2. Тематика, сюжетні джерела, засоби створення характерів, поетика комічного у творах Мольєра (одна з комедій за вибором)

У п’єсі “Міщанин-шляхтич” Мольєр яскраво показав суспільне життя ФранціїXVII століття. Головний герой Журден має все, чого може бажати людина: здоров’я, сім’ю, гроші. Та йому заманулося вибитися у шляхтичі. Це стає маніакальною ідеєю, що завдає чимало клопоту родині героя, але подобається цілій купі шарлатанів, які годуються біля нього та потішаються з нього: перукарі, шевці, самозванці-”вчителі” етикету. Користується примхою Журдена й аристократ Дорант. Бажання стати шляхтичем позбавляє Журдена залишків здорового глузду. Сама по собі ситуація досить сумна. Мольєр же, як справжній майстер створення комічного, навіть через століття змушує нас сміятися і над героями, і над ситуацією, яка склалася.

Комізм комедії “Міщанин-шляхтич” - у невідповідності реальних подій тому, як вони сприймаються персонажами. Цю загальну комічну настанову Мольєр насичує історично достовірними персонами, розкриває найтиповіші характери. Талант Мольєра полягає в тому, що, розважаючи глядача, він його виховує, навертає до моральних цінностей. “Міщанин-шляхтич” - яскравий взірець “високої комедії”. За смішними подіями комедії приховані серйозні висновки, а комічні образи стають сатиричними. Поведінка Журдена, Доранта зумовлена їхнім становищем у суспільстві. Ця комедія - найзліша сатира Мольєра на буржуазію, яка наслідує дворянство.

У ній він не шкодує барв для висміювання багатого буржуа Журдена, який щосили прагне дворянства. Комедія ситуацій - жанровий різновид комедії, побудований на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи непередбачуваному збігові обставин.

Комедія характерів - жанровий різновид комедії, побудований на показі рис характеру, що викликають сміх. Авторська позиція проявляється в сатиричному зображенні людських вад. Насмішка, від м’якої і щирої до відверто злої, стає провідним художнім засобом твору Мольєра. Хоча, наслідуючи традиції класицизму, автор надмірно загострює ту чи ту рису характеру героя, його художнє узагальнення зробило образи типовими, пов’язаними зі своїм часом і наступними поколіннями.

3. Книга року-2010. М. Матіос «Вирвані сторінки з автобіографії».

"Марія Матіос написала автобіографічний текст. Звісно, не йдеться про формат на кшталт блогу з розкриттям інтимних деталей. Ідеться про серйозне письмо Марії Матіос і письмо про Марію Матіос - подекуди виглядає "забронзовіло", проте не надто.

Книжка Матіос дає можливість по-новому глянути на багато подій України часів незалежності до та після 2004 року, а також після лютого-березня 2010 року. Зауваження письменниці цінні - інтелектуали свого часу мали б активніше коментувати минуле та теперішнє країни.

Мені особисто за безцінне джерело інформації та "компромату" правитимуть усі замальовки про Яворівського та Дзюбу, про Ступку та Іллєнка, про прототипів "Солодкої Дарусі" тощо.

Цікава книжка для фанів Матіос і для любителів читати історію від першої особи".

Інформація про те, що книжку письменниці Марії Матіос «Вирвані сторінки з автобіографії» вилучили з продажів, певно-таки, неправдива. Бо днями вона презентувала уже другий її наклад. Тож читачів чи не найбільш обговорюваної нині книги-дайджесту значно побільшає.

Ця книжка непроста. Як і все, написане Марією Матіос. Перегорнувши останню сторінку «Вирваних сторінок…», дійшла висновку, що треба мати велику сміливість, аби писати отак, а ще треба належати до числа тих, хто чимало перетерпів, свідком багато чого став і кого такою мірою болить, що мовчати несила.

А пережитки були чималими.

З початку книги видно, що пані Марія добре знає не лише двохсотлітню історію свого роду Матіосів, а й всієї «солодкої Буковини», рідного села Розтоки, що колись повивалося цілою купою хуторів. Надто болить її душа за попередників, що їх називає поіменно, цитуючи болісні днини, що стосуються колективізації, розкуркулення і заслання до Сибіру. Чи не найбільше розчулив розділ під назвою «Даю вам поле… коня… і добру совість», бо більше не мав чим поділитися з новою «системою» добрий господар. І таких історій десятки! Вибір-бо мали абиякий: «до Сибіру» або «до колгоспу».

«Бідні ми люди… Як ми щиро просилися бути в перших лавах обдурених, – пише Марія Матіос. – Отут, за архівним столом у мене запікається кров у жилах», – завважує, що тривалий час працювала в архівах, хоч і нелегко малася…

Вона назвала поіменно своїх наставників-учителів, згадує перші заробітки за публікації у районці, і дякує батькам за культурну освіченість, що, позичаючи гроші, возили дітей до обласного театру, ба навіть до Москви!

«Я нікому ніколи так і не розказала про свої відчуття, побачивши у домовині жовту людину-мумію. Бо це було моє перше внутрішнє дисидентство», – каже про Мавзолей Леніна…

Будучи студенткою, Марія Матіос так само переживала утиски, заборони, неприємні розмови з викладачами. Згадує, як читала, відтак ховала недозволені книжки, власні вірші, що не раз могли стати фатальними для молодої радянської поетеси... Однак її активність у житті студентства, відчутний внутрішній стержень, міцна громадянська позиція та гострий розум раз по раз рятували від недобрих наслідків. Як от сталося після похоронів геніального, але «неугодного» композитора Володимира Івасюка, з яким Марія Матіос особисто була знайома й на чиї поминки поїхала. А от Софія Ротару, що стала знаменита саме завдяки пісням Івасюка, вчинила по-іншому. Побоялася?..

Навіть вісім літ у робітничій газеті не відбили у письменниці бажання віршувати. Її творінням аполодував простолюд, але не можновладці. Як, напевно, і нині. Гірку правду мало хто хоче чути...

У цій книзі Марія Матіос описує зустрічі і з відомими нині чиновниками. Що значить бодай розділ під назвою «Чотири президенти України», чи «Дмитро Табачник», у якого з письменницею «взаємна любов, яка буває раз в ніколи». І саме при зустрічі з нинішнім міністром освіти письменниця «уперше пошкодувала, що народилася не чоловіком, бо уперше в житті хотіла поговорити з іншим чоловіком по-чоловічому».

Не оминула Марія Матіос і ще однієї вагомої сторінки літературного життя: висловилася щодо «сучасних знавців хвороб, лямурів, амурів та іншої дурні, яка стосувалася імен трьох великих українців» Тараса Шевченка, Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Мовляв, як хочеться (тим «знавцям») хоча б укусити генія, опустити його до себе, якщо для більшого не вистачає снаги. І в цьому ми якось дуже вигідно біжимо попереду всіх. Їй-бо однаково, яким було особисте життя цих геніальних людей, адже «ніхто, навіть видатні політики, ніколи не випереджали поетів і мислителів», а деякі їх визначення «сьогодні звучать дошкульніше, аніж сто років тому».

…Напередодні Новорічних свят я провела інтерв’ю з пані Марією Матіос, яке назвала «Я мала б народитися чоловіком». Тоді я ще не прочитала «Вирваних сторінок з автобіографії» й абияк розуміла, чому письменниця так сказала. Тепер – дійшло. І мушу зазначити, що навіть будучи жінкою, їй вдається сказати так, що багатьом чоловікам треба хіба повчитися

Білет № 13