1. Реалізм як літературний напрям і творчий метод.

Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857).

Визначальні риси реалізму:

- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

- вільна побудова творів;

- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).

Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.

2. Художні особливості лірики Петрарки («Канцонєре»).

Доба Відродження розпочалася в Італії в XIV ст. її розквіт в інших країнах Західної Європи припадає 'на XVI ст. і триває до XVII ст. Предтечею доби Відродження був італійський поет Дайте Аліг'єрі. У своєму розвитку Відродження налічує три основні етапи: раннє Відродження (Фр. Петрарка, Дж.Боккаччо). високе Відродження (фр. Рабле, Ронсар, Е Роттердамський), пізнє Відродження (В.Шекспір, М.Сервантес).

Гуманістами називали митців, які прославляли на противагу церковним ідеалам, людину та ідеал земного щастя, стверджували щастя людини тут, на землі а не в потойбічному світі. Гуманісти зображували людину не грішною і низькою істотою, а прекрасним досконалим створінням. Навколишній світ вони сприймали не як юдоль печалі", а як прекрасну дійсність Гуманістичні ідеали стали панівними в добу Відродження, першими письменникамигуманістами були італійці Фр. Петрарка і Дж. Боккаччо.

1341 року Франческо Петрарка водночас отримує запрошення з Неаполя, Парижа і Рима взяти участь у коронуванні лавровим вінком. Якому місту віддає перевагу поет і за який твір він був удостоєний такої високої нагороди? День і місце свого коронування Петрарка обирає сам: Рим, Капітолійський пагорб, 8 квітня 1341 року. Такої високої нагороди поет був удостоєний за історичну поему "Африка", написану латиною. Поема прославляла подвиги римського полководця Сципіона Африканського і була написана у дусі Вергілієвоі "Енеїди". Рим був обраний Петраркою для коронування не випадково: відома його любов до античної духовної спадщини, римських поетів та минулої слави Рима, яку поет прагне відродити.

Якою мовою написана збірка "Канцон'єре" ("Книга пісень")? Збірка "Книга пісень" написана живою італійською мовою. Можливо, однією з причин вибору "народного наріччя" було те, що за часів Середньовіччя роль жінки була принижена. Католицька церква невтомно наголошувала на підступній ролі Євиспокусниці. Сучасників Петрарки вражало те, що він обрав об'єктом свого поклоніння не Мадонну, а земну звичайну жінку. А тому і мова була ним обрана не церкви латина, а італійська.

Образ лабіринту уособлює душевний стан поета, розтерзаний коханням до Лаури. Зустріч з донною Лаурою обернулася високим коханням усього життя, від якого він втрачає здатність володіти собою, а звідси і глибока гама почуттів ліричного героя в його сонетах, роздвоєність душі: розпач, радість, втеча від кохання, страх, невпевненість у собі, відчуття щастя.

В епоху Відродження сонет стає панівним жанром лірики. До нього звертаються майже усі поети Ренесансу: П.Ронсар, Ж.Дю Белле, Лопе де Вега, В.Шекспір, навіть Мікеланджело і Марія Стюарт. В їхній творчості сонет остаточно набув характерних ознак: автобіографізм, інтелектуальність, ліризм. Оскільки сонет стає відгуком на події, що пережив автор, у ньому відчутне максимальне наближення автора і ліричного героя.

Поетів цікавлять кардинальні питання життя і смерті, любові, творчості і самопізнання. Наприклад, Петрарка, незважаючи на свій духовний стан, був звернений передусім до себе, до своїх інтересів, до власного "я". За цю здатність до самопізнання, прагнення розібратися у своїх почуттях його називають першим індивідуалістом Європи. Але саме ця риса зробила його таким уважним до зовнішнього світу, його радощів і принад. Поезія для Петрарки стала засобом пізнання.

Антитези, контрасти, оксюморони: наприклад, краса Лаури протиставляється підводним скелям журби поета; сонце, що уособлює кохану, — мороку душі; любовні строфи, зорі і співи дам — журбі і смерті, прагнення зустріти кохану — бажання краще ніколи її не бачити. Роздвоєність психіки ліричного героя виявляється у постійній зміні почуттів: захоплення — мука, палання — ридання, плач — сміх. Підсилює контрастність і анафора, використана у І і II строфах сонета "Ні зоряних небес мандрівні хори..."

Поезія Петрарки — це спроба примирити ці протиріччя, проте зробити це неможливо. Між бажанням оспівати земну красу жінки і пошуком краси досконалої і вічної завжди буде розрив. Поезія Петрарки намагається бути безсмертною, а погляд його постійно звернений до реальної дійсності. Як людина нової доби, Петрарка не може звільнити себе від середньовічного світовідчуття.

Є художні образи, що наростають, стикаються, так і залишаючись протилежними. Примирення немає. Наприклад, у сонеті №132 образи величавого сонця, прозорих гаїв, фіалок у любовній блідноті, очі Лаури стикаються в останній строфі з образом підводних скель серед ночі журби поета. Так і в сонеті "Ні зоряних небес мандрівні хори. .." протилежними залишаються образи свіжих лук, зоряних небес, вітрокрилих в морі байдаків і мороку, смутку і смерті. На цій антитезі ніби і закінчуються сонети Петрарки. Тобто, якщо уявити, що конфлікт в сонеті розгортається за ознаками драматичного твору (експозиція, зав'язка, розвиток подій, кульмінація, розв'язка), розв'язки як такої в сонетах Петрарки не передбачається.

Отже, характерною ознакою лірики Петрарки є наявність в ній протиріч. Цей принцип протиріччя ми повинні насамперед враховувати як при інтерпретації лірики Петрарки, так і його психології, що відповідає духу часу. Ці протиріччя є ознакою новоєвропейської душі: любов і хворобливий стан душі, любовщастя і любовмука, відчуття свободи і водночас незадоволення собою, страждання і блаженство, самоствердження і самозречення. Ці протиріччя, тужливість, сум, за думкою літературознавців, і становлять характерні риси естетики Відродження. Людина, яка поставила себе на місце Бога, відчула сумніви і певний розпач.

"Книгу пісень" недарма називають ліричною сповіддю поета. Петрарка не побоявся винести свої інтимні почуття, переживання на суд майбутніх поколінь.

Проте поет вважав головною справою життя зовсім інші книги. Він був упевнений, що написана латиною героїчна поема "Африка" прославить його у віках, як "Іліада" Гомера. Але її мало хто знає, і вона не примушує хвилюватися ніжні струни душі. Проте, якщо хочуть дати найвищу оцінку досконалості, кажуть: "Прекрасно, як сонет Петрарки".