3. Ідейно-художня своєрідність роману в.Шкляра «Чорний ворон».

«Залишенець. Чорний ворон» — популярний роман українського письменникаВасиля Шкляра. Під назвою «Чорний ворон» вийшов наприкінці 2009 року у видавництві «Ярославів Вал» (Київ) і майже одночасно під назвою «Залишенець» — у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» (Харків). Книжковому варіантові передувала публікація фрагмента «Суд» у газеті «Літературна Україна».

Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ.

Безперечно, є багато речей, художніх, стилістичних складників тощо, без яких роман втратив би своє, скажімо так, обличчя. Але є одна річ, банальна, проста і водночас така складна, незбагненна, основна. . . Це грунт, без якого жодні стилізації не прижились би у романі, оскільки тоді б він був просто не такий свій, рідний, духовно-поживний для українця, до якого саме покликаний достукатись . Йдеться про мову, якою написана книга. Звичайно ж «Чорний Ворон» написаний українською. Але річ у тім, що вона не така, якою ми зараз звикли розмовляти, чи навіть читати ті ж книжки, у яких інколи мова також є далекою до нормального сприйняття. Письменник у звичний сучасний літературний лексикон влив небуденну архаїстику, у діалогах персонажів подекуди зустрічаємо жваві насичені слівця та вирази, якими ще й досі рясніє не один старий діалект. Це дає відчуття якоїсь непідробності, відганяє усяку штучність (коли б така знайшлася), наганяє відчуття того далекого часу, який ще пам’ятають наші батьки. І у цьому вся родзинка: читається легко, але водночас це не відбавляє цікавості та великого захоплення від тексту, його своєрідного викладу; коли читав – я просто смакував, було бажання читати ще і ще, а тим часом зміст пронизував мене як читача, впливав, формуючи.

Василь Шкляр, як бачимо зі сторінок «Чорного Ворона», майстер створювати такий собі «потік свідомості» - у романі багато моментів, коли головний герой занурюється у свої думки помислити, потім мимоволі, згадавши подію із недавнього минулого, розмірковує над нею, відтворюючи усі деталі. Цей «потік свідомості» я відніс до наступної особливості твору, яка потребує розгляду. Це оригінальний хід, котрий має велику художню та змістову цінність. За його допомогою читач дізнається багато важливих деталей, знайомиться з іншими персонажами, їх характерами, яке відношення вони мають до Чорного Ворона; читач з легкістю простежує весь ланцюжок подій, який привів головного персонажа до сліпої Євдосі. Наче доповнення до дійсності. Та я вважаю, що у «потоку свідомості» є й інший, не менш важливий бік: так письменник намагався «залізти у душу» Ворона, відтворити його внутрішній бік, чим живе, про що думає, якими моральними принципами керується. . . У будь-якому романі такі речі є дуже важливими і їх не варто опускати, вони, по-перше, розбурхують цікавість, а по-друге, дають читачеві грунт для домислу, творення персонажа, яке водночас не вийде за задані автором рамки. Так виникають міфи і народжуються легенди про народних героїв.

Михайло Карасьов, уривок рецензії якого поверхом вище, стверджує, що начебто «згадки героя накладаються одна на одну пластами, і читач з трудом усвідомлює, які ж події відбуваються у реальному вимірі.» Скажу, що нічого подібного. Читаючи, завжди зрозуміло, де герой починає замислюватись, згадуючи щось, і де він виходить із задуми – все чітко і гармонійно поєднано. Наведу приклад, ось уривок з тексту:«Ніщо так не придушує чоловіка, як безнадія. Уперше вона заглянула нам в очі восени двадцятого року після замирення поляків із росіянами. Українська армія, яку ми так виглядали, і з якою збиралися вимести москаля з рідного краю, перейшла Збруч, де поляки, колишні наші союзники, кинули її в табори, з повним завішенням зброї. Але ми цього ще не знали. . .» Тут чіткі роздуми, а що власне не зрозуміло?! Що так важко усвідомлюється!? Зверніть тут увагу на такі слова, як «замирення», «завішення» - такими словами, архаїзмами поцяткований увесь твір.

Карасьов не догледів ще одну річ (не дочитав твір мабуть): такі згадки трапляються у книзі весь час, доти, доки Чорний Ворон був у дорозі, відшукуючи своїх, тобто впродовж лише першої частини. Далі значно рідше. Це авторський задум; що робить людина в дорозі на самотині – думає, згадує. Тут наклепи зайві.

Наступне, що хочу відмітити – це яскраво виражений містицизм. Василь Шкляр наділив своє творіння якимось загадковим духом надприродного, створивши цим особливу атмосферу. Герої у романі постійно стикаються із якимись незбагненними речами, які не в змозі пояснити. І тут вдало виражається людська забобонність, від якої не звільнились і сучасні люди. Ну, наприклад звернімось до перших же сторінок: «Десь у глибині лісу прокотилися ухкання-зойки сича. Якщо то правда, що темної ночі б’ються навкулачки чорти, то це могли бути і їхні крики.» І знову: «Здалеку знов долинули моторошні ухкання-зойки, й отець Олексій подумав, що сичі так не кричать.» Хоча є місце у творі і дійсно незбагненним речам, от як тоді, коли Євдося напророкувала Воронові «нічку золоту», і та збулась. Все це додає загадковості, наче готичності якоїсь, показує віру людей у щось вище, надприродне і не особливо в ангелів, а якихось почвар та химер, злих духів, які підстерігають у найнеочікуваніший момент.

А самою вдалою витівкою автора я вважаю старезного напівсліпого ворона, котрий, попри свою підсліпуватість, встигає бути там, де коїться щось істотно важливе, і все це бачити. Ворон – це образ. Не знаю, чого саме, але чомусь мені так видається. Можливо, він є символом сивої давнини, глибокої мудрості та незборимої мужності – тіло колись таки згине, але ці категорії вічні і для когось святі. Так як і нація – категорія вічна. А ще він може виявитись образом совісті, яка все бачила і знає, і рано чи пізно, як той чорний ворон, вона повисне над кожним із нас.

Хочеться сказати, що «Чорний Ворон» - це роман людських доль. Не більше і не менше. Читаючи, отримуєш ясний образ Ворона, того ж Вовкулаки і інших; дивишся на них не як на вигаданих персонажів чи домальованих фантазією, а як на реальних людей, зі своїми характерами, світовідчуттями, своїми долями. Приходиш до розуміння, що це ніяка не вигадка, це реальність. Так було, і в набагато гіршому світлі, як показано у творі. Тисячі людських доль перемелено й сплюндровано диявольською м’ясорубкою. І навіть той героїчний дух, що мав би жити вічно, меркне від того, що відбувається зараз. Коли численні «сини отечества чужого» ведуть дискусію про те, наскільки кроваво зображений той чи той персонаж – до кісток проймає невимовний біль, від гіркоти сохне в горлі. Тим паче, коли йде чітко помітне перефразування рядків та виривання їх з контексту (прочитайте уважно приклади які наводить автор поміщеної рецензії і звірте їх із книгою), щоб зганьбити когось – це вже не рецензія, а наче зведення особистих рахунків, поєднане з ницістю та примітивністю своєї бездоказової позиції.

Василь Шкляр називає в книзі все своїми іменами. Наявний фактичний матеріал, проти якого не підеш – він достовірний і перевірений. Автор не боїться сказати правду – «Чорний Ворон» виразно показує те, про що зараз не додумуються заговорити, а влада докладає зусиль, щоб стерти ці шматочки пам’яті та істини, а саме – не було ніякої Радянської України в Союзі Радянських Республік, була лише виразна (яку намагались приховати) окупація України.

Для себе ставлю постать Шкляра у один ряд із такими величинами історичної романістики як Володимир Малик («Князь Кий», «Володимир», «Святослав») та Іван Білик («Не дратуйте грифонів», «Дикі білі коні», «Похорон богів»), а роман «Чорний Ворон. Залишенець» прирівнюю до «Меча Арея» Івана Білика.

Недоліки у книзі починають з’являтися тоді, коли вона перестає бути мистецтвом, а стає інструментом маніпуляцій і провокацій у чиїхось руках.

Білет № 3