1. Жанри, тематика, образи, символи давньогрецької лірики.

Грецька лірика ділилася на власне пісню та хоровий спів (енкомії, епінікії, пеани, дифірамби та ін.) і розвивалася в один час з елегією та ямбом: Терпандр передував Архілоху, а в один час із Солоном жили головні представники обох видів лірики: Алкей та Сапфо, Стесіхор. Елегія і ямби примикали за мовою до іонійського епосу, лірична поезія, за самою своєю природою більш індивідуальна, представляла нескінченну різноманітність місцевих говірок у тісній залежності кожного поета від його батьківщини і місця діяльності. Іонійські, еолійські, дорійські говірки були рівноправні в ліриці. Не меншою різноманітністю відрізнялося віршування ліричних пісень залежно від особистості поета і від найтонших відтінків його настрою. Якщо номи і просодії Терпандра і Клонаса, що виконувалися під акомпанемент кіфари, флейти, користувалися гекзаметром, ямбом і елегійним двовіршем, то наступні лірики виявляли в цьому відношенні надзвичайну винахідливість і свободу творчості.

Втім головним чином генієм Архілоха, були введені в обіг окрім гекзаметра і пентаметра ямб, трохея, анапест. З видатних ліриків мало не кожен додавав нові віршовані форми, які назавжди отримували за собою імена своїх творців, або накладав печать власної індивідуальності на форми вже існуючі, змінюючи і вдосконалюючи їх. Відносно винахідливості всіх ліриків перевершив спартанський поет половини 7 століття до н. н. Алкман, у якого вперше знаходимо розміри іонійські і логахдичні; він же перший вживав розмір, що виявився вельми придатним для хвалебних віршів. Починання Алкмана знайшли собі продовжувача у Стесіхорі з Гімери. У середовищі ліриків стало звичаєм розчленовування вірша на строфи. Взагалі в давньогрецькій ліриці розрізняються напрямки еолійські й іонійські, з одного боку, і дорійські — з іншого. Головні представники першого — Алкей, Сапфо, Анакреонт, другого — Алкман, Стесіхор, Ібік, Сімонід з Кеоса, Аріон, Вакхілід, Піндар.

Тільки перші поети — лірики в сучасному розумінні, які виражали у своїх творах особисті душевні стани; другі, власне грецькі лірики, що займали в грецькому життя більш почесне місце, призначали свої пісні для прикраси свята прославлення богів, внаслідок чого зміст їхніх творів мав більше спільного, ніж особистого, проте саме урочистість стала відмінною рисою дорійської поезії. Одні пісні призначалися для виконання одним голосом, у приватному житті окремих громадян, інші були хорові і мали значення переважно релігійно-громадське, виконувалися в публічних місцях. Будова пісень першої категорії була незрівнянно простішою; тут допускалося безперервне чергування окремих віршів, або ж строфи однакової будови слідували одна за другою. Незрівнянно великою різноманітністю відрізнялося строфічні будова хорових пісень, особливо з часу Стесіхора, який ввів у віршування чергування потрійних груп — строфи, антистрофи і еподи, — відповідно рухам хору вправо, зворотному вліво і заключного перебування на місці. Хорові пісні були значніші і за обсягом. Переможні пісні Піндара складені на славу переможців на чотирьох загальноеллінських святах і дійшли до нас в числі 44, це єдині і пречудові зразки хорової грецької лірики.

Спочатку елліни називали ліричну поезію мелікою (від грец. теlos — пісня), де музика й тексти зливалися воєдино, доповнюючи одне одного. Записувати меліку в Елладі почали від VIII ст. до н. е. Проте мелодії ніхто не фіксував, тому ми можемо лише уявляти, як божественно звучала еллінська поезія в довершеному музичному супроводі, адже про мелодійність грецької мови складали прислів'я.

Сучасні літературознавці поділяють еллінську лірику на два основні різновиди: пісенну (співалася в супроводі музичних інструментів) і декламаційну(декламувалася спочатку часто, а згодом і зовсім без музики).

Меліку умовно поділяли на сольну та хорову. Сольна меліка виконувалася солістом, а хорова — хором. Однак це досить умовно, бо, наприклад, гімни могли виконуватися як солістом, так і хором, як а капела, так і під звуки ліри. До меліки елліни ставилися надзвичайно серйозно. Так, рабам заборонялося її виконувати під страхом смерті (насолоджуватися справжньою Поезією могла тільки вільна людина, а не раб!). А декламаційну лірику елліни взагалі не вважали за поезію. Однак сучасні літературознавці відносять жанрові різновиди декламаційної лірики (елегіюіямби) саме до лірики. Основні різновиди еллінської лірики можна представити у вигляді схеми:

                    Давньогрецька лірика                          /                 \                 Пісенна             Декламаційна                  /      \                       /        \       Сольна      Хорова     Елегійна     Ямбічна     (монодйчна)                  (елегія)      (ямби)

Елліни так любили музику, що навіть декламаційну лірику часто виконували в інструментальному супроводі. Щоправда, ці інструменти були не такими милозвучними, як ліра. Так, ямби могли виконувати під брязкіт металевої пластинки, прив'язаної до підошви виконавця, якою той відбивав ритм по каменю. Іноді виконання ямбів супроводжувалося різкими звуками дудки — ямбіке.

2. Життєвий і творчий шлях Джека Лондона.

Джон Ґрифіт Чейні народився 12 січня 1876 р. в Сан-Франциско. Коли йому було близько восьми місяців, його мати вийшла заміж за фермера Джона Лондона, який усиновив маленького Джона Ґрифіта, і майбутній письменник отримав його прізвище.

9-річний Джек Лондон і його собака Ролло, 1885

Джек Лондон рано почав самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.

У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.

Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.

Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.

Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного. В 1902 Лондон побывал в Англии, собственно, в Лондоне, что дало ему материал для написания книги «Люди бездны» (People of the Abyss), которая имела успех в США в отличие от Англии. По возвращении в Америку он читает в разных городах лекции, преимущественно социалистического характера, и организует отделы «Общестуденческого общества». В 1904-05 гг. Лондон работает военным корреспондентом на Русско-японской войне. В 1907 писатель предпринимает кругосветное путешествие. К этому времени, благодаря высоким гонорарам, Лондон становится состоятельным человеком.

Его гонорар доходил до 50 тысяч долларов за книгу, что было очень большой суммой. Впрочем, самому писателю их не хватало.

Многогранный талант Лондона принес ему успех и в области сочинения утопических и научно-фантастических рассказов. «Голиаф», «Враг всего мира», «Алая чума», «Когда мир был юн», и другие, несмотря на определённую схематичность и незавершённость привлекают оригинальностью, богатством воображения и неожиданными ходами. Развитая интуиция и личный опыт жизни в стране «жёлтого дьявола» позволили Лондону предвидеть и ярко изобразить наступление эпохи диктаторов и социальных потрясений («Железная пята» — становление олигархической диктатуры в США), мировых войн и чудовищных изобретений, угрожающих существованию человечества.

В последние годы Лондон переживал творческий кризис, в связи с чем стал злоупотреблять алкоголем (впоследствии бросил). Из-за кризиса писатель даже был вынужден пойти на покупку сюжета для нового романа. Такой сюжет был продан Лондону начинающим американским писателем Льюисом Синклером за 78.000$. Лондон успел дать будущему роману название, — «Бюро убийств», — однако написать успел совсем немного, так как вскоре скончался.

Лондон умер 22 ноября 1916 года в городке Глен-Эллен (Калифорния). Последние годы он страдал от почечного заболевания (уремия) и умер от отравления прописанным ему морфием.

Самой известной является версия самоубийства, однако медики отмечают, что у Лондона не было ни достаточных знаний, чтобы рассчитать смертельную дозу морфия, ни серьёзных оснований для самоубийства (он не оставил предсмертной записки и выбрал совершенно «немужской» способ). Обдуманное самоотравление стало распространяться в более поздние времена — достаточно вспомнить судьбу Зигмунда Фрейда. Но то, что сами рассуждения об источниках самоубийств существовали в его голове, это однозначно. Так, его любимый герой Мартин Иден вполне осмысленно кончает с собой, будучи в угнетённом состоянии из-за не оправдавшихся ожиданий о принципах существования «высшего» американского общества и психологической усталости от работы. Близкой теме посвящён и рассказ «Semper Idem»; о своих размышлениях о самоубийстве Лондон также упоминает в биографической повести «Джон Ячменное Зерно».