3. Ідейно-художня своєрідність роману ж.Санд «Консуело».

Роман повествует о девушке, с детства не знавшей своего отца, но обладающей чудесным голосом. Педагог-музыкант Порпора, угадав в девушке необычайный талант, бесплатно дает ей уроки. Лучший друг Консуэло — Андзолетто, который также имеет превосходный голос. Когда они подрастают, то начинают выступать в салонах Венеции. Андзолетто понимает, что в пении Консуэло нет равных, и в нём просыпается зависть.

Со временем дружеские чувства Консуэло и Андзолетто перерастают в страсть, однако Андзолетто не хочет жениться на своей подруге детства и убеждает её, что это может помешать их музыкальной карьере. Через некоторое время Консуэло узнает об измене Андзолетто и в расстроенных чувствах бежит из Венеции. По рекомендации своего наставника Порпоры она уезжает в старинный замок на границе Чехии и Германии, чтобы стать компаньонкой и учительницей музыки юной баронессы Амалии. Баронесса помолвлена со своим двоюродным братом Альбертом, проживающим в том же замке. Альберт обладает даром ясновидения, пугающим его родных, и окружающие считают его сумасшедшим. Через некоторое время Альберт влюбляется в Консуэло, но она не отвечает ему взаимностью, испытывая к нему лишь сестринскую дружбу.

Первоначальный замысел романа «Консуэло» относится к концу 1840 года. Проследить историю создания произведения очень трудно, так как, к сожалению, не сохранились ни наброски, ни полная рукопись романа. Приступая в 1841 году к работе над «Консуэло», Жорж Санд еще не очень ясно представляла себе общий замысел, план и жанр новой книги. Впоследствии, в предисловии 1854 года, она вспоминала: «Я начала «Консуэло» с мыслью написать всего-навсего новеллу. Это начало понравилось: меня побудили его развернуть, заставив прочувствовать все, что восемнадцатый век представлял интересного в области искусства, философии и чудесного» 1 февраля 1842 года первые главы «Консуэло» появились в журнале «Ревю эндепандант», издаваемом друзьями писательницы — Пьером Леру и Луи Виардо. Популярное имя Жорж Санд значило очень много для журнала. Писательница должна была два раза в месяц представлять по тридцать — сорок страниц текста нового романа. В письмах Жорж Санд не раз говорит о спешке, в которой создавалось произведение: «Я понимала, что подобный метод работы ненормален и таит в себе большую опасность». Безусловно, некоторая хаотичность сюжета «Консуэло» во многом объясняется этой спешкой. Издатели журнала требовали все новых и новых глав. Леру писал Жорж Санд в мае 1842 года: «Где четвертая часть «Консуэло»? Что вы со мной делаете! Читатели, жаждущие вашей книги, разорвут меня на части, если первого июня я не выпущу очередной номер журнала. Кругом все только и говорят о „Консуэло". В письме к Шарлю Дюверне писательница признавалась: «Я вновь сижу за «Консуэло» и похожа на собаку, которую все время подхлестывают».

25 марта 1843 года были напечатаны последние главы романа. Одновременно с журнальной публикацией уже в 1842 году стало выходить отдельное издание книги в восьми небольших томиках. Последнее прижизненное издание «Консуэло» 1875 года вышло с посвящением певице Полине Виардо.

Роман «Консуэло» в силу сложности идейного замысла и сюжета потребовал от автора большой и напряженной работы.

Писательница использовала многочисленные исторические источники: мемуары прусского барона фон Тренка, маркграфини Байрейтской, сестры прусского короля Фридриха II и др. Исторические сведения о гуситах Жорж Санд почерпнула из книги французского писателя Жака Ланфана «История гуситских войн и Базельского собора» (1731), из работы французского историка Эмиля Боннешоза «Деятели реформы XV века». Материал для описания Чехии Жорж Санд позаимствовала из статьи «Новой энциклопедии», издававшейся в 30—40-х годах Пьером Леру и Жаком Рейно. Писательнице удалось так достоверно и ярко рассказать о Чехии, что возникла легенда о том, что она будто бы тайно посетила все места, описываемые в романе.

Критика обычно отмечает живость и яркость первых, так называемых венецианских глав, в которых нашли отражение личные воспоминания Жорж Санд о пребывании в Венеции в 1834 году

Для рассказа о музыкальной жизни XVIII века ценным источником явился восьмитомный труд Фетиса «Биографии музыкантов и всеобщая библиография музыки» (1835—1844). Из этой книги, в частности, взят эпизод о путешествии юного Гайдна в Вену, относящийся примерно к 1747—1748 годам.

Действие романа происходит в 40—50-х годах XVIII века. Венеция с ее многообразной музыкальной жизнью, блестящая и шумная Вена — столица империи надменной и лицемерной Марии-Терезии, Чехия с ее героическим прошлым и трагическим настоящим, солдафонская Пруссия — таков исторический фон, на котором развертываются судьбы главных героев произведения. На страницах книги читатель знакомится со многими историческими личностями: Фридрихом II, Марией-Терезией, с композиторами Порпорой, Гайдном, с поэтом Метастазио и другими. Однако, несмотря на обилие исторических имен и фактов, «Консуэло» не является историческим романом, воссоздающим прошлую эпоху со всеми ее социально-общественными процессами. История для писательницы лишь яркий, красочный фон, своеобразная декорация. «Консуэло» — произведение, прежде всего тесно связанное с современностью, с теми проблемами, которые волновали Жорж Санд в 40-е годы. Обращаясь к истории, она стремилась в прошлом найти истоки многих явлений современного общества. Этим объясняется то большое место, которое занимает в романе история гуситских войн. В антикатолическом движении чехов, возглавленном Яном Гусом, в борьбе таборитов — крестьянско-плебейского крыла гуситов — Жорж Санд, вопреки подавляющему большинству современных ей историков, увидела не только религиозное движение, но прежде всего средневековую форму социально-революционной и народно-освободительной борьбы, «жажду национальной независимости и ненависть к чужеземцам». Гуситы для Жорж Санд — носители идеи социальной революции, стремившиеся утвердить на земле всеобщее равенство, братство и любовь, предшественники французской революции и социальных реформаторов XIX века. Христианский социализм, которым Жорж Санд увлекалась в 40-е годы, представлялся ей дальнейшим развитием средневековых ересей, в частности учения гуситов. Жорж Санд разделяла взгляды социалиста-утописта Пьера Леру, утверждавшего сохранение и преемственность великих освободительных идей. Она настолько была увлечена гуситским движением, что одновременно с работой над «Консуэло» написала два больших исторических очерка о вождях гуситов: «Ян Жижка» и «Прокоп Большой», составляющих, по словам самой писательницы, одно целое с романом («Ян Жижка» был напечатан в «Ревю эндепандант» в апреле — мае 1843 года; «Прокоп Большой» — там же, в мае 1844 года). В этих очерках Жорж Санд особенно подчеркивала социальный характер гуситских войн: «Это была борьба равенства, пытавшегося утвердиться, с неравенством, которое пыталось продлить свое существование».

Внимание Жорж Санд к национально-освободительной борьбе чехов неразрывно связано и с ее интересом к жизни и истории славянских народов. В конце 30-х годов, в 40-е годы писательница через Шопена была хорошо знакома с кругами польской эмиграции в Париже. Ее другом был также польский поэт Адам Мицкевич. В 1841 году Жорж Санд слушала курс его лекций по истории славян в «Коллеж де Франс», а в 1843 году опубликовала в журнале «Ревю эндепандант» статью — комментарий к курсу лекций Мицкевича «О славянской литературе».

Білет № 5.

1. Дума. Теми, герої, творці та виконавці дум.

1.Думи Слово «дума» часто зустрічається у давньоукраїнських рукописних джерелах на означення думки, мислення. Лише згодом воно набуло дещо іншого значення (змісту) і ним став визначатися жанр епічного поетичного твору, епічної пісні героїчного плану. Хоч ті думи, що збереглися до наших днів, виникли, очевидно, приблизно у 15 столітті, оскільки відтворені в них історичні події не виходять за межі 15—18 ст., незаперечним є факт, що до того українці вже мали досить розвинутий героїчний епос, який ліг в основу виникнення дум. У літописах неодноразово згадується про княжих співців-поетів, що складали пісні на честь героїв, у своїх творах возвеличували подвиги князів і дружини.

Загальновідомо, що пісенно-епічна традиція українців сягає значно далі залишених нам історією збережених текстів.

Первісно слово «дума» вживалось для означення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря — саме в такому значенні воно вживається у писемних пам´ятках 16 століття. Відтоді збереглися не лише окремі згадки про те, що українці виконували думи, а й описи манери їх виконання з вказівкою на те, що вони супроводжувались грою на музичному інструменті. На означення інструмента, яким користувалися співці дум, найчастіше вживається у давніх письменах слово «кобза». Думку про те, що первісні думи складали сЯ на честь загиблого героя, підтверджують дослідження, які вказують, що епос багатьох народів за своєю природою, за походженням дов´язаний з плачами і похоронними голосіннями (Плачі за Патроклом, Гектором і Ахіллом нібито стали початком «Ілліади», плачі за Зіґфрідом і Бургундами були імпульсом до виникнення «Пісні про Нібелунгів» і т. п.).

Ду́ма — ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVI—XVIIІ століть.

Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Слово «дума» часто зустрічається у давньоукраїнських рукописних джерелах на означення думки, мислення. Лише згодом воно набуло дещо іншого значення і ним став визначатися жанр епічного поетичного твору, епічної пісні героїчного плану. Хоч ті думи, що збереглися до наших днів, виникли, вочевидь, приблизно у 15 столітті, оскільки відтворені в них історичні події не виходять за межі 15 — 18 ст., незаперечним є факт, що до того українці вже мали досить розвинутий героїчний епос, який ліг в основу виникнення дум. У літописах неодноразово згадується про княжих співців-поетів, що складали пісні на честь героїв, у своїх творах возвеличували подвиги князів і дружини.

Первісно слово «дума» вживалось для означення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря — саме в такому значенні воно вживається у писемних пам'ятках 16 століття. Відтоді збереглися не лише окремі згадки про те, що українці виконували думи, а й описи манери їх виконання з вказівкою на те, що вони супроводжувались грою на музичному інструменті. На означення інструмента, яким користувалися співці дум, найчастіше вживається у давніх письменах слово «кобза». Думку про те, що первісні думи складалися на честь загиблого героя, підтверджують дослідження, які вказують, що епос багатьох народів за своєю природою, за походженням пов'язаний з плачами і похоронними голосіннями (Плачі за Патроклом, Гектором і Ахіллом нібито стали початком «Ілліади», плачі за Зіґфрідом і Бургундами були імпульсом до виникнення «Пісні про Нібелунгів» тощо).

Стосовно українських дум вперше це зауважив Михайло Максимович, а потім продовжив і розвинув цю думку Філарет Колесса, який довів, що думи близькі до народного голосіння своєрідною формою поетичного і музичного вислову. Ф. Колесса дослідив і встановив, що думи та голосіння спорідніює мелодійна та ритмічна близькість (речитативний стиль), нерівноскладовість віршових рядків, перевага дієслівних рим, певна імпровізація тексту і музики.

Голосіння існували у праслов'ян здавна — голосили за померлим родовим ватажком чи героєм ще у незапам'ятні часи (ця традиція є чи не у всіх народів). Але коли у народній свідомості витворюється культ князя-богатиря — відважного лицаря, що віддає своє життя за спільні інтереси народу і держави, — давніми голосіннями уже не можна було висловити всі почуття і настрої, щоб гідно оплакати загиблого. Тому виникають пісні-плачі, у зміст яких, крім оплакування смерті народного героя, вноситься похвала його справам і подвигам, звершеним за життя, і запевнення, що його слава не загине, а збережеться у наступних поколіннях. Про такі пісні йдеться у рукописах арабських мандрівників, в яких вони описують похорони у слов'ян (зокрема, на території Київської Русі). Очевидно, ці пісні і стали перехідною ланкою від похоронних пісень-плачів до героїчних дум у сучасному розумінні цього жанру. До того часу, поки ці пісенні твори почали називати думами, в народі побутували назви «невольничі плачі», «лицарські пісні», «козацькі псалми».

Перші згадки про думи знаходимо не в українських, а у польських пам'ятках літератури 16 ст., де говориться про речитативний український поетичний епос, що користувався пошаною у тогочасній Польщі. Однак термін «дума» вживався не лише на означення цього жанру в сучасному розумінні. У деяких випадках так називали сумні, елегійні, героїчні пісні на історичні теми, які мали чітку строфічну будову і лише змістом наближались до дум.

Найдавніше вживання слова «дума» в значенні «пісня» знаходить у перекладі Біблії, зробленому з латинської мови на польську ще в 15 ст. і виданому в Кракові 1561 року, де латинське слово «carmen» (пісня) перекладено як «дума» ("…а над тобою думу будуть співати… ").