Тенденції розвитку української культури у хх ст.

Українська культура у ХХ столітті розвивалася у контексті тих соціально-політичних та соціокультурних розломів, які визначали розвиток європейської історії і європейської культури.

З 1907 р. наступила хвиля ре­акції та нових утисків українського культурного життя. Знову зак­рито українську періодичну пресу, конфісковано видану літературу. В 1913 р. з 5283 книг, що вийшли в Україні, лише 176 були українськими, а з 1914 р., початку війни, було заборонено взагалі всі україномовні видання. Багато визначних українських діячів зазнали репресій. Так і не дійшло до створення шкіл та кафедр українознавст­ва у вузах, а тих професорів, які самочинно перейшли на читання лекцій українською мовою, було примушено відмовитись від цього.

Таємними інструкціями влада забороняла брати на викладацьку роботу педагогів, яких підозрювали в «мазепинстві», «сепаратизмі». Закривалися просвіти, заборонялися українські клуби і бібліотеки. У 1914 р. царський уряд заборонив святкувати соті роковини з дня народження Т.Шевченка. Це викликало хвилю обурення по всій Російській імперії.

Циркуляром П.Столипіна від 20 січня 1910 р. весь український народ зараховано до інородців, у яких відібрано всі громадянські права, зокрема право мати національні культурно-освітні організації. У згадуваному розпорядженні Столипін вказував на «невідповідність російським державним завданням створення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі, бо об'єднання на грунті таких національних інтересів веде до поглиблення основ на­ціональної відокремленості та роз'єднання і може спричинити на­слідки, які загрожують спокоєві і безпеці». З огляду на це наказано не дозволяти товариств «инородческих». в тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони перед собою ставлять.

«Хотя ближайшею целью общества и является материальная поддержка, но, очевидно, главным являются культурные цели. Между тем, такая цель для украинского общества, с точки зрения русской государственной власти представляется край­нє нежелательною и противоречит всем начинаниям. которые правительство проводит по отношению к бывшей Украине. Исходя из того положення, что три главные отрасли восточного славянства и по происхождению, и по языку не могут не составлять одного целого, наше правительство, начиная с XVII столетия, постоянно боро­лось против движения, известного в наше время под наименованием украинского и олицетворяющего собою идеи возрождения прежней Украины и устройство Малорусского края на автономных национально-территориальных началах».

І світова війна не принесла очікуваного соціального та духовного звільнення і єднання Східної і Західної України у єдиній українській державі. Галичина продовжувала перебувати у складі Австро-угорської імперії, Східна Україна після жовтневої революції була включена у докорінні соціокультурні зрушення, пов’язані з будівництвом нового соціалістичного суспільства і соціалістичної культури.

У 1923 році в зв’язку з бурхливими дискусіями довкола принципів утворення СРСР (грудень 1922 р.), на ХІІ з’їзді РКП(б) розглядалося національне питання. У резолюції було вказано на небезпеку великодержавного шовінізму, що є “відображенням колишнього привилійованого положення великоросів”. Із цієї резолюції почався поворот до “коренізації національних компартій”, а в Україні – політика “українізації”. Уряд України 1 серпня 1923 р. видав декрет, в якому офіційно була проголошена політика “українізації”, оскільки формальна рівність української і російської мови призводила до фактичної нерівності на користь російської мови. Ця політика орієнтувала на посилене вивчення української мови партійно-державним апаратом, поширення української освіти, залучення до культурної роботи некомуністичних українських національних сил. Еміграційні українські політичні сили підтримали політику українізації, яка тривала до 1928 року. В Україні спостерігалося значне культурне піднесення. У 1923 році було створено організацію “Геть неписьменність!”, яка за 10 років дала письменність 2 млн. чол. Асигнування на освіту тільки за 1923-1926 рр. зросли у 7 разів, вдвічі зросла кількість вузів ( у 1914 – 19, у 1928 – 39). Були створені спеціальні робітничі факультети, що готували робітників і селян до вступу у вуз. Робітфаківці мали стипендію, обмундирування, харчування, безкоштовний проїзд залізницею та право вступу без іспитів до інститутів після закінчення навчання.

Важливо, що освіта була не тільки всезагальною, але й різноманітною, враховувала потенціал різних етносів, що складали населення України. Так, із 18 тис. шкіл, що діяли у 1929-1930 навчальному році, 1539 були з російською мовою навчання, 786 – єврейською, 628 – німецькою, 381 – польською, 121 – молдавською, 73 – болгарською, 16 – грецькою, 15 – чеською, 10 – узбецькою, 8 – татарською, 2 – ассирійською. У той же час у Галичині спостерігались протилежні процеси. Польська адміністрація у середині 20-х рр. перетворила українські школи на двомовні. Кількість українських шкіл поступово зменшувалася, з часом українські школи було ліквідовано повністю.

Різноманітним також було мистецьке життя. Наприкінці 20-х рр. у Радянській Україні функціонувало 7 єврейських, польський та грецький театри, мовами національних меншин виходило близько 500 газет та понад 100 журналів. Було створено низку творчих спілок письменників, театральних діячів, музикантів, художників, які мали свої журнали. Центром духовного життя був столичний Харків, а організатором культурно-мистецьких починань – літератор Василь Еллан-Блакитний. Ще 1917 року він висловив типове для тих часів бачення нової української культури у таких рядках:

“Хай зникне Минуле в ім’я Будучини, Церкви старовинні – в повітря!

Вишневі садки під – сокиру! Прорвати Карпати тунелем! Динамітом – пороги Дніпрові!”

Такий радикальний підхід др минулого та сподівання на створення нечуваних мистецьких форм був властивий багатьом митцям початку ХХ ст. Частина з них проголошувала, що створює нову пролетарську культуру, інші проголошували свій доробок виключно індивідуальним. Супрематизм К. Малевича, “драбинка” В. Маяковського були спробами створення чогось радикально відмінного від старої буржуазної культури. Наш співвітчизник Марк Шагал, який вважається французьким художником, говорив, що В. Ленін перевернув світ, а він перекидає догори ногами фігури на своїх картинах.

Але ніякі чудернацькі мистецькі форми не могли радикально вплинути на зміну технологічної підсистеми культури. Країна залишалася селянської, землеробською. Оспівуваний поетами НЕПу союз робітників і селянства прининив своє існування з початком колективізації, яка загострила всі конфлікти у суспільстві, у т.ч., й у культурній сфері. Боротьба за вплив на суспільство між ідеологами нової капіталізації та пролетарської диктатури закінчилась на користь останніх, коли реальною стала загроза втрати контролю партії на місцях. Ця боротьба закінчилась репресіями. В екстремальних умовах наступної колективізації та індустріалізації країни відбулася поступова політизація всіх сфер культури, яка була побудова на міфі про “ворогів народу”, які стоять на перешкоді просуванню країни до передових рубежів суспільного прогресу. Помилки соціально-економічної, технічної, військової політики, які вилились для українського народу у жахи голодомору 1933 р., страшні втрати у другій світовій війні лише посилювали тотальну систему страху, яка охоплювала всі боки суспільного життя і стала основою формування мілітарної культури у повоєнні роки. Така культура поєднувала досягнення атомної енергетики та космічної техніки з найпримітивнішим побутовим рівнем культури та придушенням будь-яких проявів інакомислення.

Фактично до 70-х рр. українська культура розвивалась як складова радянської культури на основі принципів соціалістичного реалізму, класового підходу до оцінки явищ суспільного життя та непримиренності до проявів націоналізму. Тому будь-яка акцентуація на проблемах національної культури та національної самосвідомості народу розглядалась як антипартійна, а отже – антидержавна позиція. Проте, і за цих умов справжні митці знаходили адекватні художні форми для виразу суспільно важливих ідей утвердження національної ідентичності українського народу. Радянська влада, по суті, сформувала свого “могильника” – мільйони освічених людей, які не могли реалізувати свій потенціал в умовах командно-адміністративної системи. Її було зруйновано у результаті розпаду Радянського Союзу у 1991 році і проголошення незалежності Української держави.