Блок питань № 6

6.1. Історія становлення музейної справи Америки. Вид діяльності наукових товариств до приватних колекцій XIX ст.

6.2. Вузлові проблеми розвитку української сучасної культури.

Можна назвати три проблеми:

1. Проблема відродження укр. нац. к-ри. Внаслідок ідеологічної політики радянської влади значна частина народної культурної спадщини була втрачена.

Був здійснений тиск на культурний і релігійний сектор укр суспільства.Утискали українських умільців.

Тому зараз в контексті відродження української деоржавності ключовою проблемою є відродження національної культурної спадщини. Це мають бути держ програми, а також ентузіазм на місцях (приклад музей Гончара)

2.Проблема збереження академіного напряму в образотворчому мистецтві(відносна проблема)

3. Проблема збереження національної історико-культурної спадщини. (Голі шевський)

6.3. Регіоналізація історії світової культури та її проблеми.

Регіональні культури - надетнічні культурні утворення, які складуються в певному географічному середовищі і протягом довгого історичного періоду зберігають свою специфіку.Характерна риса регіональних культур, кожна з низ існує тільки в певному своєму географічному середовищі. Часто складається з регіональних культур меншого маштабу( наприклад культура Персії як складова ісламького культурного регіону).В ході історії склад народів, які входять до певного культурного регіону можуть змінюватись, однак сама специфіка культурного регіону залишається сталою, оскільки існують одні і тіж географічні і кліматичні умови.

Самими крупними культурними регіонами, які виділяються - це культура Сходу і Культура Заходу. Також можуть виділятись культури Півнячного регіону і Південого регіону.

В історичному розвитку можуть виділятися культурно-історичні регіони - Культура Староданього Сходу, Культура Античності, Культури арабо=мусульманського світу,індо-будийського, культура європейського середньовічччя, культури старого і нового Світу ( в історії нового часу). В конфесійно-географічному плані можна виділити регіони - західнохристиянський і східнохристиянський.

Культурні регіони можуть протистояти один одному в світоглядних, ціннісних орієнтирах. (Копил Михайло)

Блок питань № 7

7.1. Литовська експансія на Україну.

Першим великим князем Литви став Міндовг (1230-1263 pp.). Він об'єднав литовські племена для боротьби з Тевтонським орденом і переважно мирним шляхом поширив свою владу на землі Західної Русі (Білорусь). Великий князь Гедимін (Гедимінас, 1316-1341 pp.) започаткував правлячу династію й почав наступ на південно-західні руські (українські) землі, проте історики вважають, що початок литовської доби в Україні поклав син Гедиміна Любарт (свояк Юрія II), який у 1340 році приєднав до своєї держави Волинь та Галичину. Проте ненадовго. Протягом багатьох десятиліть ці землі переходитимуть від Литви до Польщі й навпаки, аж поки ці держави не вирішать об'єднатися.

Згодом про свої наміри приєднати до Литви «всю Русь» заявив брат Любарта, литовський князь Ольгерд (1345-1377 pp.), який у 50-60-х pp. XIV ст. поширив свою владу на Чернігівщину, Сіверщину, Київщину та Переяславщину. 1362-1363 pp. він здійснив успішний похід проти монголо-татар на Поділля й на р. Сині Води (Синюха) завдав поразки ханам Хачебею, Кутлобугу й Дмитру. Після цього Поділля було приєднане до Великого князівства Литовського, а панування Золотої Орди на подільських землях припинилося.

Історичні джерела свідчать, що українські князі не чинили особливого опору Литві, більш-менш мирним шляхом визнавали її зверхність над собою. Головною причиною цього було прагнення звільнитися від татарського гноблення. Литовські правителі й собі казали українським князям: «Ми старовини не зачіпаємо й новини не вводимо». Ольгерд залишив на своїх місцях багато місцевих князів і бояр. Литовці, які переселилися на українські землі, швидко асимілювалися, поріднившись династичними шлюбами з українцями. Своє привілейоване становище зберегла православна церква (10 з 12 синів Ольгерда стали православними). Староукраїнська мова стала державною, збереглися правові традиції часів «Руської правди». Чимало українських можновладців у Литовській державі зайняли високі державні посади й навіть увійшли до складу князівської ради. Вагомий вплив на Литву справила українська культура, яка на той час досягла значно вищого розвитку, ніж литовська.

Проте такі ліберальні стосунки завойовників-литовців і слов'янського населення не дають підстави вважати Литовську державу XIV ст. продовженням давньоруської державності. Литва внесла певні зміни в устрій України: дещо перебудувала структуру феодальної держави на зразок західноєвропейської; забрала владу з рук українських князів і передала її литовським намісникам. Національна знать залишилася відсунутою від влади на вищих щаблях управлінської системи; повела боротьбу в 70—90 роках XIV ст. з претензіями українського боярства, особливо Київського, на незалежність від литовської правлячої верхівки.

Процес повної асиміляції завойовників не відбувся. Починаючи з правління Ягайла,(1377—1392), у Литовській державі дедалі більше набирали сили тенденції централізму, що, врешті-решт, призвели до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії. (Кагадей)