1.Класифікація та форми кредит

Кредит — це позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Кредити, що перевищують 10 відсотків власного капіталу, належать до так званих великих кредитів. Про ці кредити комерційні банки звітують перед Національним банком. Жодний з наданих великих кредитів не повинен перевищувати 25 відсотків власних коштів банку. Загальний обсяг наданих кредитів не може перевищувати восьмикратного розміру власних коштів банку.

Кредити можна класифікувати за багатьма ознаками. За терміном користування кредити поділяються на:  короткострокові — до 1 року; середньострокові — до 3-х років; довгострокові — понад 3 роки.

Короткострокові кредити можуть надаватись банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку із витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженнями коштів у відповідні періоди.

Середньострокові кредити можуть надаватись на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень. Довгострокові кредити можуть надаватись для формування основних фондів.

За формою забезпечення кредити поділяються на: забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами); гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи); з іншим забезпеченням (поручительством, свідоцтвом страхової організації);незабезпечені (бланкові).

За формою надання кредити бувають: строковий, субординований борг. Субординований борг — це позика (забезпечена або незабезпечена), за якою в договірному порядку погоджено, що в разі ліквідації чи банкрутства боржника сплата буде здійснена після задоволення вимог усіх інших кредиторів.

За строками погашення кредити поділяються на: кредити, що погашаються одноразово, тобто кредит повертається у повній сумі у певний термін; кредити, для яких передбачається періодичне погашення суми позички і відсотків по ній певними частинами, що пов’язане з періодичністю надходження виручки від реалізації продукції (проведення робіт, надання послуг); кредити, що погашаються достроково ( за вимогою кредитора або за заявою позичальника); кредити з регресією платежів.

2. Місце і роль державної служби зайнятості у розв’язуванні проблем соціального захисту населення.

Проблема людини та вдосконалення праці стоять у центрі економічних перетворень в умовах ринкової економіки. Якщо на початку XX ст. людині було досить знань, отриманих в період загальноосвітнього та професійного навчання, на весь період трудової діяльності, то стрімкий розвиток НТР корінним чином змінив ситуацію. Сучасна система освіти повинна дати людині не лише сучасну професійну підготовку, а й забезпечити сприйняття соціально-економічних та науково-технічних нововведень, вміння оволодівати інформацією – "електронною" грамотністю. Змінюються зміст та функції праці за сучасної ринкової економіки.

Умовою реалізації сукупним працівником своїх здібностей і функцій є зайнятість. Зайнятість – це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов’язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно-корисній діяльності, що приносить дохід. Вона характеризується системою економічних відносин з приводу забезпечення громадян робочими місцями та визначення форм участі в суспільному господарстві з метою одержання засобів до існування.

Ринкові відносини передбачають вільний вибір людиною професії та місця роботи відповідно до її здібностей, добровільну незайнятість громадян, не допускають примусової праці в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством країни.

Серед основних показників ефективної зайнятості населення доцільно виділити: рівень трудової участі населення, що відображає частку працездатного населення, залученого в різні форми та види економічної діяльності; розподіл робочої сили за галузями та сферами господарювання; фондо- і енергоозброєність робітників; організацію трудового процесу, що визначається розстановкою та використанням робочої сили безпосередньо на робочих місцях.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну й ефективну.

Повна зайнятість – це надання суспільством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно-корисною працею, на основі якої здійснюється індивідуальне (у межах сім’ї) та колективне (з участю фірм, компаній, держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб.

Раціональна зайнятість – зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу та використання трудових ресурсів, їх статево-вікової та освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється з метою поліпшення статево-вікової зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів тощо.

Ефективна зайнятість – це зайнятість, що здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтована на скорочення ручної, непрестижної, важкої праці.

Зверніть увагу, що розрізняють основну і спеціальні форми зайнятості.

Основна форма регулюється трудовим законодавством і типовими правилами внутрішнього розпорядку щодо різних категорій працівників.

Спеціальні, або нетрадиційні форми зайнятості (робота вдома, за сумісництвом, індивідуальна і кооперативна трудова діяльність та ін.) здійснюються відповідно до спеціальних правових норм. У США та Англії такими формами зайнятості охоплено понад 30\% робочої сили. 

Мета державного регулювання зайнятості населення – забезпечення ефективної зайнятості, підготовки, перепідготовки перекваліфікації кадрів, яка б дозволила кожній людині знайти застосування своїм здібностям у відповідній сфері діяльності.

Серед методів державного регулювання зайнятості населення: законодавче регулювання умов найму та використання робочої сили; створення нових робочих місць в державному секторі; стимулювання зростання рівня зайнятості на недержавних підприємствах; заходи по підготовці та перепідготовці робочої сили, поліпшенню інформованості населення про можливості зайнятості; соціальне страхування та соціальний захист безробітних; працевлаштування незайнятого населення.

Для реалізації державної політики зайнятості створюються біржі праці або служби зайнятості. Служби зайнятості – спеціалізовані державні заклади, які виконують посередницькі функції на ринку робочої сили.

Служби зайнятості: аналізують і прогнозують попит і пропозицію на ринку робочої сили, інформують населення, підприємства, державні заклади про стан ринку праці; ведуть облік вільних робочих місць та громадян, що звертаються з питань працевлаштування; надають допомогу громадянам у працевлаштуванні, а роботодавцям – у пошуках необхідних працівників; організовують профпідготовку та перепідготовку громадян; реєструють безробітних та виплачують їм допомогу.

           

13