2. Барокова проблематика і поетика п'єс п. Кальдерона

Кальдерон, безумовно, — талант значно меншої яскравості, ніж Лопе де Вега. Йому далеко до тієї високої реалістичної майстерності, якої досяг його попередник, однак він змусив зазвучати такі струни у своїй поетичній лірі, які на той час більше за все хвилювали його сучасників.

Кальдерон, щойно з'явившись на мистецькій арені, відразу почав оспівувати філософію песимізму. Немає нічого вічного на землі. Життя — миттєве, роки — всього лише мить, від колиски до могили — тільки один крок. Що ж залишається людині? Страждати і коритися. Творчість Кальдерона ставили поряд із творчістю Шекспіра, а це вже про щось та й говорить.

Незважаючи на різко неприйнятне ставлення до Кальдерона з боку єзуїтів, у Іспанії все ж було чимало освічених і впливових осіб, які розуміли справжню ціну його таланту. Суспільні позиції Кальдерона ще більше зміцнились у 30-роках XVII століття. У 1635 році помирає «патріарх» іспанської драматургії Лопе де Вега, і того ж року Кальдерон отримує звання придворного драматурга, формально і по суті (з огляду на рівень і популярність його п'єс), посідаючи роль першої персони в іспанському театрі. Цей неофіційний статус Кальдерона невдовзі підтверджує і сам король Іспанії Філіпп IV, який на знак своєї високої уваги подарував драматургу звання лицаря і орден Сант-Яго.

Цілком вдалу зовні біографію Кальдерона аж ніяк не можна назвати ані безхмарною, ані легкою. На роки розквіту його таланту припадають особливо агресивні спроби єзуїтів звести рахунки з іспанською сценою. Тричі впродовж життя Кальдерона церковники намагалися добитися повної заборони театру. Частково їхні спроби мали успіх. Незважаючи на свої особисті симпатії до драматургії Кальдерона, король Філіпп IV все ж змушений був рахуватися з вимогами церковної верхівки. У 40-х роках, зокрема з 1644 до 1649 року, в Іспанії були закриті всі театри, більш ніж на 25 років було призупинено видання творів Кальдерона. Подібні гоніння та цькування драматург пережив ще двічі, у 1665 і у 1672 роках. В останні десятиліття свого життя він змушений був писати переважно для релігійної сцени, на якій ставилися вистави під час різних церковних свят. Навіть смерть Кальдерона (помер 25 травня 1681 року), єзуїти сприйняли як сигнал для початку нової атаки на іспанський театр.

Драматургічний спадок драматурга значний за обсягом і нараховує близько 120 світських п'єс, 78 ауто і 20 інтермедій (сценок, переважно комічного характеру, що виконувалися між окремими діями драми).

Світські п'єси, які складають основну частину драматургічного спадку, відповідно до характеру їхньої проблематики, поділяють на три типи:

1. Комедія (була дуже популярною серед митців бароко). В центрі комедій Кальдерона, як правило, тема кохання, за сюжетним типом більшість з них належить до так званих «комедій інтриг» (тобто п'єс, сюжет яких будується на швидкій і несподіваній зміні ситуацій, на неприродному комічному збігові обставин, стрімкому розвиткові дії тощо). До найбільш вдалих комедій Кальдерона належать п'єси «З коханням не жартуй» (1627), «Дама — невидимка» (1629), «Сам собі охорона» (1635), «Не завжди довіряй гіршому» (1650) та ін.

2. «Драми честі» — це поширені в іспанській драматургії XVI—XVII століття п'єси, у яких порушуються проблеми неписаного кодексу дворянської честі, її порушення та помсти кривдникам за образу. Сюди належать п'єси: «Живописець власного безчестя» (1648), «За таємну образу — таємна помста» (1635), «Лікар своєї честі» (1633 — 1635), «Саламейський алькальд» (1642 — 1644) та ін.

3. Морально-філософські, релігійні драми (у цих драмах знайшли свій яскравий вираз і далеко неоднозначну інтерпретацію основні ідейні постулати та релігійно-філософські проблеми епохи контрреформації та бароко). У цих драмах відбилися сумніви, духовні пошуки та пристрасні почуття, що хвилювали Кальдерона та його сучасників. До цього типу належать п'єси Кальдерона «Стійкий принц» (1628), «Поклоніння хресту» (1630—1632), «Чудодійний маг» (1637), «Чистилище святого Патрика» (1643) та ін. Найзнаменитіша з них і водночас найвизначніша п'єса європейського бароко — морально-філософська драма «Життя — це сон».

П'єса «Життя — це сон» написана Кальдероном у період між 1632—1635 роками. На сцені вона вперше поставлена у Мадриді у 1635 році, а через рік, у 1636 році, була опублікована у книжковому варіанті.

Фабульний зміст п'єси досить простий. У відповідності до астрологічних пророцтв, Сехізмундо, який народився у сім'ї польського короля Базиліо, повинен в майбутньому стати страшним і зловісним тираном. Його свавільні і необдумані вчинки мають привести до загибелі польської держави і смерті батька-короля.

3. Протистояння Фауста і Мефістофеля як втілення життєвого руху, історії людства

Твір за трагедією Й. Ґете «Фауст». У основу твору «Фауст» покладено народну книжку про Фауста, що з’явилася у XVI столітті. До цього сюжету неодноразово зверталися й раніше (Марло, Відман та інші), але тільки Ґете створив новаторський за формою й духом твір. Над «Фаустом» митець працював фактично впродовж усього життя. Близько 1773 року з’явився первісний варіант трагедії, так званий «Прафауст». До роботи над цим твором поет повертається 1778 року в Італії. У 1797-1801 рр. складається остаточний його сюжет, створюються сцени «За міською брамою», переклад Євангелія, угода з Мефістофелем та «Пролог на небі». У грудні 1828 року написано другу частину трагедії.

Така постійність у звертанні до фаустівської теми пояснюється тим, що цей сюжет надавав Гете практично невичерпні можливості для вирішення найрізноманітніших питань. «Фауст» - відображення нелегкого духовного шляху як автора, так і людства загалом.

«Фауст» - філософська трагедія.

З цієї точки зору дуже важливим для розуміння твору є «Пролог на небі». Поет відкриває нам велич космосу, аби запитати, а шо ж таке людина у цьому величезному, нескінченному світі. Розвиток подій у творі зумовлений ходом думок автора. Суперечка про людину та можливості її розуму визначає всю проблематику трагедії. Господь випробує людину і переконаний, що сумніви, посіяні в її душі Мефістофелем, пробудять у ній прагнення до нових пошуків і цим допоможуть виправдати своє високе призначення. Лише за таких умов вона досягне висот.

Озираючись на прожите, Фауст бідкається, що науки, пізнані ним, не розкрили йому загадок і таємниць природи, не зробили мудрішим, кориснішим людям: «Пропали роки!» У цих гірких словах розкрито всю вдачу Фауста, невдоволеного собою. Фауст пробує пізнати суть буття за допомогою магії. Та Дух землі, обурений зухвалою самовпевненістю вченого, нічого не відкриває йому. Разом з- ним щезають останні сподівання Фауста. Життя втрачає сенс. Від самогубства рятує героя спогад про дитинство, навіяний великодніми співами ангелів. Суть їхніх пісень - утвердження беззаперечного відродження людини, що прийшла важкими шляхами земного буття. Фауст вирішує, що самогубство - капітуляція людини перед Всесвітом.

У сцені «Біля міських воріт», одній з найважливіших у трагедії, Фауст постає перед нами в тісному спілкуванні з народом. Прості люди оточують Фауста, щиро дякують йому за безкорисливу лікарську допомогу. Фауст рятував людей під час епідемії, він любить і розуміє їх. У цій прекрасній сцені Й. В Гете стверджує глибоку і плодотворну думку про те, що справжній учений повинен постійно відчувати своє і єднання з народом. У кінці прогулянки Фауста і Вагнера до них пристає Мефістофель, перетворений в бродячого пуделя, і в такому вигляді проникає в дом за Фаустом в його кабінет. Доброзичливо жартуючи над собакою, вчений повертається до перерваних занять: він вирішив перекласти німецькою мовою Євангеліє. Та роботу Фауста перериває Мефістофель - дух руйнації та сумніву. Нищачи старе, він тим самим спонукає до народження нового, а це дає змогу твердити, що, бажаючи всьому зла, він творить добро.

Мефістофель - дух творчого заперечення, яке слугує добру. Саме він береться задовольнити невситиму цікавість Фауста. Герої укла- : дають між собою угоду: Фауст стане слугою диявола, якщо після ви- , конання його бажань він більше нічого не хотітиме, задовольниться, попросить спокою, визнає, що настала мить, найкраща у його житті, зажадає, щоб вона тривала вічно. Фауст іде з Мефістофелем, сподіваючись, що таким чином пізнає сенс буття, обійме Всесвіт своїм духовним зором. Саме цього і чекає від нього Господь, сперечаючись із духом зла. Мефістофель випробовує Фауста спокусами: вином, неробством, гульнею, чуттєвою любов’ю. Мефістофель - демон-спо-кусник, гордий зі свого призначення. Вірний собі, він убиває людські сподівання, руйнує душі, розпалює тваринні інстинкти. Та влада його поширюється лише на слабких і пасивних. Врешті-решт він змушений зізнається: «… людей скількох уже я загубив, але тече життя широкою рікою». Ось чому йому так хочеться перемогти кращого з людей - Фауста, відвернути його від пошуків суті буття, зневірити в силі людського розуму. Мефістофель вельми винахідливий у своєму намаганні збити героя зі шляху істинного: він розпалює в серці Фауста любовний шал.

Та епізод з Маргариток - не просто підтвердження усім відомої істини: «Не лише в коханні щастя». Якраз навпаки. Фауст не зазнав щастя, бо не любив по-справжньому. Його почуття - диявольська спокуса, пошук самореалізації за рахунок іншої людини. Ось чому воно засуджується і автором, і Богом. Як бачимо, незаспокоєність і незадоволеність Фауста, песимізм і нігілізм Мефістофеля - явища неоднакового порядку. Мефістофель упевнений в неможливості пізнання кінцевих таємниць природи і сенсу людського життя; Фауст, навпаки, впевнений в нескінченних можливостях людини і в її прийдешньому щасті. Він постійно сперечається з Мефістофелем і протистоїть його сухому раціоналізму, але разом з тим тверезість Мефістофеля, його цинічна відвертість є своєрідною реалістичною противагою ідеальним пориванням Фауста

Білет № 10.