2. Барокова проблематика і поетика творчості Дж.Мільтона («Утрачений рай»).

Поезія Мільтона, письменника, що глибоко увібрав в себе спадщину античності, який поставив гуманістичні традиції, успадковані від Ренесансу, на службу новим суспільним цілям, в цілому належить до класицизму. Але, у „Втраченому Раю” дуже яскраве і принципово важливе втілення отримали риси естетики бароко (саме розробці питання синтезу цих напрямків у безсмертному творі Мільтона і буде присвячено третій розділ даної роботи). В цьому творі в монументальних космічних видіннях, що створені уявою поета, у сповнених захоплюючого драматизму картинах зіткнення протиборствуючих сил, у прекрасних у своїй виразності ліричних інтермецо приваблюють увагу елементи героїчної романтики, обумовленої поетично переображеним відгомоном революційних подій середини століття. „Втрачений Рай” Мільтона наочно демонструє, що барочна романтика (досить характерна для цього художнього стилю) може існувати не лише завдяки аристократично-лицарським та пасторальним ідеалам, але і пафосом революційної перебудови суспільства. [3; 93-95]

Німеччина: яскравіше, ніж деінде знайшли своє відображення трагічні та іраціональні аспекти бароко (XVII ст. для Німеччини було періодом Тридцятилітньої війни, коли країна стала ареною довготривалого кривавого зіткнення, що несло з собою неймовірне спустошення та страждання). Але, як не дивно, разом із тим це була епоха вражаючого розквіту поезії. Саме література стала в тяжку добу притулком найвищих духовних прагнень передових сил нації. В ній знайшла відображення і трагедія, яку переживав народ, і його мрії про мир та єдність, незнищенне бажання вберегти від знищення високі етичні цінності, нездоланний потяг до прекрасного. Часто виникає тема смерті – у вогні Тридцятилітньої війни людина стикалася з нею щохвилини й щогодини (при роздумах над тогочасною історією одразу спадає на думку створене у інший час та в зв’язку з іншими, але настільки ж драматичними і кривавими подіями, полотно Петера Брейгеля Старшого „Тріумф Смерті”). Іноді смерть приймається як єдино можливе звільнення від невимовних страждань. Тоді блаженство вічного життя в Царстві Небесному протиставляється уявою поета тяжкому земному існуванню.

Поезія німецького бароко проникнута релігійними настроями. Релігійність часто слугує провідницею дидактичних намірів: суспільні незгоди та нещастя оголошуються покаранням за прогріхи, пороки і злодіяння. В релігії поети бароко шукають потіхи та джерело сподівань на краще майбутнє. Нерідко оспівування Творця немовби відсувається на інший план хвалою створені Ним Ойкумени, краси природи, матері всього сущого (ці мотиви найбільш безпосередньо та просто звучать у творчості поетів – лютеран Даха і Ріста та більш манірно – вишукано з відчуттям чуттєвості – у поетів-католиків, зокрема у Шпеє). Віяння справжнього трагізму відчутне у німецькій поезії бароко саме тому, що вона, як правило проникнута духом боротьби, зіткнення антагоністичних начал – визнання всевладності смерті та нездоланної світлої жадоби до життя та щастя, злету в небесні сфери й прив’язаності до всього тлінного, земного, відчаю перед обличчям катастрофи та стоїчної волі, що не дає зламати себе. Поезія часто перетворюється в таємничий щоденник бунтівного і гордого поета, який долає нещастя, що переслідують його. Здається, так і чуєш предтечу „Stьrm und Drang“ чи то пак полум’яні, сповнені глибокого трагізму, строфи та акорди Ріхарда Вагнера. [3; 95-99].

„Втрачений Рай” - особливий твір світової літератури, твір вельми багатобарвний по змісту, наділений дійсно епічним розмахом розгортання сюжету (та й сам сюжет – надсвітовий і вічний, звертає наш погляд на дещо вище, ніж буденна реальність існуючого навколо нас світу, подібно до „Божественої комедії”, Біблії „Едди”, „Іліади” чи Вед), складний і суперечливий, що обумовило його долю стосовно сприйняття різними поколіннями читачів. Оскільки основу сюжету поеми становлять біблійні мотиви, її довгий час розглядали як поетичний переспів Біблії, пізніше було більше звернено увагу на її політичний підтекст, враховуючи період її створення (механізм тогочасних подій ми розглядали у розділі другому та дещо повернемося до нього в даній частині).

В англомовних країнах Мільтона вважають другим після Шекспіра великим поетом. Пафосний, урочистий вірш Мільтона, яскраві та вражаючі образи відповідають величності теми, яку обрав поет. Адже тема ця не з простих – людина та її доля, сенс людського існування. [2; 5].

Поєднання філософської теми з релігійним сюжетом в європейській поезії було явищем не новим, відомим ще з часів Середньовіччя. І тут якраз буде доречним згадати Данте Аліґ’єрі. Недарма Данте називають останнім поетом Середніх Віків і першим поетом Відродження. Адже „Божественна комедія” являє собою синтез середньовічної та ренесансної форми, тематики, стилю, художніх прийомів. У ній сполучаються в єдине ціле символіка та поетика різних епох, літературне осмислення певних соціально-політичних подій та катаклізмів, всеохоплююча своєрідна забарвлена в містико-релігійні тони філософія історичних процесів, середньовічна аскетика та ренесансний символізм. Все це ми можемо побачити і у „Втраченому Раю”, що робить співмірними величні твори великого італійського та англійського геніїв.

Поема Джона Мільтона також стоїть ніби на зламі двох різних епох. У ній сполучилися різні тенденції – гуманістична ідеологія Ренесансу і пуританська релігійність, поетика бароко і класицизму, також, якщо ввійти в контекст як твору, так і соціально-політичних і духовних колізій того часу (розділ другий) перед нами постають ніби різні Мільтони: Мільтон-революціонер (Сатана – герой-бунтівник, Бог – тиран-самодержець) і Мільтон-проповідник (чітке розрізнення і прямий антагонізм Зла і заздрості до людей (Сатана) та Добра і жертовності в ім’я Людства (Бог Отець і Бог Син), Мільтон-гуманіст(людські якості і прагнення, втілені в образах Адама і Єви звеличуються і підносяться) і Мільтон-пуританин (людина схильна до падіння і зіпсуття, досить легко піддається спокусам). І усе це – в рамках одного твору, твору дискурсивні можливості якого є дійсно безмежні.

Поговоримо про Мільтона, як про поета-класициста, і в той же час барочного митця, про взаємозв’язок та взаємопроникнення цих двох мистецьких тенденцій в єдиному корпусі твору. Протягом першого розділу було достатньо сказано стосовно основних принципів як класицизму, так, зокрема, і бароко. Тут же хотілося б зупинитися на найважливіших з них в контексті їхньої дотичності до сюжету, побудови і мотивів „Втраченого Раю”. Також вже зазначалося, що поема Мільтона є більшою мірою твором, приналежним до класицизму. Хотілося б дещо розшифрувати значення цієї дефініції, а також дещо пояснити чому перший розділ був присвячений більшою мірою рисам бароко. Безумовно, цей твір, за своєю побудовою і основами сюжету є класицистичний, але суть твору, так би мовити, його квінтесенція, витікає і є наскрізь проникнутою барочною поетикою, мотивами і тематикою, хоча часто вони досить глибоко сполучаються із класицизмом, що і буде продемонстровано нижче. Ми почнемо із суто класицистичних моментів твору, потім торкнемося тих елементів, які є спільними для обох течій в розрізі „Втраченого Раю”, і, нарешті, зостановимося над суто барочних елементах поеми.