12. Агіографічна творчість Дмитрія Туптала

Більше 20-ти років (1683-1705) Туптало працював над упорядкуванням та виданням книги житія святих (том 1 – 1689Ю ию2 – 1695, т.3 – 1700, т.4 – 1705). „Четьї мінеї” Туптала починаються вереснем і кінчаються серпнем за старим літочисленням. У хронологічному порядку календаря тут розповідається про кожний день того чи іншого святого. Джерелом для української редакції житій святих послужили насамперед „Великі Четьї мінеї” московського митрополита Макарія (ЧЧІ ст..), один з рукописних списків який був спеціально доставлений з Москви, а також перекладні й оригінальні твори грецьких та латинських церковників, різні біблійні книги, окремі писання польських авторів тощо. З патріотичних міркувань Туптало щедро використав також „Повесть временных лет” і особливо Києво-Печерський патерик. Як і його попередник Макарій Туптало захоплювався також багатою апокрифічною літературою без її критичної оцінки. Однак самі житія не були буквальним повторенням попередньої агіографії

, вони заново написані Тупталом: наприклад, мінеї Макарія складали 20- томів, а Дмитра лише 4; якщо той або інший матеріал був достатньо висвітлений, то Туптало не розтлумачував його, а робив лише посилання чи відповідні доповнення. Крім того до кожної книжки мінеї від додавав повчання та деякі історичні довідки, потрібні для підкреслення моралізаторської і патріотичної ідеї. Все це та доступність викладу і зробили „Книги житій святих” однією з найпопулярніших серед українців, білорусів і росіян у 18 – 19 ст.ст., коли вона неодноразово перевидавалася з незначними цензурними та редакційними правками. Ймовірно, що саме про неї згадував Т.Г. Шевченко в поемі „Гайдамаки”.

Туптало збирався зробити короткий виклад житій святих під назвою „Мартиролог или мученикословія”. Однак робота залишилася незакінченою.

13. Українська барокова історична проза

Синопсис: Найбільший інтерес серед історико-повістових пам’яток 2 пол 17 ст. становить „Синопсис” невідомого автора. Твір був надрукований у 1674 р. в Києво-Печерській друкарні. Ця книга була широко відомою та служила підручником вітчизняної історії. Про її популярність свідчить, зокрема, і той факт, що вона витримала 30 видань і була перекладена грецькою та латиною. Довгий час авторство синопсиса приписувалось архімандриту Києво-Печерського монастиря Інокентію Гізелю. Але тепер уже переконливо доведено, що Гізель не міг бути його автором. Ідейна спрямованість Синопсиса виявляється вже в його заголовку: „Синопсис, или Краткое собрание от разных летописцев, о начале Славяно-Российского народа и первоначальных князей богоспасаемого града Киева, и о житии святого благовернаго Великаго Киевскаго и всея России первейшего самодержца Владимира и о благочестиваго государя нашего царя и великаго князя Алексия Михайловича, всея Великия, Малыя и Белыя России самодержца». Як бачимо, автор „Синопсиса прагнув висвітлити історію Русі від стародавніх часів до 70-х рр 17 ст. Він поставив ряд актуальних питань тогочасних відносин України з Росією. Книга пропонувала увазі читача найпевніше, як на той час, обґрунтування возз’єднання „Малої Росії” з „Великою” і містила в собі аж ніяк не двозначний заклик до подальшої боротьби за остаточне возз’єднання з Російською державою всієї України, не тільки лівобережної, а й правобережної. Справді, саме таким є публіцистичний підтекст Синопсиса, якщо до уваги взяти конкретні історичні умови, в яких писався цей твір. Історичні обставини після Андрусівського перемир’я 1667 р були досить тривожні. В цей час активізувала свої дії проти Росії Туречччина, якій в 1672 р. Польща поступилася Правобережною Україною. Тоді російський уряд прийняв рішення продовжувати боротьбу за возз’єднання України. Саме в такий бурхливий період був задуманий і написаний „Синопсис”. Возз’єднання України тлумачиться в творі як повернення російським царям їхньої нібито „споконвічної прабатьківської вотчини”. Книга починається біблійною легендою про походження народів взагалі й зокрема слов’янських, далі автор переходить до київських князів, викладає події з історії України і закінчує походами на Чигирин в 1677-1678 рр. Особливо докладно розповідається про другий похід турецького султана на Чигирин, його поразку і здобуту в 1678 р. російськими і козацькими військами „престольную победу”. Як історичний твір свого часу, „Синопсис” містить також багато легендарного релігійного і світського оповідного матеріалу. Виклад подій з історії України ведеться простою мовою, жваво і цікаво. Особливо багата на поетичні елементи у „Синопсисі” легенда про походження слов’ян, характеристика окремих князів, описи язичницьких богів і народних обрядів, змалювання численних битв з татарами й турками. Тут даються яскраві оповідання про спустошення Києва Батиєм і розгром полчищ Мамая на Куликовому полі. Опис цих подій відзначається емоційною патріотичною наснагою.

Козацькі літописи: Центральною подією українського літописання в кінці 17 ст. була визвольна війна під приводом Б. Хмельницького. Вона знаходить відображення у так званих козацьких літописах, до яких належать літопис Самійла Величка, Григорія Граб’янки, літопис Самовидця – це кращі взірці козацького літописання.

Історія Русів: ІР мала 2 народження:

• поява ІР в українському суспільстві;

• вихід у світ друком ІР у 1846 році.

Отже, до 1822 року ІР була ще невідома, в 1829 році – добре відома, в 1830 році – була в ужитку в багатьох списках. Всі перші джерела відомості про ІР пов’язані з Новгородсіверщиною.

ІР подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) - документами. Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. стані нашого історичного мислення взагалі.

Виклад ІР нагадує манеру древніх чи псевдодревніх з твореними промовами історичних осіб; факти підганяються під тенденції, багато бралося з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу. Свій виклад про давні часи автор бере з історії преподобного Нестора Печерського- і його наслідників та попередників.

Центральна постать «Історії Русів» — Богдан Хмельницький, в цій частині автор виявляє антишляхетську тенденцію, Богдана Хмельницького високо шанує, називає його досконалим політиком. Богдан Хмельницький звільнив Україну і повернув їй незалежність, відтоді автор «Історії Русів» вводить Україну в коло європейських держав, акт 1654 року розглядає як небезпечне порушення системи державної рівноваги в Європі, бо від того надмірно зміцніло абсолютне російське самодержавство, воно з приєднанням України стало «серед царств могутніх і страшних». Оповідається про союз Б. Хмельницького зі Швецією проти Польщі, тодішнього союзника Росії, про міжнародні стосунки з іншими державами. На думку автора, винними у заколотах та бідах України після Хмельницького були московські воєводи, військо і заведені на Україні порядки, також шляхетство — оповідається про змагання владолюбців. Далі автор докладно зупиняється на епосі Петра І і на ставленні царя до України; про образу Петром Мазепи на бенкеті, про насилля російських військ на Україні. Він оповідає про торжество прокляття Мазепи, тортури й кари його прихильникам, Полтавську битву, Прутськнй похід, насилля над українцями, каторжну роботу на каналах та лініях, торкається історії царевича Олексія, пише про пожежу в Києві 1718 року і докладно оповідає про місію Павла Полуботка, арешт старшини, подає промову Полуботка. Прихильно говориться про правління Петра І, але він швидко закінчився. Царстві Анни Іоаннівни зображається як темний час утисків, бід, тягот, котрі впали на Україну. Царювання Єлизавети Петрівни — час великих добродійностей, які автор шанує аж надмірно, докладно описує подорож цариці на Україну. З сумом оповідає про набір українців у Голштинські полки, а в часи Катерини II про набір пікінерів, про кари козакам, котрі не хотіли йти в пікінери, розповідає про знищення гетьманства, пре установлення в 1765 році Малоросійської колегії і про призначення П. Румянцева генерал-губернатором, якого оцінює позитивно, але іі критично.

«Історія Русів», як ми казали, написана російською мовою.

Помітне негативне ставлення автора «Історії Русів» до понять «Україна», «український».