Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Istoriya_ukr_kulturi_14-26.docx
Скачиваний:
15
Добавлен:
15.09.2019
Размер:
108.58 Кб
Скачать

23) Просвітницька діяльність

Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні.

Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим. Автор «Історії Русів» з цього приводу писав, що гетьман Сагайдачний:"спорудив Братський Київський монастир на Подолі під розпорядженням того ж Наказного Гетьмана Петра Жицького, яко в архітектурі тямущого; надав тому монастиреві заможні села і поновив у ньому з допомогою Митрополита Київського Петра Могили стародавню Київську Академію, засновану з часів останнього хрещення Русі, але від нашестя на Русь Татар приховану по різних монастирях і пещерах.".

Колеґія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії[1 4].

На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 року була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.

У квітні 1632 року помер король Сигізмунд III. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король.

У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колеґії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.

Владислав IV відновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Він підтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.

Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 року Владислав був обраний королем і, зваживши на ситуацію, задовольнив прохання православного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руського народу». Цим документом надавалася повна свобода переходу як з православ'я в унію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторополитам поверталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, а також заборонялося чинити всілякі образи православним людям.

Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу.

12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».

У квітні 1633 року Петро Могила розіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенства примирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі.

Видавнича діяльність

Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.

Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили.

24)

В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православни¬ми і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, мораль¬ний занепад, зраду інтересам українського народу. Одно¬часно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність роз¬ширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихо¬ванні молоді.

Першим визначним полемістом був вихованець, а зго¬дом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (пер¬ша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ цар¬ства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його куль¬тури.

Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На за¬хист Берестейської унії», 1597 р.). У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мо¬вою, в якій стверджувалась думка про иеправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсильні-шого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозь-кого шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єписко¬пів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті со¬бору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців.

У вогненному наступі православної полеміки виділя¬ється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний вис/гуп М. Броневського.

Найяскравішим українським письменником даного пе¬ріоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православ¬них традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послан¬ня єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.

Одночасно І. Вишенський критикує і православних, під-креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їх¬ньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідаль¬них за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.

Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними сво¬го місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Ве¬личезна більшість української шлях-ти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Ра¬зом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

Полемічні твори були спрямовані проти Брестської унії 1596 р. і вищого православного духівництва, яке зрадило віру. Унія несла нашому народові посилення соціально-політичного гніту з боку Польщі. На захист національно-релігійної належності стали українські письменники тієї доби: Герасим Смотрицький і його син Мелетій, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Петро Могила. Основою полеміки між католиками й православними були релігійні розходження, але її учасники порушували й важливі соціально-етичні питання.

У «Посланні до єпископів» І. Вишенський з гострою сатирою викриває моральну ницість єпископів, які зображені жадібними й жорстокими феодалами. Саме в цьому посланні особливо помітні барокові елементи, зокрема в мові твору, це — нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, неймовірне скупчення формальних прикрас. Специфічною рисою мови письменника є творення неологізмів (індивідуально-авторських слів): «Ти ще єси… кровоїд, м’ясоїд, волоїд, скотоїд, звіроїд, свиноїд… , ще єси периноспал, подушкоспал, ще єси тілоугодник… перцелюбитель, шафранолюбитель…»

Іван Вишенський уперше в українській літературі так сміливо виступив на захист простолюду

Подальший розвиток ідей, що відстоюють право на існування українського народу,що захищають йогомову,культуру,релігію направлених проти окатоличування і ополячення, пов'язано з так званою полемічною літературою, що набула особливо широкого поширення після Брестської унії 1596 г.* Люблінська унія 1569 р., що об'єднала Польщу і Литву в одну федеральну державу, - Мова Посполиту, а потімБрестська унія, що послідувала за нею, не залишали надій на відновлення української державності, тому українська політична думка відбивається в рамках гострої полемічної літератури. В умовах втрати політичної самостійності полемічна література була одним з небагатьох легальних способів захищати свою національну автентичність. Безпосереднім приводом для поширення полемічного жанру в українській і білоруській літературі послужили роботи відомого польського церковного діяча, організатора ієзуїтських колегій високого освітнього рівня Петра Ськарги "Про єдність церкви Божою" (1577) і "В захист Брестської унії"( 1597). Видатними представниками полемічної літератури кінця XVI - середини XVII в.в. були Герасим Смотріцкий, Василь Суразський, Христофор Філарет, Іван Вишенський, Мелетій Смотріцкий, брати Стефан і Лаврентій Зізанії, Кирілл-Транквіліон Ставровецкий. Полемісти, як і гуманісти, не ставили завдання відновити державність, але, відгукуючись на актуальні проблеми сучасності, вони будили політичну свідомість. Важливе місце в їх роботах відводилося стосункам світської влади і релігійною, божественного і земного, прав людини. У полемічній літературі можна виділити дві течії: релігійно-містичне і освітньо-критичне (світське).

Яскравими представниками першої течії були Христофор Філарет, Іван Вишенський*, Мілетій Смотріцкий. Друге розкрилося в діяльності українських братерств і таких його фігурах як Стефан і Лаврентій Зізаній, Юрій Рогатінец, Кирілл-Транквіліон Ставровецкий**.

Філалет Христофор (псевдонім острожского шляхтича Марцина Бронського) опублікував в 1597 р. на польській мові (а в 1598 - на українському) "Апокрісис" - відповідь на вигадування П. Ськарги. У нім питання віри розглядаються в нерозривному зв'язку з соціально-політичними стосунками свого часу, в релігійній формі відстоюється ідея рівності людей незалежно від їх статусу в суспільстві. Прикладом може служити пояснення стосунків між монархом (владою) і народом (підлеглими). Оскільки, по думці Філарета, піддані присягають прямо виконувати свої обов'язки, а король присягає підданим діяти відповідно до закону, то цей договір (пакту) і має бути основою справедливих стосунків між монархом і підданими. Мислитель звертає увагу короля і сенаторів як представників державної влади, що порушення ними прав і свобод громадян, зловживання владою, зневага законом підриває державу і наводить до його занепаду; беззаконня і свавілля неминуче породжують справедливу незадоволеність народу, що переростає в обурення, В той же час він підкреслює, що народ повинен захищати свої права і попереджає, що доки ми звертаємося до "листа", пера, а не до шабель.Але якщо ті, що володарюють і далі зловживатимуть терпінням гноблених і викличуть "внутрішню війну", то вся провина і відповідальність ляже на них. Таким чином соціально-політичні погляди автора "Апокрісиса", включають ідею суспільного договору і природних прав, обмеження влади монарха законом, визначення прав і обов'язків вільних підданих, заснованих на вимогах "права божого і природного".

Ці ідеї, направлені проти релігійного і соціального пригноблення, мали велике значення для розвитку суспільно-політичний думці, посилення протистояння народу духовному, політичному і економічному утиску, стали істотним вкладом в ліберальні традиції українського народу.

Видатним представником релігійно-містичного напряму в полемічний літературі XVI - XVII в.в. був Іван Вишенський (ок. 1550 - ок. 1620)*, фанатичний захисник православних традицій, безжалісний критик греко-католиків. До нас дійшло близько 20 його творів, серед яких "Викриття диявола, - миродержца", "Коротко словный відповідь Петру Ськарге", "Послання єпископам - відступникам, православ'я", "Зачепка мудрого латинянина з безглуздим русином", "Сповіщення коротке про латинську красу" та інші, написані в жанрах памфлета, трактату, діалогу і так далі Для поглядів Вишенського характерна суперечність, переплетення передових і консервативних ідей, новаторство і традиціоналізм. Разом із засудженням духівництва знаходимо апологію чернецтва, із закликами до боротьби з тими, що пригноблюють - проповідь аскетизму, затвердження демократичного соціального ідеалу - консерватизм в поглядах на суспільний прогрес взагалі. Його релігійним і суспільним ідеалом було раннє християнство, від якого відійшли і католицька, і православна церква і до якого він закликав повернутися.

Щиро хворіючи за свій народ, Вишенський, був майже єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав тих, що їх пригноблюють. Але проти всіх недоліків українського суспільства він бачив лише один вихід: повністю відкинути все нові віяння, включаючи такі "язичеські хитрощі"., як граматика, риторика, діалектика і інші "ганебні спокуси" і повернутися до древньої православної віри.

Різко виступаючи проти латинства ("Зачепка мудрого латинянина з безглуздим русином"), мислитель надавав велике значення освіті народу на православній основі, вважаючи, що лише так можна зберегти східнослов'янський етнос, тоді як католицизм з його раціоналізмом може привести до руйнування і денаціоналізації. Украй безкомпромісні позиції І.Вишенського, що набували догматичного і містичного характеру, затвердження традиціоналізму, збереження "старожитной віри" були реакцією на посилення польської експансії і католицизму.

25)

МУЗИКА І ТЕАТР

У XIV—першій половині XVII ст. певних здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони роз¬вивалися у тісному зв'язку з тими змінами, що відбувались в. народному побуті та звичаях, а також у діяльності ско¬морохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і теат¬ральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи, як і раніше, об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні-хвали на честь бойових подвигів князів і дружинників.

Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. У цей період продовжували розвиватися народ¬но-пісенні жанри, які були пов'язані зі самобутніми тра¬диціями східних слов'ян язичеських часів, зокрема пісні, якими супроводжувалися народні свята землеробського циклу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрі¬вок, весняний — з веснянок, гаївок, русальних пісень, вес¬няних танців та ігор, що відображали різні трудові проце¬си. Широко представлений був цикл обжинкових пісень.

Поряд з календарними розвивались різні жанри сімей¬но-обрядових і побутових пісень: весільні колискові пісні, похоронні плачі, або, як їх тоді називали, голосіння. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, розви¬валися риси, притаманні українській музиці.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, на-приклад, українська народна пісня про Байду. Розвиток різних видів інструментальної музики був пов'язаний з мистецтвом скоморохів, у якому тісно пере¬плітались гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю кори¬стувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопіл¬ка, бубон, волинка та інші. В козацькому середовищі пе¬ревага надавалась сурмі, бубну, літаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.

Широкої популярності в народному побуті набули тан-цювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони сталії відомі багатьом народам і були включені до західноєвропейських збірників органної музи¬ки того часу.

Центральне місце в українській музичній культурі зай¬мали у той час історичні пісні та думи — самобутній епіч¬ний вокально-інструментальний жанр, в якому органічно злилися трагедійність з героїчним пафосом і ліризмом, гли¬бина змісту з оригінальністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова з емоційністю музичного вис¬лову. Характерною особливістю цього жанру є вільна по¬будова поетичних і музикальних фраз, розгорнутий інстру¬ментальний супровід. Виконавцями історичних пісень та дум були кобзарі, які мандрували по містах і селах Украї¬ни, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на бо¬ротьбу за волю України.

У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалась брат¬ськими школами. Саме в цей час виникає так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який в кінці XVI ст. досяг значного про¬фесійного рівня. Це дало змогу православній церкві вико¬ристати його на противагу католицькій, де спів супрово¬джувався на органі.

У XVI—першій половині XVII ст. виникають такі жан¬ри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, "жартівливо-гумористичні тощо.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам'янець-Подільському, на Воли¬ні. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, в їх репертуарі були народні пісні та танці, різ¬номанітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народ¬ної професійної інструментальної музики, виникненню са¬мобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театраль¬ного мистецтва. Витоки розвитку українського театру бе¬руть свій початок від народних ігор Київської Русі. У на¬родних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, панто¬міми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами ско¬морохів — народних співаків, музикантів, танцюристів» клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мадрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під від¬критим небом, на площах і вулицях, на ярмарках.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичніш характер.

В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише нав¬чально-виховне значення, а з кінця XVI—першої половині! XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми є знайдене І. Франком «Слово о збу¬ренню пекла», яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст.

До першого десятиліття XVII ст. відноситься також по¬чаток української побутової драми. До цього жанру нале¬жить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», ав¬тор якої невідомий. Зміст твору близький до зразків ук¬раїнської народно-поетичної творчості.

АРХІТЕКТУРА І ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО

У XVI—першій половині XVII ст., незважаючи на руй¬нівні наслідки татаро-монгольської навали, значного роз¬витку на Україні досягло культове і цивільне будівництво. Воно справило великий вплив на архітектуру і монумен¬тальне образотворче мистецтво. Помітного розвитку до¬сягла українська архітектура на галицько-волинських зем¬лях. Архітектурні пам'ятки даної епохи можна поділити на два основних типи: 1) оборонні споруди-замки;

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]