1. Жанрова система літератури Відродження.

Література Відродження в корені змінила жанрову систему. Була створена нова система літературних жанрів, деякі з них, відомі з часів античності, були відроджені і переосмислені з гуманістичних позицій, інші створені заново. Найбільші зміни торкнулися сфери драматургії. Натомість середньовічних жанрів Ренесанс відродив трагедію і комедію, жанри, які в буквальному сенсі зійшли зі сцени ще за часів Римської імперії. У порівнянні з середньовічною літературою змінюються сюжети творів - спочатку затверджуються міфологічні, потім історичні або сучасні. Змінюється сценографія, вона заснована на принципі правдоподібності. Спочатку повертається комедія, потім трагедія, яка в силу особливостей жанру затверджується в період усвідомлення нової культурної неминучості конфлікту між ідеалом і дійсністю. Досить широке поширення в літературі одержує пастораль.

Епос в літературі Відродження представлений в різних формах. Слід відзначити, перш за все, широке поширення епічної поеми, нове життя набуває середньовічний рицарський роман, причому в нього вливається новий зміст. На заході Відродження затверджується шахрайський роман. Справжнім відкриттям Ренесансу стає жанр новели, типологічні основи якого були закладені Боккаччо.

Специфічно ренесансним жанром став діалог. Він спочатку був улюбленою формою творів гуманістів, що ставили за мету змусити читача, зваживши доводи «за» і «проти» в суперечках, зробити висновок самому.

Поезія епохи Відродження також була пов'язана з виникненням і відродженням ряду жанрів. Для неї характерно домінування ліричної поезії. З античних жанрів епічної поезії відроджуються ода і гімн, лірична поезія тісно пов'язана з виникненням, розвитком і удосконаленням сонета, що став провідною формою лірики, а також мадригала. Розвиток отримують також епіграма, елегія, рідше балада. Слід зауважити, що в різних країнах Європи і проблеми стилю, і проблеми жанру набували різне значення.

Література Ренесансу, як вся культура Відродження, спиралася на античні досягнення і відштовхувалася від них. Звідси, наприклад, поява «вченої драми» як наслідування античної драматургії. У той же час вона творчо розвивала народні традиції середньовічної літератури. Ці риси були в тій чи іншій мірі притаманні кожній національній літературі.

2. «Слово про похід Ігоря»: історичне підґрунтя, проблема авторства, дохристиянські міфопоетичні та фольклорні традиції.

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: героїчна поема (на думку деяких літературознавців — повість, літописна повість).

Тема: зображення невдалого походу новгород-сіверського князя Ігоря на половців 1185 р.

Головна ідея: заклик руських князів до єднання для спільної боротьби проти зовнішніх ворогів.

Головні герої: князі Ігор, Святослав і Всеволод; Ярославна (дружина Ігоря); половці Овлур, Гзак і Кончак.

Сюжет: Похід князя Ігоря разом із братом Всеволодом, незважаючи на пророче затемнення сонця (тут також іде детальний історичний екскурс у минуле Русі) — лихі віщування природи, другий бій і поразка війська Ігоря — плач руських жінок — віщий -«мутен сон» київського князя Святослава та його *золоте слово, з сльозами змішане:^, звернене до руських князів — плач Ярославни в Путивлі на забралі, звертання Гі до сил природи — князь Ігор у полоні — утеча його з неволі з допомогою Овлура — погоня половців за князем — зустріч на рідній землі й услав­лення Ігоря та його дружини.

Літературознавці про твір:

Ігор. Головний персонаж твору — Ігор. Це руський князь, який любить свою батьківщину й без вагань готовий віддати за неї життя. Ігор Святославич — чесний і відкритий, гордий і відважний. Це лицар, що зневажає смерть, а полон для нього — найбільша ганьба: *Лучче ж бо потятим бути, — говорить він, — аніж полоненим…* Вислів цей став крилатим. Надзвичайну мужність і рішучість Ігоря засвідчує не лише його поведінка в бою, а й нехтування лиховісними віщуваннями природи. Хто інший у ті часи зважився б вирушити в похід після страшного знаку — затемнення сонця? А Ігор вирушає! Хоробрість Ігоря не раз відзначають також Всеволод і Святослав, називаючи його сміливим соколом.

Усі ці властивості викликають симпатію до князя. Разом із тим ми засуджуємо Ігоря за необачність, недалекоглядність і славолюбство. Він надміру запальний, тому неспроможний тверезо оцінити ситуацію. Його поспішність призвела до трагедії: дружина повністю розгромлена, тисячі жінок стали вдовами, тисячі дітей – сиротами, князі пересіли *із сідла золотого та в сідло невольниче*, а головне — відкрилися навстіж ворота для нових спустошливих нападів половецьких орд.

Святослав. Відповідно до ідейного змісту твору, автор називає Святослава великим, грізним київським князем. Як видатного полководця, його вихваляють <гнімці і венеціанці, греки і морава*. Святослав зображений піклувальником про долю рідної землі: спустошення Русі через князівські міжусобиці та напади кочівників відгукуються в серці болем. Та й хіба можна бути байдужим, коли узбережжя рік «засіяні кістками руських синів*?

Святослав — видатний державний діяч, справжній патріот і шляхетна людина. Картаючи Ігоря й Всеволода за свавілля, що призвело до нового лиха, він звертається із закликом до інших князів помститися «за землю Руськую, за рани Ігореві, сміливого Святославича*. Цим він хоче об’єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могутньою і незборимою. Автор «Слова…» оспівує мудрість і хоробрість Святослава, адже великий князь київський не лише об’єднав руські землі, а й успішно переміг половців.

Ярославна. Дізнавшись про поразку русичів, поранення й полон чоловіка, Ярославна ладна на край світу полинути до милого Гі серцю мужа-друга, щоб обтерти криваві рани на його дужому тілі…

Зауважимо: у невтішному горі Ярославна благає сили природи зменшити муки не лише свого мужа, вона вболіває й за інших воїнів-ру-сичів. Як це благородно! Отже, Ярославна не лише вірна дружина, а й свідома громадянка своєї держави, полум’яна патріотка, що виступає від імені жон руських*. Гуманна княгиня — заступниця всіх воїнів Київської Русі. І саме ця людяність і сила почуттів, краса вірності в коханні возвеличують її в наших очах (Б. Степанишин).

Теорія літератури

За способом зображення життя художні твори поділяють на три літературні роди — лірику, епос і драму. Твори кожного літературного роду бувають різних жанрів.

У ліричних творах автор передає почуття, переживання, думки, настрої людей, викликані певними життєвими обставинами. Ліричні твори переважно віршовані, вони не мають сюжету.

Види лірики: інтимна (особиста), пейзажна, громадянська, патріотична, філософська (також виокремлюють політичну й медитативну).

Жанри ліричних творів: ліричний вірш, пісня, елегія, ідилія, гімн, епіграма та ін.

В епічних творах письменник в описово-розповідній формі зображує події, людей і їхні вчинки. Епічні твори здебільшого прозові за формою й обов’язково мають сюжет.

Жанри епічних творів: оповідання, новела, повість, роман, казка та ін.

Твори, що поєднують ознаки лірики й епосу, називають ліро-епічними.

Жанри ліро-епічних творів: байка, поема, балада, дума, історична пісня та ін.

Драматичні твори призначені для постановки на сцені, у них життя й характери показано через діалоги й монологи дійових осіб; ці твори характеризуються єдністю місця, часу й дії. За формою вони бувають як прозові, так і віршовані. За основу сюжету драматичного твору взято конфлікт.

Жанри драматичних творів: власне драма, трагедія, комедія, трагікомедія, водевіль.