1. Передумови формування літературного декадансу, його специфічні особливості.

Декаданс Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми.

Уперше декадентами стали називати у Франції символістів, які відійшли від існуючої літературної традиції. Пов'язано це було з тим, що в 80-х pp. XIX ст. французька молодь, незадоволена опортунізмом (пристосовництвом), що запанував у Франції, демонстративно відійшла від політики і повністю віддалась науці, філософії, естетиці.

Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилось у символізмі, який став найпотужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модернізму.

В українській літературі модернізмі набував специфічних рис. Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін).

2. Козацькі літописи. «Літопис Самовидця», «Історія Русів»

"Історія Русів". Перше видання твору побачило світ 1864 року. Автор "Історії Русів", лишаючись невідомим, своїм твором дає відповідь польським і російським авторам, які заперечують історичну окремішність українського народу.

"Історія Русів" розпочинається з найдавніших часів, докладно подано розповідь про славетну Київську Русь, про найперших князів, про початки козаччини на українських землях.

Автор з великим захопленням змальовує Богдана Хмельницького, його родовід. Після великих перемог Хмельницького над шляхтою у Чигирин з багатьох країн пішли посли, які вітали український народ з вибореною незалежністю. Усіх тих послів і країни, які вони представляли, перелічує автор "Історії Русів".

Пише він і про те, що іноземні володарі, пропонуючи гетьманові договори про союз, зобов'язувалися за те шанувати всі права вільного народу й визнавати довічне гетьманське право нащадків Хмельницьких. Спілку з російським царем деякі найвизначніші люди України підтримали, інші категорично заперечували.

Оповідає "Історія Русів'' і про смутні часи, про жорстоку розправу Петра І і Меншикова над козаками за те, що гетьман Мазепа перейшов на бік шведського короля.

Автор "Історії Русів" був патріотом України, тому, розуміючи, що російське самодержавство ніколи не вибачить йому ставлення до козацтва й оцінок російських правителів, вирішив лишитися невідомим.

У житті національної інтелігенції поява цієї книги стала подією надзвичайного значення. На ній виросла ціла плеяда національно свідомих істориків, письменників. Досить, наприклад, сказати, що "Історія Русів" була настільною книгою Тараса Шевченка.

Нині "Історію Русів" видано в інтерпретації Івана Драча сучасною українською мовою.

Промова гетьмана Павла Полуботка, у якій він звинувачує лютого ката України Петра І за рабство, за знищення народу, козаків, є одним з найбільш ідейно наснажених місць книги, відверто пройнятої антимосковськими настроями).

ітопис Самовидця — козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII століття, зокрема періоду Хмельниччини і Руїни в Україні. Написана очевидцем подій, вихідцем з старшини Війська Запорозького.

Літопис Самовидця складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох головних частин:

перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій;

друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на локальні новини) у Стародубі.

Літопис Самовидця писаний доброю українською мовою того часу, близькою до народної. Автор літопису документально не відомий, належав до козацької старшини й посідав якийсь час видатне становище в українському уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім'я. Це стало можливе після праць Вадима Модзалевського про Романа Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (Віктор Романовський; Олександр Оглоблин і особливо Микола Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізу автобіографічного матеріалу в Літописі, дійшли висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сєрдюковим), що автором Літопису Самовидця найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, генеральний підскарбій за Івана Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — священик у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Дмитро Багалій, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич та інші й зокрема новітня історіографія), але деякі автори називали інших кандидатів на авторство Іван Биховець, військовий канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полковник корсунський (М. Андрусяк, Михайло Возняк) та ін.

Оригінал Літопису не дійшов до нас. Збереглося кілька копій, зроблених у XVIII столітті або й пізніше. Найдавніші й найповніші — це списки Г. Іскрицького (перша половина XVIII ст.) й Якова Козельського (друга пол. XVIII ст.), які й покладено в основу наукових публікації цієї пам'ятки. Вперше, діставши його від Пантелеймона Куліша (від нього й назва Літопису Самовидця), опублікував Літопис, Осип Бодянський (1846); більш науково підготоване видання Київської Археографічної Комісії за редакцією і вступною статтею Ореста Левицького (1878), перевидане Інститутом історії АН УРСР (1971, Дзира Я.) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» (1972).