Лекція 9-10. Культура України епохи бароко. /. Феномен українського бароко*

Культура бароко в Україні охоплює другу половину ХУІІ-ХУШ ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. В усій культурній еволюції України доба бароко займає виняткове місце. Після княжої доби - це другий «золотий вік» нашої історії. За визначенням одного із провідних дослідників українського бароко Д. Чижевського, цей стиль найбільше «відповідав єству українського народного характеру, а тому вплинув на становлення визначальних рис національного типу характеру українців».

Дух бароко в Україні утверджували великі національні зрушення, козацькі звитяги, бурхливі державотворчі процеси. Формування та розквіт культури бароко відбувався на хвилі могутнього національно-культурного піднесення, викликаного Хмельниччиною та відновленням української державності у формі козацького Гетьманату. Фактор державності, як і наявності у суспільстві сильної, економічно заможної елітарної верстви, стали найвагомішими у розвитку українського варіанту стилю бароко, яке прийнято у вузькому значенні іменувати «козацьким бароко».

Що ж до особливостей бароко, то елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва — доволі демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко відносять багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне — небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Йосафа Кроковського (гравюра Івана Щирського «Всенародне торжество»).

ароко в Україні є універсальний стилем, органічною системою, що включає усі сфери духовного життя - літературу, історіографію, архітектуру, образотворче і прикладне мистецтво, музику театр тощо. Щоправда, у кожному з видів творчості бароко розвивається асинхронно. Якщо в літературі ще з кінця XVI ст., в архітектурі та скульптурі від початку XVII ст., то у живописі - від середини XVII ст.

Суттєвим є те, що бароко є в Україні загальнонаціональним стилем. Якщо Ренесанс зосереджувався на західноукраїнських теренах, то бароко охоплює всю Україну, включаючи Лівобережжя. Але через історичні обставини (територіальний поділ України за Андрусівською угодою 1667 р.) в межах одного стилю розвивається два його регіональні варіанти. Національні особливості найяскравіше проявилися на Лівобережжі, де у XVII - XVIII ст. козацький фактор був визначальний. З ним, власне, і пов'язане формування «козацького бароко». Дещо іншого вияву набуває бароко на західноукраїнських землях, де більш активними були західні впливи, передусім польські. Отже, в культурі українського бароко виокремлюються не лише два регіональні варіанти, але й два рівні - «верхнє», або аристократичне, і «низове», або демократичне, народне. На їх формуванні відбилися смаки та вподобання різних соціальних верств. Якщо виразниками «верхнього» була асоціальна знать - шляхта, козацька старшина, то «низового» - простий люд, селянство, міщанство.

Важливе місце у формуванні української барокової культури належить фольклору та народній традиції. Фольклор, народний епос, думи складають невід'ємну частку культури бароко.

2. Світогляд та культура козацтва.

У притаманній Війську Запорозькому єрархії цінностей пріоритетними вважалися такі політичні ціннісні категорії, як лицарська гідність, вшанування волі громади, козацьких прав і вольностей, любов до вітчизни , служіння спільному благу, взаємодопомога у боротьбі проти ворогів. У цьому

переліку особливе місце відводилося таким цінностям, як розуміння козацького товариства як братерства воїнів, поняття «козацького хліба», військове найманство, ставлення до релігії та жінок.

Однією з головних особливостей своєрідного світогляду козаків було їх став, і синя до релігії (православ'я). Однією з важливих передумов для вступу на Січ було сповідування претендентом православної християнської віри, визнання основних догматів віри, знання молитов і дотримання постів. Представники інших конфесій зобов'язані були прийняти православ'я, або наново охреститися в Січовій церкві І Іокрови Пресвятої Богородиці. Вважалося, що покровителькою і заступницею запорозьких козаків була Пресвята Богородиця, із зображенням якої, козаки носили хрестики на грудях. Також велику чудодійну роль на землях Запорозьких Вольностей відігравали ікони Божої матері, каплища, церкви. За переказами, покидаючи Запорожжя, січовики молилися своїй покровительці в церкві її ж імені.

Але існує теорія протилежна даній, а саме доказ нехристиянського світогляду запорозьких козаків. Петро Могила, називав запорозьких козаків відступниками; Адам Кисіль відгукувався про козаків, як про людей «ніякої віри»; уніатський митрополит Рутський іменував їх «людьми без релігії», а московські дяки називали козаків - людьми, не мавшими страху божого. П. Куліш, наводить приклади ворожого ставлення козаків до православних церков та вищого духовенства, недовіри до монахів, висвітлюють побутуючі між козаків марновірство та забобонність щодо шкідливого впливу для військової справи присутність священика у війську. Козаки звалися «характерниками», тобто чаклунами, здатними до спілкування з вищою «потойбічною» силою. Тому варто наголосити: Запорозька Січ була не християнською, а козацькою республікою.

Специфічною ознакою січового життя вважалась цілковита відсутність жіноцтва, адже військова організація Запорозької Січі не дозволяла перебувати там жінкам. Січові козаки були людьми нежонатими або такими, які порвали шлюбні окови. Різко відмінним був стан сімейних козаків. їх також

али на Запорожжя, але вони не сміли жити в Січі, а лише у запорозьких степах і слободах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами й промислами. Називалися вони не лицарями й товаришами, а підданими чи посполитими січових козаків, «зимівниками», «сиднями», «гніздюками». Ідеалізацією жіночого начала, яке уособлював на Січі образ Божої Матері, можна пояснити, певною мірою, появу та утвердження серед козацтва звичаїв, які оберігали жінку від зневажливого ставлення.

Всіма думками і вчинками козаків керують не загальні категорії розуму, а передусім суб'єктивні чинники, що мають своє джерело у волі. У козаки йшли за покликом серця. Січовики не лише вирізнялися хоробрістю й презирством до смерті, вони мали досконалу на той час військову організацію. Усі три види військ: піхота, кіннота, флот — відзначалися високим бойовим мистецтвом.У народних піснях і легендах так поетично визначалися родичі запорожця: Великий Луг - батько. Січ - мати, шабля - дружина, кінь - вірний товариш.

На Січі панував дух рівності, братерства. Усі козаки мали рівні права, називалися товаришами. Всі брали участь у загальній січовій раді, яка вирішувала найважливіші справи. £ У товаристві запорожців понад усе цінувалися сміливість, кмітливість, добре серце і, звичайно ж, почуття гумору. Цією рисою (гумором) часто пояснюються давні прізвиська, котрі вони давали новачкам, що приходили на Січ: Півторакожуха, Непийпиво, Неїжмак, Лупиніс, Загубпколесо. Запорожець умів посміятися з ворога, зі смерті та з самого себе.

У вільний від походів час запорізькі козаки любили поспілкуватися, тримаючи при цьому в зубах коротенькі лшшш, так звані носогрійки, або люльки-буруньки. Люлька для запорожця — рідна сестра, люба подруга: він як сів на коня, відразу запалить люльку.

У різні періоди свого існування Запорозька Січ ніколи не була «республікою в собі». Всупереч усталеним політичним кордонам вона завжди прагнула розширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Рубіжною віхою на шляху еволюції Запорозької Січі та її органів влади стали

події в Україні середини XVII ст. Європа спостерігала, як на її очах твориться абсолютно нова держава з демократичною республіканською формою правління, органами законодавчої та виконавчої влади, які мали яскраво виражені національні риси. Життєздатність та великі потенційні можливості нової держави пояснює насамперед той факт, що вона творилася в надрах народу і самим народом.