейських письменників. Скажімо, драматична поема Кассандра своєю тематикою перегукується з трагедіями давньогрецьких авторів, з творами Фрідріха Шіллера. Задум драматичної поеми У пущі виник під впливом студіювання творчості Джона Мільтона. Драма “Камінний господар” є однією з художніх версій світового сюжету про Дон Жуана, який опрацьовувався Жаном Батістом Мольєром, Проспером Меріме, Олександром Пушкіним.
Художня проза і публіцистика української письменниці порушували наболілі проблеми суспільного життя на зламі сторіч, до яких зверталися Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Володимир Винниченко.
Художня спадщина Лесі Українки належить не тільки українському народові, а й входить до всесвітньої скарбниці художнього слова. Твори поетеси перекладені багатьма європейськими мовами. Вони систематично видаються, ретельно досліджуються науковцями. Твори нашої геніальної письменниці складають ті вічні книжки, що витримують найскладніші випробування - іспит часу.
59)
багатовіковій історії українського народу серед найпривабливіших для суспільної думки і дослідників-аналітиків сторінок — період української революціі Це був справжній злет і торжество національного руху, але водночас й глибокі розчарування та прикрі, нищівні поразки.
Але різні аспекти досвіду української революції, та й явище в цілому на сьогодні вивчені достатньо всебічно і грунтовно. Більше того, навіть сам термін «українська революція» надійно закріпився в науковому і політичному лексиконі лише з початку 90-років, з часу добуття Україною державної незалежності.
Віддаючи належне колективній творчості, колективному розумові, все ж важко заперечувати, що в екстремальних умовах (а такі й виникають в революційні періоди) визначальні імпульси виходять від найкритичиіше мислячих індивідумів, надзвичайно оперативно оволодівають свідомістю мас, перетворюються на їхні надбання і переконання.
Саме такою особистістю в українській революціі був М.Грушевський. У його працях концентрували-
ся попередні досягнення суспільно-політичної думки українства, уроки віковічного історичного генезису нації, теоретичні передбачення подальших шляхів розвитку українського суспільства, вибір найприйнятніших, найперспективніших варіантів спрямування визвольного руху, його стратегії, форм і методів боротьби, лінії поведінки в конкретних ситуаціях. Тому для осягнення концепції україської революції за доби Центральної Ради зайве аналізувати всі без винятку політичні документи. Вони, здебільшого, вторинні і в них лише в той чи інший спосіб оформлялися ідеї, висновки, настанови, вироблені М, Грушевським. Навіть у численних усних і друкованих виступах В. Винниченка — людини великого творчого потенціалу, яка не позбавлена політичної амбітності, втілювалися такі самі думки М. Грушевського.
Інакше було на пізніших етапах української революціі. Наприклад, на концепцію українського руху, його спрямування і прояви за Директорії найбільший вплив справляли спочатку В. Винниченко, потім С. Петлюра, але не так визначально, абсолютно як М. Грушевський в період діяльносгі Центральної Ради.
3 кінця 1918 р. особливо яскраво почали виявлятися суперечності всередині українського руху, його провідних партій, розкол останніх на частини, що сповідували нерідко розбіжні підходи до української революції, до її ворогів, суперників, зовнішніх факторів.
Тому говорити про концепцію української революції як щось цілісне, викінчене, а тим більше незмінне було б неправомірним. Тут потрібно неухильно дотримуватись принципу історизму, розглядаючи поетапну еволюцію ідей, лозунгів, настанов, прагнень, проникати у внутрішню детермінованість тих чи інших рішень, кроків, зумовленість дій всією сумою факторів, які виявлялись на якісних етапах розвитку української революції, хронологічні межі яких теж, природно, різні.
На жаль, тут не можна обмежитися згадками про низькопробні, малопрофесійні. навіть брутальні публіцистичні виступи, а й доводиться кон-статувати стрімке наростання кількості солідних за обсягом і тиражами видань, науковий рівень яких підміняється відвертою і значною мірою свідомою політизованістю проблеми. Щонайменше під сумнів ставиться як відповідність поглядів М.Грушевського завданням історичного моменту, потребам українства, так і доцільність його обрання керманичем Центральної Ради, що було визначальним чинником української революції. Навіть сам цей факт кваліфікується як одна з головних причин майбутньої поразки української справи.
Обрання Михайла Сергійовича Головою Центральної Ради було, звичайно, визнанням передусім його величезних наукових заслуг, його беззастережного авторитету серед українства. 1, очевидно, вибір загалом був вдалим.
Розмірковуючи рівно через рік над своїм життям, над новітніми подіями, Михайло Сергійович напише: «Я сам прийшов до політики через історію, і сей шлях вважаю нормальним — тільки він мусить бути проведений відповідно широко.
Звичайно, цитується лише перша частина наведеної думки, хоч не менш знаменна, варта уваги, практичного застосування і друга її частина — як досить повчальний висновок —- урок видатного вченого, мислителя, що через певні обставини змушений був стати біля державного, політичного керма країни в розбурханому океані революції.
Для теоретичного обгрунтування тогочасного висхідного політичного курсу М. Грушевський був, мабуть, порівняно з іншими, найбільше підготовленим. Грунтовне знання ним історії українського народу, його становища, проблем, інтересів, вражаюча працездатність та інші видатні потенційні наукові можливості, явно вирізняли Михайла Сергійовича серед когорти тогочасних діячів, винесених на гребінь потужною революційною хвилею. І якщо недоліками керівництва Центральної Ради можна вважати відсутність достатнього політичного досвіду його голови, брак потрібної політичної волі, належної наполегливості, цілеспрямованості, сміливості, послідовності, здатності до політичних маневрувань і навіть шахрайства (це завжди було певною мірою притаманне професійним політикам), а натомість виявлялись надмірні інтелігентність і академізм, то, певно, перевершити М. С. Грушевського як теоретика української революції навряд чи кому було дано. Тому зовсім невмотивованими і несправедливими слід визнати пізніші закиди де-кого з його колег, які вважали, що замість того, щоб всі сили присвятити справам Центральної Ради, нації і народжуваної державності, професор-академіст безпосередньо на відповідальних нарадах пописував брошурки, вичитував коректуру версток і т, п.
Важко взагалі на терезах історії визначити, що було для української революції важливіше, ефективніше. Проте, незаперечне одне: написані професором М. С. Грушевським твори стали могутньою ідейною зброєю, оснастили украінський рух конкретною програмою, лозунгами революційної боротьби, стали осередком концепції української револющі
Між тим, сам Михайло Сергійович в автобіографічних спробах дуже скромно оцінював власну роль у тогочасних подіях: «Пробув я головою Центральної Ради тринадцять місяців, до кінця ії істновання. Тяжке і відповідальне було те становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленню вважали мене і автором українського руху, і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згода й між своїми — а так мусіло бути в міру того, як приходилось вирішувати ріжні питання дальшого життя. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки:
юридично моя роль була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її на вні.
Рішала у всяких справах більшість, а вся екзикутивна власть була в руках Гол. Секретаріат
Нині важко сказати, чому голова Центральної Ради в автобіографічному листі до канадських українців, надрукованому в квітні 1920 р. в тижневику «Голос України, так применшує свою роль, свою політичну вагу в подіях 1917 р. Де б він не виступав — в Раді, на різних представницьких зборах, на з'їздах, на мітингах — його сприймали як найвпливовішого українського діяча. Під час появи на людях (на трибуні, наприклад) та після виголошених промов йому незмінно влаштовували гучні овації. І, очевидно, найбільшою мірою визначали його неперевершений авторитет не так його колишня наукова слава, вміння по-професорськи «тримати» в напрузі будь-яку аудиторію чи імпозантність вигляду, скільки адекватна реакція на поточні події, втілення у виступаx, публікаціях, вчинках інтересів широкого українського загалу. Його позиція, звичайно, визначала спрямованість зміст ухвалюваних документів.
Тому-то за весь час існування Центральної Ради жодного разу не виникало питання про можливість заміни М. Грушевського на посту голови, а Всеукраїнський Конгрес (6—8 квітня 1917 р.) з просто-таки тріумфальною одностайністю обрав його на цей високий пост. Михайлові Сергійовичу навіть не дозволили залишити посаду за власним бажанням. Сам він про це писав так: «В серпні по піврічній роботі, дуже я просив мене звільнити з того обов'язку, але ріжні партії настоювали на тім, що моє уступленє збентежить громадянство, яке й так непокоїться трудною сетуацією (саме тоді російський уряд нарушив договір з Ц.Радою в справі України). Я через те зіставсь і вже більше не підіймав сього питання, щоб «не бентежити» людей, хоч був дуже знесилений».
Отож, можна стверджувати, що вплив М, С, Грушевського на Центральну Раду був надзвичайно великий, майже абсолютний. Інша справа, що для цього йому ніколи не доводилося вдаватися до владних засобів, які застосовуються професійними політиками».
Характерною і, очевидно, привабливою особливістю української революції зокрема було те, що на чолі її опинились справді творчі інтелігенти, які здійснювали, так би мовити, «розумовий» вплив на події. І навіть через певний час, у рік свого шістдесятиріччя (1926), доповнюючи свою поперед-ню автобіографію, Михайло Сергійович з природженою скромністю писав:«Чотирнадцять місяців існування Укр. Центральної Ради (березень 1917— квітень 1918), котрої Грушевський був весь час головою, наповнили його час перед усім політичною роботою, але поруч того він писав і на біжучі політичні питання, друкуючи статті (спочатку в час «Нова Рада», потім в «Народній Волі») й окремі брошури («Хто такі украінці й чого вони хотять?», «3відки пішло українство», «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації», «Українська Центральна Рада і її універсал»), друкував також науково-популярні річі (Всесвітня історія, кн. 2 і 3 (цю роботу було розпочато ще в Симбірську і Казані -— В.С.), («Переяславська угода України з Москвою»), та передруковував свої давніші писання новими виданнями. Робив се не тільки з огляду на вимоги моменту, але і для заробітку, бо стратив всі інші джерела своїх прибутків і жив виключно літературним заробітком, бо праця в Ц, Раді ніякого доходу не давала».
Можна зрозуміти, чому в 1926 році вже радянський академік, член президії Академії Наук Радянської України, Михайло Сергійович свідомо «приглушував» питання про свою політичну діяльність у 1917—1918 рр., натомість наголошував начебто на науково-публіцистичній роботі. Однак для справи революції, для української справи ця робота була аж ніяк не другорядною.
Згадані брошури, разом в публікаціями в періодиці саме і склали теоретичну основу, сумарно обгрунтували політичну концепцію української революції.
Останнім часом ці публікації стали доступними широким читацьким колам завдякм передруку їх у документальній збірці «Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С Грушевського». (К., «Веселка», 1992). Протягом першого місяця перебування в Україні Михайло Сергійович зосередив увагу на закономірностях українського руху після повалення самодержавства, на аналізі перших його конкретних кроків і документів, на популяризації рішень Всеукраїнського контресу 6—8 квітня 1917 р. на з'ясуванні потреб національної роботи в організаційній, політичній і літературній галузях. Він видрукував цикл статей у газеті «Нова Рада», які невдовзі об'єднав у брошуру «Вільна Україна».
Ці питання, які становили інтерес для широкого загалу самі-собою, несли досить високе смислове, а в той час — і ідейно-політичне навантаження. Саме через ті чи інші відповіді на них зумовлювались підходи до тогочасного стану суспільного розвитку, до формулювання конкретних завдань перед рухом, який, як будь-яке масштабне явище в історії, включав в себе поряд з елементом усвідомленої дії і величезний відсоток стихійності. Її намагались ввести в певне ідейне і організаційне русло, дати їй чітку платформу, програму боротьби.
Досить детально Михайло Сергійович окреслив і основні риси ладу, до якого мають прагнути українці.
У брошурі «3відки пішло українство і до чого воно йде» голова Центральної Ради окремо (і більш грунтовно) зупиняється на історичній аргументації права українців на власну державність і найголовнішому тогочасному домаганні — широкій національно-територіальній автономії у феде-ративній демократичній Російській республіці.
А в наступній праці «Якої ми хочемо автономії і федерації» М.Грушевський зосередився на докладному з'ясуванні питань про характер національно-державного утворення, до якого прагнуть українці, про його параметри і прерогативи, про сутність стосунків з іншими суб'єктами багатонаціональної держави та принципи її розбудови.
М. Грушевський вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу, одним з вирішальних чинників якої була історична пам'ять. І він, не покладаючи рук, працював над тим, щоб випускати нові й нові книги і брошури з популярним викладом і принциповою політичною оцінкою минулого українського народу. Підготовку, видання, перевидання, поширення таких творів Голова Центральної Ради розглядав як політичне завдання першочергової ваги.
У 1917 він випустив книгу «3 політичного життя старої України, Розвідки, статті, промови». До неї ввійшли праці вченого з української історії ХІІ—ХУІІ століть, видруковані свого часу в «3аписках наукового товариства ім. Т.Шевченка» і «Літературно-науковому віснику (1891—1912 рр.). Звертає на себе увагу проблематика відібраних розвідок. Поряд з двома статтями про ранні періоди українства («Громадський рух на Вкраїні-Руси в ХІП віці» і «Галицьке боярство ХП—ХШ в.») автор вмістив у книгу матеріали про ті політичні моменти, які в попередні часи та й в 1917 р. поставали в громадській свідомості як найбільш суперечливі: «Хмельницький і Хмельнищина», «250 літ» (до роковин приєднання України до Московського царства), «Богданові роковини», «Виговський і Мазепа», «Шведсько-український союз 1708 р.», «Мазепинство» і «Богданівство».
У грудні 1917 р, друкувалася збірка «3 старого й нового. Статті, промови, замітки», до якої ввійшли матеріали «Байда Вишневецький в поезіі й історії», «Український рух на схід», «Вихрест Олександр», «Барська шляхта», «Капнист в Берліні», «Мазепинець 1820 років», «Про що мріяли наші діти» та ін,
Невдовзі мала вийти в світ книга «Під хмарою стоячою. 3 українського життя».
Тоді ж автор готував до друку ще дві книги. Перша — «3 історії українознавства і національного усвідомлення (Українознавство ХІХ в. Українська історіографія і М. Костомаров, В. Антонович, Ол.Лазаревський й ін.)».
Друга -— «Розвідки й причини до української історії» (Вступний виклад з історії України. Звичайна схема «рускої історії». Етнографічні категоріі. Спірні питання староруської етнографії. Нові спроби конструкції початків слов'янського й українського життя. Анти й ин.)". Це була перша частина задуманої публікації.
Спроектував автор і другу частину останнього твору, де мав намір вмістити дослідження «3венигород галицький. Волинська справа 1098—1102. Хронологія галицько-волинської літописи. Чи маємо грамоти кн. Льва й ин.».
Крім того, М. Грушевський у кожній черговій публікації анонсував свої численні історичні твори, які були видруковані в попередні роки і ще пе-ребували у книжкових сховищах.
Нарешті, М.Грушевський планував видати брошуру «Новий лад України», в якій хотів показати «як мае уложитися нове життя України й її відносини до центральних органів Російської республіки».
Невтомний вчений, публікатор, Голова Центральної Ради працював над наболілими проблемами України з велетенським завзяттям.
У 1918 р. М. Грушевський підготував до нового видання і «Ілюстровану історію України», доповнивши її аналізом подій аж до кінця квітня 1918 р. Можна, очевидно, помітити, що останні відтинки україської історії відтворено дещо схематично, але цьому є й цілком зрозумілі пояснення: над науковим підходом превалював політичний, а історичнмй матеріал (часу на збір якого, природно, бракувало) ще раз слугував аргументам для продовження ідеологічної полеміки. 3 цього погляду і «Ілюстрована історія України» (1919 р, видання) теж дуже важлива для розуміння ряду важливих аспектів концепції украінської революції, особливо таких, як її причини, розстановка сил, тощо.
Отже, уже наведений короткий огляд зробленого М. Грушевським у 1917—1918 рр. дає змогу дійти цілком певного висновку про те, що передусім у його уяві оформилася та модель розвитку подій, реалізація якої мала привести до бажаної стратегічної мети. Ще більшою мірою у цьому переконує грунтовний, змістовний аналіз праць М. Грушевського, які в сумі дають досить чіткі й виважені висновки про причини української революції, її масовість, глибинність, про характер і мету революції, шляхи і засоби досягнення запрограмованих завдань, про розстановку сил, рушіїв, суперників і ворогів революції.
Отож, очевидно, що в концепціі, розробленій М, Грушевським, українська революція визначалась за характером національно-демократичною, органічно поєднувала завдання національного відродження і державотворення та необхідність соціальних зрушень в інтересах широких мас українства (демократизацію в найглибшому і сутнісному втіленні). Керівники революції мали на меті забезпечити всі можливості для повнокровного розвитку українського народу, для вільної і ефективної життєдіяльності кожного його індивіда.
Отже, для М. Грушевського безкласовість (або ж брак класової розвиненості, стратифікації) української нації зумовлювала висновки щодо обов'язкозої необхідності об'єднати зусилля різних, незалежно від національних ознак, верств населення для досягнення стратегічної мети ук-раїнської революції — всеосяжного національного відродження. Українська ж революція уявлялась достоту демократичною, понад те — соціалістичною і за змістом і за орієнтаціями та ідеалами.
Отож, є всі підстави стверджувати, що справжнім ідеологом української революції, творцем її концепції став Михайло Сергійович Грушевський. Саме його праці містять найголовніші, найвагоміші елементи платформи українського національно-визвольного руху, національного державотворення, національного відродження в цілому.
Вироблена М.Грушевським концепція, сформульовані на її основі підходи і лозунги ідейно наповнювали український рух, сприяли визначенню політичних орієнтирів, перетворенню їх у суспільну практику.
60)
Архітектура
Детальніше: Українська архітектура
В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).
Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.
Одеська опера, 1809, архт. Том де Томон
У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.
У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.
Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.
Архітектура ХІХ-ХХ століть
В кінці XVIII і в XIX ст. український народ зазна? найгірших днів царської російської реакції, яка поступово, але рішуче й жорстоко, ліквідує автономність України, касує військо, гетьманат цілий автономний адміністративний устрій. Національний і культурний гніт відбивається в значній мірі й на мистецькому житті.
Замість вільної артистичної творчості з’являються нові будови, роблені по шаблонових проектах, надісланих з Петербурга й Москви, не пристосованих не тільки до мистецького смаку українців, а й навіть до підсоння України. Нарешті в 1800 р. виходить наказ російської влади, яким зовсім забороняється будувати церкви українського типу. Замість того від середини XIX ст. з’являються обридливі церкви у псевдовізантійському й ніби «московському» стилі. Но дивлячись на це, українська творчість не вгасає, пристосовує шаблонові проекти до свого смаку й дає ряд нових своєрідних творів.
Як відміна класичності, на початку XIX ст. приходить стиль ампір (із франц. «стиль імперії»), який мав замилування до спокійних монументальних форм римського взірця, широких зовсім гладких стін, округлих колон т. зв. дорійського ордеру, півпольних вікон та ступінчастих низьких і гладких аттиків над колонадою.
Одначе й стиль ампір мусив зробити багато поступок українським будівничим традиціям, особливо в маленьких провінціальних палатах та будиночках, де ґанки, галерейки й мансарди (поверх, що уміщено під самим дахом будови) набирають своєрідних українських рис. Із визначних українських архітекторів цієї доби можемо згадати В. Ярославського в Харкові (будинки в Харкові, на Харківщині й Херсонщині) і А. Меленського в Києві (Контрактовий дім, перебудова бурси, розбудова Подолу 1811 р.).
Відтепер найбільше розвивається міське будівництво. Постає цілий ряд нових ратуш (Харків, Полтава, Київ, Львів, Чернівці), що знаменують собою останнє зусилля самоврядування українських міст. Всі вони квадратового заложення, з квадратовою вежею, простих і холодних мас та гладких понурих стін. Таким самим характером відзначаються тріумфальні брами, колони-пам’ятки, які в той час любили ставити з нагоди різних подій.
Одну з кращих колон (за проектом, архітектора А. Меленського) було поставлено в Києві в 1802 р. з нагоди повернення Києву відібраного в кінці XVIII ст. Магдебурзького права й сполученої з ним самоуправи міста (пізніше, щоб стерти всякі сліди цього символа, російські урядові кола стали називати колону пам’ятником «Хрещення Русі»).
В першій половині XIX ст. при новому адміністративому поділі України в стилі ампір постає більшість державних будинків Полтави, Чернігова, Києва, а на запорізьких степах — Одеси й Херсона.
Остання стадія класичності наступає в другій половині XIX ст. за часів царя Миколи І, коли будови набирають особливо понурих і сурових форм, прикладом чого може служити будинок університету в Києві. З церковних будов у стилі ампір найбільше збереглося на Харківщині й особливо Полтавщині (Хорол, Ромни, Лубни, Пирятин, Прилуки).
В заложенні вони переважно хрещатої форми. Це, наприклад, собор у Хоролі 1800 — 08 рр., що близько стоїть до давніших будов XVII — XVIII ст., але лише з одною середньою банею на округлому гладкому під баннику. З більших будов з цієї доби походять собори в Одесі, Херсоні та Кременчуці, що належать до течії академічного класицизму, який почав плекатися в офіційних технічних школах Росії.
Досить поширеним був також тип зовсім округлих будов (ротонд) із колонами або без них, яскравих ампірових форм, як церкви в с. Кукавці (1806) і м. Шатові на Поділлі, Різдва на Подолі в Києві (1809), «Аскольдова могила» в Києві (1810), церква Гощівського монастиря в Галичині (1842) та ін. Перетворення класичних зразків в українському народному дусі в більшій мірі виявилося на західноукраїнських землях, як це, наприклад, свідчить кафедральна церква в Чернівцях, побудована в 50-х роках XIX ст. на п’ятидільному заложенні з трьома банями, подібно до буковинських дерев’яних церков.
Від середини XIX ст. міське будівництво житлового й громадського призначення у зв’язку з пануючим у цілій Європі утилітаризмом і меркантильністю переймається еклектизмом — мішаниною різних історичних стилів не тільки в різних об’єктах, а також в одній будові. Серед різних фаз еклектизму та різноманітних мистецьких напрямів особливо поширюється т. зв. віденський неоренесанс. Загальне архітектурне обличчя наших головніших міст (навіть незалежно від бувшого австро-російського кордону) — Києва, Одеси, Харкова, Львова, Чернівців, Перемишля, Херсона та навіть Ростова й Катеринодара на Кубані — власне завдячує цій віденській моді.
Зокрема, в цьому характері побудовані більші міські театри в Києві, Одесі, Львові та інші громадські будови по містах. Рівночасно в техніці будівництва на Наддніпрянщині помічається поступовий підупад, який особливо зусилюється під кінець XIX ст. Річ у тому, що російська централістична влада в боротьбі за опанування усіх ділянок культурного та економічного життя на Україні з особливим завзяттям нищила українське міщанство і зв’язане з ним ремісництво, яке своїми цеховими організаціями ставило чималий опір централістичним стремлінням Москви.
Постійні утиски цехів закінчилися цілковитим їх скасуванням у 1900 р. Безперечно, цеховий устрій ремісництва в той час уже віджив свій вік, але коли в Західній Європі стара система навчання в цехових організаціях поступово замінялася сіткою державних ремісничих шкіл, на Україні з моментом ліквідації цехів російський уряд замість того не тільки не створив закінченої сітки фахової освіти, але навіть не дав мінімальної кількості ремісничих шкіл.
Отже, коли в старі часи на Україні в цехових організаціях постійно виховувалися молодші кадри добрих ремісників, зокрема мулярів, теслярів, каменярів, різьбярів та солідних технічно підготовлених будівельних майстрів, то з підупадом цехових організацій та браком фахових шкіл старих майстрів та ремісників не було ким замінити або приходили робітники, мало підготовлені та без потрібного технічного знання.
Наслідком цього було те, що багато будов другої половини XIX ба навіть початку XX ст., особливо на провінції, були не тільки безвартісні з мистецького боку, але також технічно примітивні, так що чимало їх понищилося й розвалилося. Це завжди гостро відчували визначні наші митці та архітектори. Але всякі заходи для створення місцевих шкіл, як вищого, так і нижчого типу, здебільшого розбивалися об тверду стіну централістичних стремлінь Москви, яка засновувала такі школи в себе (передусім у Петербурзі й Москві). Туди, власне, мусила їхати українська шкільна молодь, звідтам і приходила «нова мода» в будівництві, майже завжди запізнена в Західній Європі, але «приправлена» в московському дусі. Так у другій половині XIX ст. під впливом національного романтизму на Заході (відродження pоманcького стилю) в Росії постав націоналістичний напрям, що дав пеевдовізантійсько-руський, стиль. Він насильно впроваджувався на Україні в церковному будівництві (собори в Житомирі, Харкові, Катеринославі та ін.), нерідке даючи жахливі немистецькі зразки. До цього часу належать урядові «реставрації» дорогоцінних пам’яток нашого, будівництва княжої добі», коли, наприклад, були розібрані й знищені будови Херсонеса IV — X ст., Десятинна церква в Києві X ст, перебудовані кафедра у Володимирі-Волинському XII ст., церква в Овручі XII ст. та інші, а на їхньому місці були збудовані безвартісні будови ніби у «візантійському» стилі. У більш витриманих візантійських формах і бодай хоч технічно краще побудовані Володимирський собор у Києві та Олександрівська церква в Кам’янці перших років XX ст.
На західноукраїнських землях, що були під Австро-Угорщиною, течія романтизму впроваджувала переважно форми романського та готичного стилю. Правда, були спроби українських архітекторів додавати деякі мотиви «свої», тобто візантійські, але через брак свого мистецького центру та особливо школи ці спроби були здебільшого невдалі.
В найновіші часи будівництво на Україні переживало усі фази еклектизму, які панували в мистецтві Європи, включно і т. зв. стиль модерн, на західноукраїнських землях відомий більше під назвою віденського сецесіонізму. В цьому стилі, який панував порівняно недовго — в останніх роках XIX і перших роках XX ст. — побудовані величезні залізничні станції в Жмеринці (на Поділлі) і Львові, остання — за проектом відомого українського інженера-архітектора Івана Левинського (1851 — 1918), якому належать також інші будови Львова — готель «Жорж», торговельно-промислова палата, будинок «Дністра», дім василіянок та ін.
61)
У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за законами консервативного збереження усіх його видів і форм. Українському народно-ужитковому мистецтву притаманні оригінальні композиції з фантастичних квітів, звірів та птахів, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, різьбляні інкрустації (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), барвистість вишиванок і килимів. До найвідоміших осередків народного мистецтва названого періоду відносять Решетилівку на Полтавщині (килимарство), Ічню на Чернігівщині (гончарство), Косів на Івано-Франківщині (кераміка, різ-барство), Кам'яні броди на Житомирщині (фаянс).
Розвиткові живопису в Україні XIX ст. сприяло виникнення ни- |ЦЩНЯіі!ШИІШ1ІІ зки спеціальних закладів (художні школи в Одесі, Харкові, Києві). Центральне місце в післяшевчен-ківському живописі займають жанрово-побутові полотна, сцени з мальовничої української природи, героїчні історичні події, народні легенди й повір'я, виразні портрети простих людей, в яких митці намагаються передати психолгічні нюанси. Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т.Шевченка у живописі були К.Трутовський, Л.Жемчужников (див. на мал. його картину "Бандурист на шляху", 1854), І.Соколов (спра-
418
вжнім шедевром пізньоромантичного живопису є його картина "Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала" з двома ценрами освітлення - маленьким каганцем і яскравим повним Місяцем, які надзвичайно виразно окреслюють постаті групи дівчат у човні). Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Ай-вазовського, який уславився передусім як метр вражаючих марі-ністичних полотен, але писав також надзвичайно характерні пейзажі українських степів ("Чумацька валка", "Комиші на Дніпрі" та ін.). На західноукраїнських землях одним з найвидатніших майстрів живопису був Ю.Брандт ("Приборкання дикого коня", "Пісня перемоги", "Прощання", цикл акварелей "Козаки" та ін.).
Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух "передвижників" - Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників цього руху був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт ("Майська ніч", "Сорочинський ярмарок", "Танок кріпачок перед поміщиком", "Дівчата біля криниці", "Вибілювання полотна" та ін.).
К. Трутовський. "Вибілювання полотна "
До "передвижників" належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: "Христос перед Пілатом", "Розп'яття"), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії: "Стрілецький бунт", "Сокольничий"),
419
г
Микола Ярошенко (портрети та "ідейні" полотна "Крізь життя", "В'язень"), Ілля Рєпін (картини з історії "козацької вольниці", "Мотря Кочубеївна", "Козацькі тили", "Запорожці пишуть листа турецькому султану", "Бокша"), Микола Лимоненко, Микола Бода-ревський та ін. У творчості І.Рєпіна українська тематика не була лише виявом захоплення яскравими типажами та подіями давнини. На уславленому полотні""Запорожці пишуть листа..." художник зобразив кількох своїх друзів-українофілів, а на картині "Не чекали" (1884), що також стала хрестоматійною в усіх підручниках з історії мистецтва, драматично змалював повернення з каторги безіменного українського патріота (національна заангажованість картини розкривається через художню деталь: портрети Т.Шевченка і П.Куліша обабіч весільної фотографії на стіні - див. мал.).
І.Ю.Рєпін "Не чекали"
У 80-90-х pp. провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська національна школа пейзажного живопису ("шукач сонця" В.Орловський, О.Сластіон, С.Світославський, К.Костанді, І.Похитонов, С.Васильківський). Творці пейзажного жанру представляли усі райони безмежної України й різні пори року, змальовували у тісному єднанні з природою людину та її трудові будні ("Сінокіс" В.Орловського, "Село взимку" ПЛевченка, "Козача левада" С.Васильківського). Сергій Васильківський, творчість якого щільно
420
пов'язана з Харківщиною, відкрив український живопис Європі; він був удостоєний честі виставляти свої картини у паризькому салоні "поза чергою". Васильківський був справжнім співцем українського степу з його задумою, епічною величчю, грайливістю барв (див. на мал. картину "Козаки в степу"). З Парижем пов'язана також творчість талановитої художниці з України М.Башкирцевої.
Український монументальний живопис у цю добу представлений досить слабко, але його здобутки значні. Великою художньою цінністю відзначаються розписи інтер'єра палацу митрополита у Чернівцях (Й.Бокшай), реставрація фресок у Кирилівській церкві (М.Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С.Васильківський, В.Кричевський), розпис Володимирського собору Києва (М.Лимо-ненко, Васнецов та ін.).
Щодо монументальної скульптури, то в цей період з'являються пам'ятник» Володимиру Святому (Клодт і Демут-Малинов-ський), Ц.Хмельницькому (приятель Т.Шевченка білорус М.Мике-шин), І.Котляревському і М.Гоголю в Полтаві (Л.Позен). Для пам'ятника І.Котляревському Л.Позен виконав горельєфи на теми "Енеїди", "Наталки Полтавки", "Москаля-чарівника", де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. Цей скульптор створив також низку реалістичних композицій станкового характеру на теми з життя українського села та історії ("Кобзар", "Запорожець у розвідці", "Скіф" та ін.).
В архітектурі з середини XIX ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм, котрий панує до 80-х pp. XIX ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами'забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень, складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій. Загальний вигляд забудови визначали особисті смаки замовників - власників землі
62)
Українська культура початку XX ст.
Незважаючи на всю складність суспільно-політичного життя, українська культура початку XX ст. зробила крок уперед. При цьому в своєму розвитку вона мусила долати серйозні перепони.
Як і раніше, болючою була освітня проблема. В роки революції 1905—1907 рр. розширилася шкільна мережа. Однак ні кількість шкіл, ні якість навчання в них не відповідала потребам. Незадовільним залишався стан початкової освіти. Ситуація в народній освіті погіршувалась ще і національним гнобленням, яке виявлялося насамперед у забороні україномовного навчання. Кращою, ніж у Наддніпрянщині, була освітня ситуація в західноукраїнських землях. Але й там було ще далеко до задоволення потреб українського населення в освіті.
Революція 1905—1907 рр. сприяла полегшенню розвитку науки. Великий крок уперед в дослідженні історії України зробили М. Грушевський (кілька томів «Історії України-Руси»), Олександра Єфименко («Історія українського народу» та інші праці), Дмитро Багалій (праці з історії Слобожанщини). Видатним антропологом, етнографом і археологом був Федір Вовк. Серед вчених-філологів помітними фігурами були Борис Грінченко та Агатангел Кримський.
Наукова думка розвивалася і вченими-природознавцями. Деякі з них (Володимир Вернадський, Данило Заболотний та ін.) вийшли на передові рубежі світової науки. Київ та інші міста стали центрами технічного прогресу.
Початок XX ст. в історії українського мистецтва відзначено подальшим розквітом, що розпочався у другій половині XIX ст. Українські митці долали численні перепони, що стояли перед ними через антиукраїнську політику російського і австрійського урядів.
В умовах тимчасового послаблення тиску на українське слово нові можливості відкрилися перед літературою. Письменники не обмежувалися лише селянською тематикою. Вони сприймали нові творчі течії, звертались до нових жанрів. Визнаними майстрами літератури були Володимир Винниченко, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олександр Олесь, які висвітлювали всі аспекти життя українського народу, формуючи своїми творами національну свідомість.
З початку XX ст., одночасно з розвитком національного руху, бажання спертися на рідні корені, відродити українську культурну самобутність відчувається і в мистецтві. Яскравим виразником національного стилю в архітектурі був Василь Кричевський, за проектом якого було побудоване Полтавське земство. Видатних успіхів досяг художник-баталіст Микола Самокиш, живописці Сергій Васильківський.
Народно-пісенна традиція стала важливим джерелом розвитку музичної культури. Народні пісні в обробці Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Станіслава Людкевича все ширше звучали в концертному репертуарі професійних виконавців і самодіяльних художніх колективів. Пісенну музичну культуру примножила видатна актриса Соломія Крушельницька.
Продовжувалось піднесення українського театру. Його славу примножували брати Тобілевичі, М. Садовський, П. Саксаганський. 1906 р. був створений перший стаціонарний український театр у Києві, де провідне місце посідала М. Заньковецька.
Початок ХХ століття
На початку ХХ століття культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції XIX століття, а з іншого — йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях:
1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія);
2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури («європеїзація», «космополітизм», «модернізм»).
Традиційні тенденції в царині літератури — романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють «нову школу» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком «модерним» європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 рік).
На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В. Винниченко — діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б. Летант — поет, прозаїк, видавець творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В. Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою «Золоті ворота», де підкреслювалася національна ідея, В. Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі «Сонця руїни» описані події 1663—1687 рр., даються портрети П. Тетері, Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Самойловича.
Початок сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.
В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Труш, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко — творець нового напряму в мистецтві.
У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 році М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 році І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Лесі Українки, О. Олеся, В. Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 році Лесь Курбас став організатором «Молодого театру» у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва. Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М. Садовський, П. Саксаганський, Марія Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М. Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покидати.
З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український постановник і оператор Д. Сахненко був творцем таких фільмів, як «Наталка Полтавка», «Запорозька Січ», «Богдан Хмельницький», в яких брали участь видатні українські актори — М. Садовський, М. Заньковецька, Любов Лінницька.
В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д. І. Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини — І. Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства — А. Кримський. Наукове товариство імені Тараса Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів «Записок наукового товариста», 35 томів «Етнографічного збірника», 15 томів «Матеріалів з української етнології», 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.
Початок ХХ століття — час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 році у Києві. В 1913—1914 рр. І. Сікорський на важких літаках своєї конструкції «Руський витязь» та «Ілля Муромець» встановлює світові рекорди з тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака. У Черкасах і Києві брати Євген та Андрій Касяненки в 1911—1913 рр. будують першу в країні авієтку — малопотужний літак широкого використання, яку випробовує відомий летун того часу Петро Нестеров. Видатний український вчений-винахідник Ю. Кондратюк у 1919 році пише роботу «Завоювання міжпланетних просторів» (вийшла друком у 1929), яка вплинула на подальший розвиток космонавтики, зокрема розрахунки Ю. Кондратюка були використані американськими вченими для підготовки польоту космічного корабля «Appolo» на Місяць.
Розвиток медицини і медичної науки, досягнення в галузі мікробіології, загальної патології, інфекційних хвороб, гігієни, офтальмології пов'язані з роботою І. Мечникова та його учнів — Г. Мінха, В. Високовича, Д. Заболотного, М. Гамалії, В. Субботіна, Л. Гіршмана, С. Ігумнова.
Культура України розвивалася в умовах русифікації, що тривала. Хоча у 1904 кабінет міністрів Росії визнав шкідливим заборону української мови, до 1917 в Україні не було жодного державного навчального закладу, де викладання велося б українською мовою. На початку першої світової війни активізувався наступ на українство: заборона мови, масові арешти і заслання інтелігенції. Це насамперед стосувалося території Галичини, зайнятої Росією в ході воєнних дій.
Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В. Вернадський; восени 1918 року стала функціонувати Українська державна академія мистецтв. Великих успіхів в перші післяреволюційні роки досягли українська преса і книгодрукування. Лише в 1917 почали діяти 78 видавництв, вони організувалися і при приватних, кооперативних органах, при «Просвітах». Якщо в 1917 р. було випущено 747 назв українських книг, то в 1918 р. — 1084.
[ред.]