3. Продовження байкарських традицій у творчості г. Сковороди, п. Гулака-Артемовського, є. Гребінки, л. Глібова.

Євген Гребінка прожив коротке життя — лише 36 років. Він помер у повному розквіті сил, не встиг здійснити всі свої задуми. Літературна діяльність українського митця тривала близько двох десятиліть. За цей порівняно невеликий період він створив чимало оригінальних поезій українською і російською мовами, писав романи, повісті тощо. Але найповнішою мірою він розкрив себе як байкар

У своїх байках Євген Гребінка піднімав найболючіші проблеми того часу. Його твори наповнені прогресивними ідеями, і тому мали величезний успіх серед читачів. Створюючи байки, письменник головним чином виходив з народних позицій, які дуже часто перепліталися з ідеями тогочасної передової інтелігенції.

Тематика байкарської творчості Гребінки досить різноманітна. У переважній більшості своїх творів байкар висміює вади кріпосницького суспільства. Але тут слід сказати, що митець ніколи не зачіпав його основ, він обмежувався критикою, осудом, висміюванням окремих панів, чиновників, суддів, кругової поруки між ними. Так, викриваючи в байці «Ведмежий суд» судові порядки сучасної йому Росії, поет просто правдиво зображує несправедливий суд, але не говорить про першопричини. Ця байка надзвичайно лаконічна і водночас промовиста і дотепна. Зміст її настільки прозорий, а алегорії настільки зрозумілі, що в ній навіть немає моралі, яка, як правило, завершує байку за вимогами жанру.

Євген Гребінка часто вдається у своїх байках до філософських роздумів. Так, у байці «Пшениця» автор, створивши алегоричні образи зерна і полови, розкриває думку про безперечну моральну вищість простого люду над панами.

Байкарська творчість Євгена Гребінки розвивалася в річищі народно-сатиричних традицій. До того ж байкар зумів творчо сприйняти досвід своїх попередників і сучасників, зокрема Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського. Слід також зазначити вагомий вплив російського байкаря І. Крилова на творчу діяльність Гребінки. Так, наприклад, тема байки «Ведмежий суд» була запозичена з твору російського байкаря «Крестьянин и овца». Сам же Євген Гребінка став визначальним фактором для появи і творчого зростання Леоніда Глібова.

Байкарська творчість Євгена Гребінки займає належне місце в українському літературному процесі XIX століття, вона відіграла важливу роль у розвитку української літератури і літературної мови, і сьогодні його кращі твори є шедеврами українського байкарства.

Григорій Савич Сковорода (1722—1794) — видатний український педагог, поет, мандрівний філософ, представник етико-гуманістичного напряму вітчизняного просвітництва. Навчався в Києво-Могилянській академії, поглиблював знання за кордоном. Повернувшись на батьківщину, викладав піїтику в Переяславській семінарії, згодом — у Харківській колегії. Після звільнення з колегії Г. Сковорода до кінця життя залишався мандрівним філософом і вчителем.

У 1769 — 1774 рр. Г. Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку "Байки харківські". Перші 15 байок написано "у сьомий десяток нинішнього століття", ймовірно, у 1769 р., після залишення роботи у Харківському колегіумі, коли автор усамітнювався на хуторах і в селах біля Харкова. Решту завершено у 1774 р. в селі Бабаях. Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети.

Байки Г. Сковороди відзначаються своєю мистецькою специфікою. Кожна з них має розгорнутий сюжет, композицій-но складається з двох частин — основного сюжету і "сили", тобто моралі. В окремих байках "сила" переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів'ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів.

Тулуб вихваляється перед Головою своїм дорогим одягом, докоряючи їй, що на неї не переходить і десята частина того "багатства". Ця "фабулка" присвячена тим "дурням", "хто честь свою поклав на самій пишноті" ("Голова і Тулуб"), Кабан обурюється тим, що Олениця назвала його "паном Кабаном", не знаючи, що він "почесно названий Бараном", а його рід походить від "благородних бобрів" і носить він "здерту з вівці шкуру" ("Олениця і Кабан"). Нерозумна баба купує горщик, судячи про нього з зовнішнього вигляду, а не з його якостей, "чичисто дзвенить". "Пан радник" і "поважнийдурень" Шершень вважає Бджолу глупою, бо її праця "людям корисна". Бджола гідно відповідає, що "до цього ми народжені і будемо такі, поки не помремо" ("Бджола і Шершень").

Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми ("Собака та Вовк", "Соловей, Жайворонок та Дрізд", "Сова і Дрізд", "Собака та Кобила", "Зозуля та Косик").

Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа ("Жайворонки", "Гній та Діамант", "Орел і Черепаха", "Жаби"), їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці "Жайворонки", наприклад, розвивається ідея природженої праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася "з великим шумом та грюком". Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму "багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає". Цей же сюжет опрацьовано і у байці "Орел і Черепаха".

У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII — XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. Традицію Сковороди продовжилиш українські поети-байкарі XIX ст. П. Гулак-Артемовський, П.Я Білецький-Носенко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, Л. Глібов.

Г.Сковорода найчастіше згадується у плані філософа, письменника (в першу чергу для дорослих). І багато хто не підозрює, що Г.Сковорода велику частину своєї творчості присвятив саме дітям, юнацтву.

Будучи прихильником принципу народності у вихованні, він обстоював думку, що воно має відповідати інтересам народу, живитися з народних джерел і зберігатися в житті кожного народу, висміював дворянсько-аристократичне виховання, плазування перед усім іноземним. На його думку, мета виховання — підготовка вільної людини, гармонійно розвиненої, щасливої, корисної для суспільства, людини, здатної жити і боротися.

Сковорода був незвичайним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою.

–Учив, як жив, а жив, як навчав – найкраща риса педагога.

Жанр байки досить широко використовував Григорій Сковорода. Його «Харківські байки» в численних рукописних списках потрапляли в руки юнацтва та дітей, про що маємо свідоцтво і в Шевченка, який, ховаючись хлопцем у бур'янах, «списував Сковороду».

.Потебня виділяв у класичній байці два елементи:

1) яскраву образну розповідь, драматичну сцену (це він називав «поезією») [19];

2) мораль, логічний висновок (його він називав «скупою прозою») [19].

Учений вважав, що «поезія» у байці має переважати «прозу». Однак останнє залежить ще, зрозуміла річ, і від творчої індивідуальності автора.

Основний об'єкт висміювання у байці – загальнолюдські моральні вади. Та часто в ній викриваються і різні потворні соціально-політичні явища, антинародне, реакційне з позицій прогресивних, революційних.

Однак не слід забувати і про зв'язок байки з фольклором, стихією усного народного мовлення.

У байці своєрідно перехрещуються, переплітаються і зливаються два начала: давні міжнаціональні традиції жанру, загальнолюдські риси в ідеях, тематиці і, з другого боку, національна своєрідність художнього втілення цих ідей, риси конкретно-історичної самобутності такого втілення.

Діалектична єдність цих начал і забезпечує актуальність творів даного жанру. О.Потебня уподібнював алегорії в байках до шахових фігур, до раз і назавжди встановлених правил шахових ходів. У цьому є певний сенс, якщо йдеться про канонізованість форми, деяку однотипність образів, «універсалізм» висновків. І тут же криється певна небезпека народження «вихолощеної» «байки взагалі» [19;46], поза часом і простором. Тому не менш важливо, щоб були відчутні риси конкретно-історичної самобутності. Така самобутність мовних барв, характерів і типів притаманна байкам Л.Глібова.

Якщо давньоукраїнські байки писалися старослов'янською мовою з великою кількістю русизмів і полонізмів, силабічним віршем або здебільшого прозою, то поетика нової української байки кардинально відрізнялася: автори використовували розмовну мову, знижену лексику, елементи бурлеску, вільний вірш (різностопний, ямбічний вірш). За основу творів брали мандрівні сюжети, український фольклор, досвід давньогрецьких, римських, французьких, польських, російських письменників.

Українські автори, які розробляли жанр байки впродовж 10-30-х рр. ХІХст., орієнтувалися на поширену форму давньоукраїнської байки, для якої характерними є докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів.

Запозичення байкою сюжетних схем, художньо-зображальних засобів, елементів композиційної структури фольклорних жанрів призвело до виникнення таких її різновидів, як байка-казка і байка-приказка.

Білет № 16