1)Джерела гумусу у грунті.

Невідємною частиною будь якого грунту є органічна складова(це сукупність живої біомаси і органічни решток(біот) та продуктів їх метаболізму і специфічних новоутворених темнозабарвлених гумусових речовин. У складі органічної речовини грунту(ОРГ) знаходяться всі хімічні компоненти рослин, бактеріальної та грибної плазми і продуктів їх подальшої трансформації. Джерелом гумусу у грунті є рештки вищіх рослин, мікроорганізмів і тварин, що живуть у грунті. Кількість органічної речовини що надходить у грунт різна і залежить: 1) від грунтово-рослинної зони. 2) від складу, віку та густоти насаджень 3) від ступеня розвитку травяного покриву. Найбільш суттєвим джерелом грунтової органіки є рослинність її продуктивність в різних екосистемах неоднакова і становить від 1-2 тон на рік з гектара тундри, до 35 тон на гектар вологих лісів. Велику масу приносять корені рослин, в метровому шарі грунту яких для степової зони складає від 8 до 28 тон на гектар. В зоні хвойних і змішаних лісів і на суходільних луках їх маса становить від 6 до 13 тон на гектар. Є дикі трави, і є багаторічні сіяні трави, для багаторічних трав маса коренів становить від 6 до 15 тон на гектар. Під лісовою рослинністюопад утворює підстилку, а участь коренів у гумусоутворенні незначна . хімічний склад органічних решток дуже різноманітний(маса води від70 до 90%, білків, ліпідів, лігніну, смол, восків, дубильних речовин може становити 8-20%) до гумусу входять рештки деревини(вона погано перегниває бо в ній є смоли і дубильні речовини) значну роль в гумусоутворенні відіграє грунтова фауна, яку за розмірами поділяють на 4 групи: 1)мікро- 2)мезо- 3)макро- 4)мегафауна. Найактивнішу участь у ґрунтоутворенні беруть мікро та мазофауна. Загальна біомаса мікроорганізмів у метровому шарі грунту складає до 10ти тон на гектар(приблизно 0,5-2.5% від маси гумусу. Біомаса водоростей становить: 0,5-1 тона на гектар, біомаса безхребетних: 12.5-15 тон на гектар. Хімічний склад живої речовини(по сухій масі) бактерії-зола(20-10) білки(40-70) дубильні речовини(від 1 до 40%) водорості-зола(1-10) целюлоза(5-10%) ліпіди та дубильні речовини(від 5до 15%) від хімічного складу джерел гумусу залежить характер гумусоутворення та якість гумусу. Перетворення органічних речовин в грунті, та процес гумусоутворення. Першим етапом перетворень є розклад органічних залишків. Процес відбувається за допомогою грунтової фауни, флори, та мікроорганізмів. Органічні рештки при цьому втрачають свою анатомічну будову, а складні органічні сполуки трансформуються в прості і більш рухомі. Ці процеси мають біокаталітичний характер. Перша фаза розкладу органічних залишків-це їх фізичне руйнування(подрібнення) друга фаза-гідроліз органічних речовин(напр. білки-пептиди-амінокислоти). Швидкість розкладення органічних залишків зменшується в анаеробних умовах. До повного йог припинення і утворення торфу. в аеробних умовах іде окислення а в анаеробних відновлення. В кінцевому вигляді амінокислоти мінералізуються до СО2, Н2О, оксиди азоту(в анаеробних) в аеробних перетворюються у вуглеводні, які в свою чергу приєднують кисень, і перетворюються в органічні кислоти, спирти, а при нестачі кисню відбувається їх бродіння з утворенням метану спирту та низькомолекулярних органічних кислот. Менша частина органічних залишків проходить другий етап перетворень(гуміфікація) тобто відбувається синтез гумусових речовин. Рівень гуміфікації органічних решток залежить від гідротермічного режиму, а також від ботанічного і біохімічного складу решток і їх кількості. 2 КОНЦЕПЦІЇ ГУМУСОУТВОРЕННЯ: 1)конденсаційна-її автори Коконова і фляг. Згідно теорії гумусові речовини є продуктом конденсації структурних фрагментів які утворились в результаті первинного розкладу органічних речовин циклічної будови(лігнін, смоли, дубильні речовини) одночасно відбувається полімеризація цих циклічних сполук шляхом окиснення ферментами. 2)концепція біохімічного окиснення автор Александрова, згідно цієї теорії гуміфікація це біофізико хімічних процес трансформації проміжних високомолекулярних продуктів, розкладення органічних решток в гумусні кислоти. Провідне значення в цьому процесі мають реакції повільного біохімічного окиснення в результаті яких утворюються високомолекулярні органічні кислоти, тобто гуміфікація це тривалий процес в результаті якого проходить поступова ароматизація молекул гумусових кислот не за рахунок конденсації, а шляхом часткового відщеплення найменш стійкої частини макромолекули новоутвореної гумусової кислоти. В подальшому ці кислоти вступають в реакцію із зольними елементами рослинних залишків і мінеральної частини грунту, при цьому єдина система поступово розщеплюється на декілька фракцій за молекулярною масою, ступенем розчинності і будовою молекул. Встановлено що швидкість і спрямованість гуміфікації залежить від: кількості і хімічного складу рослинних решток, водного і повітряного режиму, складу грунтових мікроорганізмів, реакції грунтового розчину, гранулометричного складу грунту. Пене співвідношення даних факторів і їх взаємодія зумовлюють певний тип гуміфікації: 1) фульватний тип 2)гуматно-фульватний 3)фульватно-гуматний. Водно-повітряний режим грунту впливає на гуміфікацію так: 1) в аеробних умовах можливі варіанти а) при достатній кількості вологи, температурі 25-30 град, розклад і мінералізація ідуть інтенсивно, тому гумусу накопичується мало. Б) при нестачі вологи утворюється мало органічної маси, уповільнюється її розклад і мінералізація, гумусу утворюється мало. 2) в анаеробних умовах- при постійному надлишку води і нестачі кисню уповільнюється розклад органічних решток, в результаті діяльності анаеробних мікроорганізмів утворюється метан, водень які пригнічують мікробіологічну активність, тому гумусоутворення іде повільно, органічні залишки консервуються у вигляді торфу. 3) чергування оптимальних гідротермічних умов із деяким періодичним висушуванням грунту-це є найбільш сприятливий варіант для гумусоутворення. При цьому іде поступовий розклад органічних залишків і достатньо інтенсивна гуміфікація. А в посушливі періоди іде закріплення гумусу. Характер рослинності істотно впливає на гумусоутворення, травяниста рослинність щорічно відмирає і дає найбільший рослинний опад у вигляді надземної частини і кореневих систем. Це сприяє швидкому зєднанню продуктів розкладу із мінеральною частиною грунту, вміст гумусу в грунті істотно збільшується, хім. Склад рослинності багатий на білки, вуглеводи, кальцій, що сприяє її швидкому розкладу та утворенню мякого гумусу. Деревинна рослинність збагачена восками, смолами, дубильними речовинами, які погано розкладаються преважно грибною мікрофлорою, це сприяє накопиченню дуже кислих продуктів розпаду решток, ц процеси йдуть переважно в лісовій підстилці, гумус утворюється грубий, і накопичується у верхньому малопотужному горизонті. Крім того, на гумусоутворення і його напрямок впливають кількість і склад мікроорганізмів, фізичні властивості, хім. Властивості, гран склад, і хімічний склад грунту. Найкращі умови для гумусоутворення створюються в грунтах багатих на кальцій, які мають близьку до нейтральної реакцію середовища і середній вміст мікроорганізмів, середній гран склад і добру оструктуреність ГУМУС. ЙОГО СКЛАД І ВЛАСТИВОСТІ. Неспецифічні органічні сполуки-цукри, амінокислоти, білки, органічні основи, дубильні речовини та органічні низькомолекулярні кислоти. Гумус-гетерогенна, динамічна, полідисперсна система високомолекулярних азотистих ароматичних сполук кислотної природи. Вміст гумусу в поверхневих горизонтах грунтів коливається від 0.5 до 20% і різко або поступово зменшується з глибиною. Характерною особливістю гумусових речовин є їх гетерогенність. Тобто наявність різних за стадією гуміфікації, молекулярною масою, хімічним складом компонентів. Гумусні речовини поділяються на три групи сполук. А саме: гумінові кислоти(ГК) темнокоричневі або чорні, розчинні в слабких лугах, слабко розчинні у воді, утворюють гумати, вони мають такий склад: вуглець(50-62%) водень(2.8-6.6%)кисень(31-40%) азот(2-6%) та зольні елементи, залежно від замісу вуглицю ГК поділяють на 2 групи: 1)СІРІ АБО ЧОРНІ(мають великий вмість кальцію.) 2)БУРІ. Елементарний склад гумінових кислот не постійний, їх молекулярна маса коливається від 4 до 100 тис ат.о. хімічні властивості ємність вбирання, взаємодія з мінералами грунту зумовлені наявністю в молекулі ГК функціональних груп(карбоксильної, фенол-гудроксильної, амідної, або карбонільної) гумінові кислоти не мають кристалічної будови, але їх молекули упорядковані і мають сітчасту структуру, сферичну форму діаметром від3х до 8 нм вони можуть об’єднуватись між собою створюючі асоціати. Розчини гумінових кислот пересуваються в електричному полі при всіх значеннях рН молекули мають негативний заряд. Основна маса гумінових кислот при рНбільше 5 знаходится у вигляді нерозчинних у воді продуктів, а при рН менше від 5 у вигляді де гідратованих гелів, які можуть частково розчинятись у воді утворюючи молекулярні колоїдні розчини, фульвокислоти(ФК)-світложовтого і світлобьурого забарвлення, розчинні у воді, лугах, утворюють фульвати. Їх склад: вуглець(41-46%) водень (4-5%) азот(3-4%) кисень (44-48%) водні розчини сульфокислот сильно кислі рН від2.6 до 2.8, молекулярна маса від 2 до 500 тис ао. Інтенсивно руйнують мінеральну частину грунту і дуже лобільні. Гуміни- негідралізовані рештки рослин, це сукупність ГК і ФК які міцно зв’язані з мінеральною частиною грунту. До їх складу входять також компоненти рослинних решток, що важко розкладаються мікроорганізмами(целюлоза, лігнін) гуміни не розчиняються в жодному розчиннику, тому їх називають інертним гумусом. ОРГАНОМІНЕРАЛЬНІ СПОЛУКИ В ГРУНТІ. Органічні рештки постійно взаємодіють із мінеральною частиною грунту за характером взаємодії виділяють три групи органо-мінеральних речовин. 1) солі органічних не специфічних кислот(щавлевої, мурашиної, оцтової, лимонної) і гумусових специфічних кислот із катіонами лужних і лужноземельних металів. Механізм утворення гумітів і фульватів полягає в обмінній реакції між водним кислих функціональних гумусових кислот і катіонами.обмінна реакція протікає в еквівалентних кількостях і є зворотною. В утворенні гумітів беруть участь зольні елементи рослин, що вивільняються при розкладі а також катіони дифузного шаругрунтових колоїдів, та основи що входять до складу кристалічних решіток первинних і вторинних мінералів. Утворені солі гумусових кислот(гумати і фульвати) мають неоднакові властивості. Гумати одновалентних катіонів(калій, натрій, амоній) добре розчинні у воді і легко вимиваються з грунту, тому такі грунти легко збіднюються гумусом за рахунок його міграції в нижні горизонти, це характерно для солонців.гумати кальцію і магнію, нерозчинні у водичці і утворюють водостійкі гелі що сприяє накопиченню їх у верхньому горизонті грунту(характерно для чорноземів) фульвати всіх катіонів розчинні у водичці і тому легко мігрують по профілю, вимиваються з грунту, це характерно для підзолистих грунтів. Характерною особливістю гумітів і фульватів є здатність до обмінних реакцій з іншими катіонами, тобто вни здатні до формування фізико-хімічної обмінної здатності грунтів. 2)комплексні солі що утворюються при взаємодії неспецифічних органічних кислот з полівалентними металами. Метал у цих сполуках входить до аніонної частини молекул і здатний до обмінних реакцій. Вільні карбоксильні і фенол гідроксильні групи здатні обмінюватись із катіонами лужних і лужноземельних металів утворюючи комплексно-гетерополярні солі. 3)органо-мінеральні сполуки утворені при взаємодії гумусових кислот та їх солей з кристалічною решіткою несилікатних півтора оксидів і глинистих мінералів. При цьому можливі такі шляхи їх утворення: 1)хімічний зв'язок через місток або безпосередньо із мінералами. 2) атсорбція на поверхні мінеральної частинки. 3)проникнення лінійних структур молекуло-гумусових кислот у між пакетний простір глинистих мінералів. Утворення органо-мінеральних сполук може супроводжуватись їх міграцією по грунтовому профілю, або акумуляцією у місцях утворення. Гумати деяких лужних металів та алюмінію добре розчиняються у воді і тому легко мігрують з водними потоками. Гумати кальцію погано розчинні і тому мають тенденцію до накопичення. Фульвати лужноземельних і лужних металів добре розчиняються у воді і легко мігрують по горизонтам. ГРУПОВИЙ ТА ФРАКЦІЙНИЙ СКЛАД ГУМУСУ. ГРУПОВИЙ СКЛАД ГУМУСУ- це сумарна кількість гумінових фульвінових кислот і гуміну. Показник гумусу це відношення гумінових кислот до сульфокислот, яке коливається від 0.4 до 3. За цим відношенням розрізняють фульватниц тип гумусу в якому співвідношення ЦГК до ЦФК менше 0.6, гуманно-фульватний тип гумусу де співвідношення коливається від 0.6-0.8, фульватно-гуматний тип 0.8-1.2, гуманний ти коли співвідношення більше ніж 1.2. у складі гумусу чорнозему переважають гумати співвідношення ЦГК до ЦФК тут більше як 1.7 у підзолистих грунтах переважають фульвокислоти, тут співвідношення ЦГК до ЦФК близько 0.8. у сірих лісових грунтах співвідношення близьке до 1. Фракційний склад гумусу-це кількість окремих фракцій гуміну і фульвокислот різного ступеню стійкості зв’язку з мінеральною частиною грунту ЕКОЛОГІЧНЕ ЗНАЧЕННЯ ГУМУСУ ТА РЕГУЛЮВАННЯ ЙОГО ВМІСТУ. Гумусні речовини мають важливе значення в ґрунтоутворенні, формуванні родючості і живленні рослин. Роль окремих компонентів гумусу в цих процесах не однакова, тому що властивості різні(блєєаать=( гумінові кислоти надають грунтам темного забарвлення. Такі грунти порівняно із світлими краще поглинають сонячне випромінювання і тому мають кращий тепловий режим(краще нагріваються) що позитивно впливає на ріст і розвиток рослиночоооокккк. Через погану розчинність у воді ці сполуки накопичуються у верхньому шарі грунту і формують гумусний горизонт. Основна маса гумінових кислот перебуває в грунті в стані колоїдних міцел що зумовлює підвищення ємності вбирання даного грунту. Чим більше в грунті вібраних основ, тим більший запас поживних речовин для рослин(100 гр сухої маси гумінових кислот вбирає від 400 до 600 мг еквівалентів інших речовииин. Гумус відіграє біогеохімічну роль. Залізо алюміній, мікроелементи, концентруються і мігрують у земній корі у формі органо-мінеральних сполук. Акумуляція гумусу, торфу, вугілля. Веде до концентрації урану, ванадію, молібдену, міді, кобальту та інших елементів. Інакше на ґрунтоутворення впливають фульвокислоти та їх солі. Завдяки легкій розчинності вони швидко вимиваються в нижні горизонти і навіть за межі грунтового профілю в умовах де переважає синтез фульвокислот грунти бідні на гумус, вони(фульвокислоти) є агресивними і здатні руйнувати мінерали так як карбонати, гідроксиди, алюмосилікати. Разом із неспецифічними кислотами вони є основним фактором підзолоутворення в грунтах тайгово лісових областей. Такі грунти мають кислу реакцію що негативно впливає на їх родючість. Гумус це найважливіший чинник буферності грунтів, він забезпечує стійкість певної реакції середовища за рахунок катіонного обміну на поверхні колоїдних міцел. Гумусні речовини поліпшують фізичні властивості грунту. Грунти з високим вмістом гумусу мають широкий діапазон фізичної стиглості( їх можна обробляти в широкому інтервалі вологості). Велике екологічне значення мають біологічно активні речовини що входять до складу біологічної частини грунту. Окремі компоненти гумусу стимулюють фізіологічні процеси в грунті, такі як ріст кореневих волосків і кореневої системи в цілому. Ферментативна активність гумусу зумовлює інтенсивність надходження СО2 в приземний шар атмосфери що інтенсифікує фотосинтез.

Відсутня тема КОЛОЇДИ!!!!!

. РІДКА ТА ГАЗОВА ФАЗИ ГРУНТУ

Вода в природі виконує дві функції:

1. забезпечує багато фізичних і хімічних процесів;

2. є потужною транспортною геохімічною системою, яка сприяє переміщенню речовин у просторі.

Стан і форми води в грунтах

Порції грунтової води, які мають однакові властивості, називаються формами води. Загальна кількість води в грунті в даний момент, виражена в % по відношенню до абсолютно сухої наважки, називається його вологістю. Вологість грунту вираховується за формулою:

Вологість грунту – мінлива величина, що залежить від кількості опадів і температури, від гранскладу й гумусованості грунту

Вода в грунті зазнає впливу різноманітних сил, з допомогою яких вона пересувається або затримується. Головними силами, які діють на грунтову воду, є сорбційні, меніскові та гравітаційні. Сорбційні сили виникають завдяки специфічній будові молекули води. Вона складається з диполів ,вони несуть заряди протилежного знака, які мають властивість асоціюватись один з одним, притягуватись іонами та колоїдними частинками: явище притягування диполів води іонами та грунтовими частинками називається гідратацією. Вона виявляється в утворенні гідратної оболонки навколо іонів і колоїдних частинок.

Меніскові (капілярні) сили зумовлюються поверхневим натягом води. На її поверхні утворюється вільна енергія через односторонній напрямок дії на молекули поверхневого шару. Наявність вільної енергії викликає прагнення до максимального зменшення поверхні рідини. Так як вода добре змочує більшість тіл, біля стінок посудини виникає викривлення поверхні води і утворюється меніск. Викривлення поверхні веде до зменшення поверхневого тиску, з чим і пов'язане явище капілярного підняття води

Гравітаційні сили впливають в основному на вільну вологу в грунті.

З фізичної точки зору вода може знаходитись у трьох станах – твердому, пароподібному, рідкому. Тверда вода – лід.

Пароподібна вода – міститься в грунті при будь-якій вологості в порах, вільних від рідкої води. її у грунті мало, не більше 0,001%, вона знаходиться у вигляді водяного пару. Ця вода рухається від ділянок з високою пружністю водяного пару до ділянок із нижчою пружністю, із верхніх шарів грунту – в атмосферу, а при певних умовах конденсується в рідкий стан

Рідка вода – знаходиться в порах, найдоступніша рослинам, найрухоміша, відіграє винятково важливу роль у грунтах. Виділяють хімічно зв'язану, фізично зв'язану та вільну форми рідкої грунтової води залежно від характеру її зв'язку з твердою фазою грунту.

Хімічно зв'язана. Входить до складу твердої фази грунту, не пересувається, не бере участі у фізичних процесах, не випаровується при температурі 100°С, в формуванні водного режиму участі не бере. Ділиться на конституційну – група ОН-,кристалізаційну .

Фізично зв'язана (сорбована). Це вода, сорбована поверхнею грунтових часток у вигляді плівки, вона може сорбуватись як із пароподібного, так і рідкого стану. Фізично зв'язана вода за міцністю зв'язку з твердими частинками грунту поділяється на:

а) щільнозв'язану (гігроскопічну). Це вода, поглинена грунтом із пароподібного стану. Властивість грунту сорбувати пароподібну воду називають гігроскопічністю. Ця вода утримується частинками грунту під дуже великим тиском, тому нерухома, замерзає при температурі -78°С, не розчиняє речовини, не доступна рослинам.За фізичними властивостями гігроскопічна вода наближається до твердих тіл.

Кількість води, яка може сорбуватись грунтом, залежить від відносної вологості повітря, максимальна кількість води, яку може поглинути грунт з пароподібного стану при відносній вологості повітря приблизно 95-100%, називається максимальною гігроскопічністю (МГ).

При вологості грунту, що дорівнює МГ, товщина плівки з молекул води досягає 3-4 шарів. На величину МГ суттєво впливає величина питомої поверхні грунтових частинок (мінералогічний, гранулометричний склад, гумусованість

- піщані грунти – 0,5-1,3%;

- легкосуглинкові – 1,5-3%;

- важкосуглинкові – 5-8%;

- глинисті – 10-12%.

- торф'яні – 18-22%.

б) пухкозв'язану (плівчасту). Грунт не може сорбувати пароподібну форму більше від МГ, але рідку воду може сорбувати і в більших кількостях. Вода, яка утримується в грунті сорбційними силами зверху МГ – це вода плівкова, або пухкозв'язана. Утворює полі молекулярну плівку навколо грунтових частинок. Товщина її досягає декількох десятків і навіть сотень діаметрів молекул води. Плівкова вода може переміщуватися в рідкому стані від грунтових частинок з більш товстими водяними плівками до частинок, у яких вони тонші. Швидкість її руху декілька сантиметрів на рік.

Вміст її залежить від тих же факторів, що і вміст гігроскопічної. У середньому, для більшості грунтів її кількість складає 7-15%, деколи в глинистих грунтах досягає 30-35% і знижується у піщаних до 3-5%.

Максимальна кількість плівкової води в грунті називається максимальною молекулярною вологоємністю (ММВ).

Вільна вода. Це вода, яка міститься в грунті зверх ММВ, знаходиться поза дією сорбційних сил. У грунтах вона присутня у двох формах:

а) капілярна вода – утримується в грунті в порах малого діаметра (< 8 мм) капілярними (менісковими) силами. Капілярна вода рідка, рухома, розчиняє й переміщує речовини, доступна рослинам

б) гравітаційна вода – переміщується в грунті під дією гравітаційних сил, знаходиться поза впливом сорбційних і капілярних сил, рідка, має високу розчинну здатність, рухома, доступна рослинам.

Рух гравітаційної води через грунт називається фільтрацією.

Підземна (вода водоносних горизонтів) – насичує грунтово-підгрунтову товщу до повної вологоємності й утримується в грунті за рахунок малої водопроникності порід, що підстилають грунт.

Водоупор – порода, яка не пропускає або слабо пропускає воду (глина, тяжкі суглинки, сланці). Водно-фізичні властивості грунту

Водно-фізичними властивостями грунту називають сукупність властивостей, які визначають поведінку грунтової води в його товщі. Найбільш важливими водними властивостями є: водоутримуюча здатність грунту, його вологоємність, водопідйомна здатність, потенціал грунтової води, водопроникність.

Вологоємність грунту – здатність поглинати й утримувати певну кількість води. Залежно від сил, що утримують воду в грунті, виділяють наступні види вологоємності: максимальну адсорбційну(МАВ), максимальну молекулярну (ММВ), капілярну (KB), найменшу (НВ), повну (ПВ).

МАВ – найбільша кількість води, яка може бути утримана сорбційними силами на поверхні грунтових часток,

ММВ – характеризує верхню межу вмісту в грунті плівкової води. Залежитьвід гранскладу грунту.

KB – найбільша кількість капілярно-підпертої води, яка може утримуватись грунтом,. Залежить від пористості грунтів і від висоти шару насиченого грунту над дзеркалом грунтових вод.

НВ – максимальна кількість капілярно-підвішеної води, яку може утримати грунт після стікання надлишку води при глибокому заляганні грунтових вод. Залежить від гранскладу, структурності грунту.

ПВ – найбільша кількість вологи, яку може вмістити грунт при повному заповненні всіх пор.

Водопроникність – це здатність грунтів всмоктувати й пропускати черезсебе воду, яка поступає з поверхні. Впливає на особливості формування стоку, водний режим грунту. Процес руху води має два етапи: всмоктування (інфільтрація) та просочування (фільтрація).

Інфільтрація – заповнення водою вільних пор грунту під впливом сорбційних, меніскових, гравітаційних сил і градієнта напору. Фільтрація – безперервний рух води в насиченому грунті під впливом градієнта.

Водопроникність грунтів залежить від гранскладу і хімічних властивостей, структурного стану, щільності, вологості й тривалості зволоженості. Дуже знижує водопроникність грунтів наявність набряклих колоїдів, особливо насичених натрієм або магнієм. При зволоженні таких грунтів вони швидко набрякають і робляться практично водонепроникними. Грунти структурні, пухкі, характеризуються великим коефіцієнтом всмоктування й фільтрації.

Водопроникність грунтів вимірюється об'ємом води, який переходить через одиницю площі поперечного перерізу за одиницю часу (коефіцієнтом фільтрації).

Водопідіймальна здатність грунту – це його властивість викликати висхідне пересування в ньому води за рахунок капілярних сил. Висота і швидкість капілярного підняття води в основному визначаються гранулометричним і структурним станом грунту, його пористістю. Чим важчі грунти і менш структурні, тим більша потенційна висота підняття води по капілярах, а швидкість підйому – менша