2.Туризм як прерогатива розвитку економіки України

2.1. Туристична індустрія як складова економіки України

Туризм - це галузь нових часів. Як один із найбільш важливих секторів світової економіки, туризм є лідером по створенню робочих місць, прибуткам, інвестиціям, впливі на показники розвитку багатьох країн і регіонів. У порівнянні з промисловістю він робить значно менший негативний вплив на природні ресурси й навколишнє середовище. Більше того, заснований на задоволенні від відвідування нових місць, туризм створює стимул не руйнувати, а зміцнювати те, що так привертає увагу мандрівників (краса природи, культурна спадщина й традиції).

Україна, що володіє великим рекреаційно-туристичним потенціалом, приваблива своїми заповідниками, визначними пам'ятками й має всі передумови для динамічного розвитку даної галузі.

Для вкладення коштів туризм становить інтерес завдяки невеликому стартовому капіталу, більше швидким, у порівнянні з промисловістю, обігом коштів, які ростуть разом із попитом на послуги туристичних компаній. Але, незважаючи на велику кількість туристичних операторів і агентів, туризм в Україні поки не став "годувальником націй". Головними на ринку є лише декілька великих компаній, тоді як інших за масштабами діяльності можна віднести до малого бізнесу.

Глобальна безкоштовна реклама України, якою стала "помаранчева революція", - це позитивний фактор, і нині головне завдання - встигнути скористатися цим активом і не розчарувати приїжджих. Для цього необхідно розвивати інфраструктуру: готелі, дороги, транспорт, сферу обслуговування й харчування. У нашій країні, крім Карпат і Криму, є багато цікавіших місць. Наприклад, Київська область з її великим потенціалом розвитку "зеленого" туризму; Тернопільщина, де буквально у кожному населеному пункті є вцілілий замок; озера Волині; "Золота підкова" на Черкащині та інші регіони. Але туристи туди не їдуть, оскільки в цих місцях навіть гарний готель - дійсний раритет, не говорячи вже про інші види сервісу.

Розвивати туризм в Україні треба по шести основних напрямках:

• пляжний відпочинок;

• лікувальний відпочинок (рекреаційні ресурси Криму й Карпат, Причорномор'я);

• унікальна історична спадщина (Київ, Львів, Тернопільщина, Запоріжжя, Крим);

• релігійний туризм (Києво-Печерська Лавра й Софійський собор, Почаїв, Умань);

• "зелений" туризм (Карпати, Волинь, Поділля, Київщина);

• екстремальний туризм (Чорнобиль, сольові шахти Артемівська, граничні спуски північно-західних і карпатських рік, унікальні підводні печери східного Криму й ін.).

Туристичний сектор, що характеризується великими обсягами й має найбільший індекс розвитку у світі, складається зі значної кількості різних видів господарської діяльності. Із них найбільш важливими можна вважати наступні: готелі, ресторани, центри проведення конгресів і конференцій, заміські клуби, тематичні парки, комерційні центри, санаторії і профілакторії, сауни, поля для гри в гольф, змішані туристичні комплекси, центри дозвілля, туристичні й транспортні компанії[5, c. 39-40].

На сьогодні, крім загального відставання розвитку рекреаційно-туристичної сфери України від подібної галузі багатьох країн світу, існує досить суттєва диференціація різних територіальних одиниць країни за рівнем розвитку санаторно-курортної та туристичної діяльності. Існуючий стан розвитку індустрії відпочинку і туризму в межах України різниться по кожного регіону (АР Крим, адміністративні області, м. Київ, м. Севастополь) країни. За кількістю обслужених туристів попереду виділяється м. Київ, далі йде Автономна республіка Крим, потім Одеська область, а також м. Севастополь, Львівська, Херсонська, Запорізька, Донецька Харківська області. Найменше обслужених туристів у таких регіонах як Житомирська, Чернігівська та Сумська області. Найбільша кількість обслужених екскурсантів відслідковується в Автономній республіці Крим, а також м. Севастополь та м. Київ, далі йдуть такі регіони як Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Херсонська та Запорізька області. Відповідно, найменше екскурсантів було у Сумській та Рівненській областях, а також Чернігівській, Житомирській, Хмельницькій, Тернопільській, Черкаській, Миколаївській та Донецькій областях.

Враховуючи існуючі дані, всі області України можна об’єднати у певні групи за кількістю обслужених туристів: 1) найбільш розвинені (м. Київ); 2) розвинені (АР Крим, Одеська область); 3) середньо розвинені (м. Севастополь, Львівська, Херсонська, Запорізька, Донецька, Харківська, а також Закарпатська, Волинська, Миколаївська, та Дніпропетровська області); 4) слабо розвинені: (Луганська, Полтавська, Кіровоградська, Київська, Вінницька, Хмельницька, Рівненська, Чернівецька, Івано-Франківська області); 5) нерозвинені: (Тернопільська, Черкаська області); 6) відсталі регіони: (Сумська, Чернігівська, Житомирська області). За кількістю обслужених екскурсантів слід виділити наступні групи: 1) найбільш розвинені (АР Крим); 2) розвинені: (м. Київ, м. Севастополь); 3) середньо розвинені: (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Херсонська, Запорізька, також Одеська, Харківська, Полтавська, Волинська області); 4) слабо розвинені (Вінницька, Дніпропетровська, Луганська області); 5) нерозвинені: (Тернопільська, Чернівецька, Хмельницька, Житомирська, Чернігівська, Кіровоградська, Миколаївська, Черкаська, Донецька); 6) відсталі регіони: (Сумська, Рівненська області).

Санаторно-курортне лікування також розвивається досить нерівномірно на теренах України. За кількістю ліжок у санаторно-курортних закладах випереджають всіх АР Крим, Одеська, Донецька області. Найбільш відстають такі регіони як: м. Севастополь, Сумська, Кіровоградська, Житомирська, Хмельницька, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська та Чернівецька області. За кількістю оздоровлених іноземних громадян випереджають інших такі області як Львівська, Одеська та АР Крим. Значно відстають від інших Чернівецька, Сумська та Кіровоградська області[6, c. 46-48].

Враховуючи вище сказане, всі регіони України можна об’єднати у певні групи. За кількістю ліжок у санаторно-курортних закладах виділяються групи регіонів: 1) найбільш розвинені (АР Крим, Одеська, Донецька області); 2) розвинені: (Львівська, Миколаївська, Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська області); 3) середньо розвинені: (Київська, Харківська, Луганська області); 4) слабо розвинені: (Закарпатська, Вінницька, Черкаська, Чернігівська, Полтавська області та м. Київ); 5) нерозвинені: (м. Севастополь, Сумська, Кіровоградська, Рівненська, Тернопільська, Івано-Франківська та Чернівецька області). За часткою іноземних громадян у загальній кількості оздоровлених всі регіони України можна об’єднати у такі групи: 1) найбільш розвинені (АР Крим, Одеська, Львівська області); 2) розвинені (Миколаївська, Запорізька області); 3) середньо розвинені (Херсонська, Харківська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська області); 4) слабо розвинені (Рівненська, Тернопільська, Житомирська, Хмельницька, Вінницька, Черкаська, Чернігівська, Полтавська, Київська, Дніпропетровська, Донецька, Луганська області); 5) нерозвинені: (Чернівецька, Кіровоградська, Сумська області).

Окремі дослідники вважають, що в цілому, для успішної реалізації державної програми "Розвиток туризму в Україні" необхідно провести ряд організаційних заходів, основними серед яких вважаються: формування економічних механізмів стимулювання розвитку іноземного та внутрішнього туризму, залучення інвестицій; спрощення митних процедур, впровадження спрощеної системи сплати податків, приватизація туристичних об'єктів та їх інфраструктури.

Частка іноземного (в'їзного) туризму за останні роки практично незмінна і становить майже п'яту частину в загальному обсязі туристичної діяльності. На цьому ринку також спостерігається значна сезонність, "пік" якої припадає на липень-серпень, оскільки основною метою приїзду в Україну іноземних туристів є рекреація і відпочинок (більше половини всіх відвідувань) та бізнес (майже 32%). Водночас зростає чисельність туристів, які прибувають з курортно-лікувальною та спортивно-оздоровчою метою, хоча частка цих сегментів залишається порівняно незначною. Відповідно до мотивації потік іноземних туристів розподіляється й територіально: майже половина спрямована на Крим, третина - до Києва, п'ята частина - до Одеси[7, c. 316-318].

За останні три роки до України спрямовані туристичні потоки зі 168 країн світу. Спостерігається зростання в'їзного потоку з країн СНД (особливо Казахстану, Молдови, Росії), з Туреччини, з країн Африки, Східної Азії та Тихоокеанського басейну, з Південної Азії, що, на жаль, свідчить не стільки про туристичну привабливість України, скільки про використання туризму як міграційного інструменту. Зменшується потік із колишніх соціалістичних країн Європи (Чехія, Словаччина, Болгарія, Угорщина), хоча майже п'яту частину обмінів становить прикордонний обмін.

Зростає значення України як транзитної держави і це позначається на кількості одноденних відвідувачів, чисельність яких протягом останніх років стабільно росте, перевищуючи 50% усіх відвідувань. Особливо зріс транзитний потік через Україну з країн СНД (Туркменістану, Таджикистану, Росії, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану).

Частка міжнародного туризму в обсязі експорту послуг за аналітичний період зросла з 7% до 10%, а в імпорті становить 15%.

Аналіз показує, що сучасне туристичне підприємництво функціонує в умовах неналежної нормативно-правової, методичної, організаційної та інформаційної підтримки з боку держави. Це особливо наочно проявляється на рівні малих міст і сільських населених пунктів, у яких туризм може стати важливим чинником соціально-економічного та культурного розвитку завдяки забезпеченню зайнятості населення, розбудові міської інфраструктури, реконструкції та збереженню пам’яток тощо.

Однією із найважливіших проблем розвитку туристичної галузі України є відсутність суттєвої державної підтримки місцевих ініціатив щодо розвитку туризму. Проте зарубіжний, зокрема французький, досвід свідчить, що максимального ефекту в розвитку туризму можна досягти лише за умов співпраці органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських і професійних організацій та підприємницьких структур.

Отже, перед туристичною галуззю України стоять багато проблем, які потребують розв’язання за допомогою вдосконалення системи та механізмів її державного регулювання[8, c. 6].