Фірми в олігопольній галузі усвідомлюють свою взаємозалежність. Продавці завжди враховують реакцію своїх конкурентів, коли встановлюють ціни, орієнтири для обсягів продажу, величину рекламних витрат тощо.

Чиста монополія – така модель ринку, яка має такі характеристики:

1. На ринку функціонує лише один виробник якогось продукту.

2. Продукт, який виробляє монополіст, не має близького замінника.

3. Монополіст контролює ціну на свій товар. Оскільки для монополіста попит збігається з ринковим, і його можна розглядати як заданий, то встановлювати і контролювати ціну він може, маневруючи пропозицією.

4. Вступ в галузь інших виробників заблокований. Розрізняють такі бар’єри для входу в галузь:

   • володіння основними видами сировини;

   • економія на масштабах;

   • патентні, авторські права та товарні знаки.

2. Чиста і монополістична конкуренція. Поведінка фірми. Правило MR=MC.

Основними методами до визначення максимального прибутку фірмою є:

1. Порівняння загального доходу та загальних витрат.

2. Порівняння граничного доходу та граничних витрат (MR=MC).

Відповідно до першого методу фірма, яка працює в умовах чистої конкуренції, максимізуватиме прибуток в короткостроковому періоді, вибираючи такий рівень виробництва, за якого різниця між загальним доходом та загальними витратами буде найбільшою. Обсяги виробництва, за яких сукупний дохід дорівнює сукупним витратам, називають точками беззбитковості.

Відповідно до другого методу максимальний прибуток фірми, яка працює в умовах чистої конкуренції, досягається при такому обсягу виробництва, коли граничний дохід (MR)дорівнює граничним витратам (MC): MR=MC. Ця рівність в короткостроковому періоді є справедливою і в тому випадку, коли фірма мінімізує збитки, тому рівність MR=MC називають правилом визначення оптимального обсягу виробництва. Слід зазначити, що в умовах чистої конкуренції дане правило має вигляд Р=MC, оскільки в умовах даного ринку MR=Р, де Р – ціна.

Аналізуючи ринок досконалої конкуренції слід розрізняти короткостроковий і довгостроковий періоди.

В короткостроковому періоді фірмі доцільно здійснювати виробництво при умові, що вона отримує прибуток або збитки. Причому величина збитків повинна бути меншою від величини постійних витрат. Отже, ціна продукції фірми, яка працює в умовах чистої конкуренції повинна бути:

• більшою, ніж мінімум середніх загальних витрат, і тоді фірма матиме прибуток;

• меншою від мінімуму середніх загальних витрат, але більшою від мінімуму середніх змінних витрат, і тоді фірма матиме збитки, що складаються з певної частини постійних витрат.

Отже, умовою функціонування фірми в короткостроковому періоді є покриття принаймні змінних витрат (TR ≥ VC), чи перевищення ціни над мінімумом середніх змінних витрат (P ≥ AVC_min).

На відміну від короткострокового, в довгостроковому періоді фірма повинна покривати всі витрати, тобто загальні (TR≥TC), а ціна продукції повинна перевищувати, чи принаймні дорівнювати мінімуму середніх загальних витрат (P≥ATC_min). Як правило, в довгостроковому періоді фірма працює в умовах нульового прибутку.

На відміну від ринку чистої конкуренції, де попит на продукцію окремого виробника є абсолютно еластичним, на ринку монополістичної конкуренції попит буде менш еластичним, а крива попиту похилою, оскільки: а) фірма в умовах монополістичної конкуренції має меншу кількість конкурентів, ніж в умовах чистої конкуренції; б) продукти цих конкурентів є близькими, але не ідеальними замінниками. Отже, чим більш численнішою буде група конкурентів та слабкішою диференціація продукту, тим більш еластичною буде крива попиту для кожного з них, і навпаки.

Для ринку монополістичної конкуренції також слід розрізняти короткостроковий і довгостроковий періоди. У короткостроковому періоді фірма, що діє в умовах монополістичної конкуренції, може отримувати прибутки або зазнавати збитків. Однак і те, й інше фірма може здійснювати лише за умови: MR=MC.

Оскільки фірма виробляє дещо інший товар, несхожий на товар конкурентів, вона володіє певним ступенем монопольної влади, тому фірма може призначати таку ціну, щоб отримувати прибутки.

У довгостроковому періоді за умов монополістичної конкуренції фірма буде працювати в умовах нульового прибутку. Це пояснюється тим, що високі прибутки у короткостроковому періоді приваблюватимуть нових конкурентів у галузь. Як результат крива попиту стане еластичнішою, тому що кожна фірма почне володіти меншою часткою загального попиту, і, як наслідок, прибутки у довгостроковому періоді зникатимуть.

Якщо ж у короткостроковому періоді галузь зазнаватиме збитків, то деякі фірми залишать галузь у довгостроковому періоді, що призведе до збільшення частки кожної фірми у загальному попиті і до зменшення збитків в напрямку нуля.

3. Олігополія та чиста монополія. Поведінка фірми.

На олігопольному ринку фірма встановлює ціну або обсяг виробництва, частково, ґрунтуючись на стратегічних планах, в яких враховується поведінка її конкурентів. Водночас рішення конкурентів залежать від рішень фірми. Отже, кожна фірма повністю реалізує свій потенціал залежно від того, що чинять її конкуренти. Цей принцип називають рівновагою за Нешем.

Існує чотири основні моделі поведінки олігополіста щодо встановлення цін: ламана крива попиту; ціноутворення, зумовлене таємною змовою; лідерство в цінах; ціноутворення за принципом „витрати плюс”.

Відповідно до моделі ламаної кривої попиту в олігопольній галузі фірми наслідуватимуть зниження цін, але ігноруватимуть їх підвищення.

Відповідно до моделі змовницької олігополії фірми укладають угоди про встановлення єдиної ціни на товар і розподіл ринків збуту. Таємна змова може існувати у різних формах, найпростіша з яких - картель. Картель – це таємна угода між фірмами-учасниками про запровадження спільної ціни на продукт та про географічний поділ ринку збуту продукції.

Лідерство у цінах – це форма угоди, коли олігополісти координують свою цінову поведінку, не вдаючись до прямої таємної змови. Лідерство у цінах простежується, коли одна фірма – зазвичай найбільша або найефективніша – визначає ціну, а фірми-конкуренти встановлюють ідентичні або близькі ціни.

Модель ціноутворення за принципом „витрати плюс” грунтується на тому, що фірма встановлює ціну, додаючи до середніх загальних витрат на виробництво продукту певний відсоток надбавки.

Оскільки в умовах олігополії фірми можуть виробляти однорідну та диференційовану продукцію, існують різні моделі, які пояснюють поведінку фірми стосовно ціноутворення та визначення обсягу виробництва, зокрема, це

• модель Курно – модель дуополії, де кожна фірма розглядає рівень виробництва її конкурента як фіксований, а потім вирішує скільки ж їй виробляти, щоб максимізувати прибуток;

• модель Стакелберга, яка припускає неоднакову економічну силу конкурентів, що дає змогу сильнішому з них взяти на себе роль лідера на ринку, а аутсайдери змушені вибирати менші обсяги виробництва при визначеній лідером ціні;

- модель Бертрана передбачає, що олігополіст визначає не обсяг виробництва, а ціну на свою продукцію за прийнятих уявлень щодо цін, які оберуть інші виробники.

В умовах олігополії фірми могли б отримувати вищі прибутки, якби таємно змовилися підвищувати ціни, проте антимонопольні закони, звичайно, це забороняють.

Монопольний ринок – це ринок, де функціонує один виробник (продавець) товару або послуги, які не мають близьких замінників. На такому ринку виробник може встановлювати ціну і ніхто не може вплинути на пропозицію товару, встановлюючи інші ціни. Проте будь-яку завгодно ціну монополіст встановлювати не може. Ціна монополіста повинна узгоджуватися з платоспроможним попитом.

Як і в умовах чистої конкуренції, для монополії існує правило визначення оптимального обсягу виробництва, за якого прибуток буде максимальним. Цей обсяг визначається з умови рівності MR=MC (граничного доходу і граничних витрат).

При несприятливих ринкових умовах монополіст може й не отримати прибутку в короткостроковому періоді, однак у довгостроковому періоді фірма-монополіст фактично завжди працює, отримуючи прибутки.

В умовах ринку монополіст має монопольну владу, якщо він може підвищувати ціну на свою продукцію за рахунок обмеження власного обсягу виробництва. Монопольна влада полягає у можливості виробника встановлювати ціну, яка перевищує граничні витрати. Для вимірювання монопольної влади існує індекс Лернера, який має вигляд:

,

Значення індекса Лернера перебуває в межах від 0 до 1. Для ринку чистої конкуренції L=0.

В умовах недосконалої конкуренції, в тому числі і в умовах монополії, у фірми, яка володіє певним ступенем монопольної влади, є можливість займатися ціновою дискримінацією. Ціновою дискримінацією називають встановлення продавцем різних цін на один і той самий товар, який не можна перепродати, причому різниця в цінах не обумовлена різницею у витратах.

Цінову дискримінацію фірма може здійснювати за таких умов:

• вона володіє певним ступенем монопольної влади;

• споживачі розділені на певні групи, як правило, в залежності від еластичності попиту;

• відсутня можливість перепродажу товару.

Види монополій: відкрита, закрита і як різновид, природня, яка базується на ефекті масштабу.

Тема 8. Виробництво і попит на виробничі ресурси.

1.Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси, його особливості та фактори.

2. Ціноутворення на ринку праці. Визначення заробітної плати.

3. Ринок природних ресурсів. Земельна рента.

4. Теорія процента і капіталу.

5. Підприємницький дохід і прибуток.

1. Теорія граничної продуктивності і попит на ресурси, його особливості та фактори.

Попит на ресурси формується на ринках факторів виробництва. Ринки ресурсів виробництва – це ринки, на яких у результаті взаємодії попиту і пропозиції формуються ціни на працю, капітал і природні ресурси у формі заробітної плати, процентного доходу, прибутку і ренти.

Основні види ринків визначають ринки ресурсів з досконалою і недосконалою конкуренцією. Особливістю ринків факторів виробництва в умовах досконалої конкуренції є те, що ні один покупець і ні один продавець не може впливати на ціни ресурсів. Водночас на ринках ресурсів виробництва в умовах недосконалої конкуренції або покупець, або продавець можуть впливати на ціни ресурсів виробництва. Якщо підприємство діє в умовах досконалої конкуренції, то воно може купити за певну ціну будь-яку кількість ресурсів. Однією з особливостей попиту на ресурси є те, що він є похідний, тобто залежить від попиту на продукт, у виробництві якого використовують цей ресурс.

Ресурси задовольняють потреби споживача не безпосередньо, а опосередковано, через виробництво товарів і послуг. Тому величина попиту на будь-який ресурс залежить від:

- ціни товару, виготовленого за допомогою цього ресурсу;

- продуктивності ресурсу під час створення товару/надання послуги і його ціни.

Продуктивність ресурсу тісно пов’язана з таким поняттям, як граничний продукт (МР). Граничний продукт того чи іншого фактора виробництва – це та додаткова кількість продукції, яку отримують у результаті залучення у виробництво додаткової одиниці якогось одного ресурсу за незмінної величини інших. Зокрема, граничний продукт праці - це той додатковий обсяг продукції, який отримує виробник, залучаючи у виробництво додаткову одиницю праці за умови, що всі інші види виробничих ресурсів залишаються незмінними. Граничний продукт фактора виробництва виражають у фізичних одиницях продукції, що припадає на одиницю додаткового ресурсу. Тому виділяють таке поняття, як фізичний обсяг граничного продукту.

Фізичний обсяг граничного продукту підпорядкований дії закону спадної віддачі. Це означає, що зі збільшенням кількості певного ресурсу за постійних обсягів усіх інших ресурсів випуск зростає, але у спадній пропорції.

Величина додаткового доходу, отриманого в результаті продажу додаткової продукції, виробленої внаслідок використання однієї одиниці ресурсу, називається граничною дохідністю цього ресурсу (МRР).

Гранична дохідність в умовах чистої конкуренції дорівнює вартості граничного продукту, тобто фізичному обсягові граничного продукту МР, помноженому на ціну продукції Р: МRР=МР * Р.

Правило використання ресурсів: МRР = МRС.

Для отримання максимального прибутку підприємство залучатиме додаткові одиниці будь-якого фактора виробництва, поки кожна наступна одиниця продукції додаватиме більше до приросту його загального доходу, ніж до збільшення загальних витрат. Кожний ресурс має свою ціну і для того, щоб залучити до виробництва ту чи іншу кількість ресурсів, виробникові необхідно заплатити постачальникові певну суму, що є витратами виробництва.

Величина, на яку кожна додаткова одиниця ресурсу дає приріст витрат, називається граничними витратами на ресурси (МRС).

Зважаючи на поняття граничної дохідності і граничних витрат, основним правилом використання ресурсів є: для виробника буде прибутковим застосування додаткової одиниці того чи іншого ресурсу доти, поки величина граничної дохідності (МRР) цього ресурсу дорівнюватиме витратам на неї (МRС), тобто коли буде виконуватися рівність

МRР = МRС .

В умовах недосконалої конкуренції МRР для продавця знижується внаслідок зменшення граничного продукту і цін на товари в результаті збільшення кількості їх випуску. Разом з цим монополіст може безпосередньо контролювати ціну ресурсу. Так, покупець-монополіст впливає на ціну ресурсів завдяки тому, що єдиний або декілька покупців можуть скуповувати значну частку наявної на ринку кількості певного ресурсу. Ситуація, у якій підприємство виступає як монополіст у ролі покупця, називається монопсонією. Здатність декількох покупців впливати на ціни тих ресурсів, що вони закупляють, визначає олігопсонію.

Розрахунок доходу від граничного продукту виражають як добуток фізичного обсягу граничного продукту МР, виробленого за допомогою певного фактора, на величину граничного доходу МR, тобто

МRР = МР * МR.

Оптимальне співвідношення ресурсів:

У виборі оптимального співвідношення між ресурсами важливе значення належить принципі заміщення факторів виробництва. Принцип заміщення виробничих ресурсів ґрунтується на двох правилах: правилі найменших витрат і правилі максимізації прибутку.

Суть правила найменших витрат полягає в тому, що виробник повинен досягти шляхом взаємозаміщення між факторами виробництва такої їх комбінації, за якої витрати виробництва були б мінімальні. Для цього необхідно порівняти ринкову ціну кожного ресурсу з граничним продуктом, який виробляють за його допомогою. Процес заміщення одних виробничих ресурсів іншими буде здійснюватися доти, поки фізичний обсяг граничних продуктів (МР), що їх виробляють з допомогою різних ресурсів (А,В), не буде пропорційний цінам цих ресурсів (Р).

Оскільки фізичний обсяг граничного продукту в розрахунку на останню грошову одиницю, витрачену для купівлі будь-якого виробничого ресурсу, у кожному з випадків буде однаковий, умови рівноваги у процесі заміщення матимуть вигляд:

.

Саме за такої умови підприємство досягне оптимального співвідношення ресурсів, за якого витрати виробництва будуть мінімальні.

Основним правилом попиту на ресурс, за якого підприємство отримує найбільший прибуток, як відомо, є умова МRР = МRС. Це означає, що ціна ресурсу має дорівнювати фізичному обсягові граничного продукту у грошовому вираженні, тобто граничній дохідності. Гранична доходність в умовах досконалої конкуренції – добуток фізичного обсягу граничного продукту і його ціни, а в умовах недосконалої конкуренції - добуток фізичного обсягу граничного продукту і граничного доходу. Оскільки ціна того чи іншого ресурсу для виробника це не що інше, як граничні витрати виробництва (МRС), кількість використаного виробничого ресурсу буде максимізувати прибуток виробника лише за умови, коли його ціна зрівноважиться з його граничним продуктом у грошовому вираженні: Р = МRР. Інакше це правило ще можна виразити так:

.

Умовою максимізації прибутку, за найкращого співвідношення виробничих ресурсів А і В, є та обставина, що граничні продукти у грошовому вираженні цих ресурсів повинні дорівнювати їх цінам. Лише тоді їх відношення дорівнює 1.

2. Ціноутворення на ринку праці. Визначення заробітної плати.

Заробітна плата – це винагорода, яку одержує найманий працівник за виконану ним роботу. Заробітна плата є ринковою ціною праці. Розмір заробітної плати залежить від складності і умов виконання роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці. Рівень заробітної плати зумовлений попитом на працю і її пропозицією, а попит – продуктивністю праці, рівнем кваліфікації працівника, а також ціною тих товарів і послуг, які виробляються працівником.

Розрізняють такі основні форми заробітної плати:

- відрядна – виплачується за обсяг виробленої продукції чи виконаних робіт. Вона включає: пряму відрядну, непряму відрядну, відрядно-прогресивну, відрядно-преміальну, акордну оплату. Основою її нарахування є норма праці – відрядна розцінка;

- почасова – виплачується за відпрацьований робітником час. Вона може бути простою погодинною і погодинно преміальною. Основою її нарахування є погодинна ставка;

- комісійна – виплачується вона як відсоток від суми укладених угод, обсягу реалізованої продукції тощо;

- комбінована – поєднує в собі усі перелічені форми.

Залежно від рівня заробітної плати розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата – це сума грошей, нарахована чи отримана працівником за відпрацьований час чи виконаний обсяг робіт.

Реальна заробітна плата - це та кількість товарів і послуг, яку можна придбати за номінальну заробітну плату, тобто це купівельна спроможність номінальної заробітної плати. Вона залежить від розміру номінальної заробітної плати і від динаміки рівня цін.

Індекс реальної заробітної плати визначається із врахуванням індексу цін:

Ірзп = Інзп /Іц,

де Ірзп – індекс реальної заробітної плати;

Інзп – індекс номінальної заробітної плати;

Іц – індекс цін.

Мінімальна заробітна плата – це грошовий еквівалент, що забезпечує задоволення потреб на рівні простого відтворення робочої сили найнижчої кваліфікації, за умови здійснення трудового процесу в межах нормативної інтенсивності праці. Згідно із законом України «Про оплату праці», держава гарантує мінімальну заробітну плату на всій території України для підприємств усіх форм власності й господарювання. Розмір її встановлюється не нижчим за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу.

3. Ринок природних ресурсів. Земельна рента.

Земля та інші природні ресурси належать до факторів, кількість яких є обмеженою, тому за користування ними треба платити.

Плата за користування орендованими природними ресурсами називається економічною рентою. Плата за користування чужою землею виступає у формі земельної ренти, яка є економічною формою реалізації власності на землю.

Земельна рента виступає у формі диференційної ренти. Природними умовами існування диференційної ренти є обмеженість земельних ресурсів, відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходження земельних ділянок відносно ринків збуту сільськогосподарської продукції. Земля обмежена у просторі, особливо обмежена площа кращих щодо родючості земельних ділянок. Потреби ж у продукції сільського господарства постійно зростають. Тому людство, щоб забезпечити свої потреби, змушене одночасно обробляти всі землі (в тому числі і середні та гірші), придатні для використання. За таких умов прибуток від реалізації продукції з середніх і кращих земельних ділянок (як за родючістю, так і за місцем знаходження) буде більшим від найгіршого. Цей надлишок над найнижчим прибутком і становить земельну ренту – диференційну.

Розрізняють дві форми диференційної ренти – першого і другого роду. Диференційна рента першого роду – це рента (додатковий дохід) отримана в результаті використання кращих і середніх за природною родючістю земельних ділянок та ділянок вигідно розташованих відносно ринків збуту і споживача. Диференційна рента другого роду – це рента, одержана в результаті послідовних додаткових капіталовкладень в одну і ту ж земельну ділянку.

Крім диференційної ренти визначають монопольну ренту, яка утворюється на землях особливої якості або в особливих кліматичних умовах. Монопольна рента – це різниця між монопольно високою ціною і вартістю товарів високого попиту (наприклад кава, какао, окремі сорти винограду, цитрусових, тютюну), виробництво яких нарощувати неможливо через обмеженість земель.

Формами вилучення ренти можуть бути орендна плата, рентні платежі, плата за землю, зональні ціни.

Орендна плата – це платіж, який орендар вносить власнику землі за користування земельною ділянкою. Сума орендної плати включає, крім самої ренти, амортизаційні відрахування на основні засоби і проценти на вкладений у землю капітал. На ставку орендної плати впливають також термін оренди, розмір банківського відсотка і податків, умов платежу.

В умовах ринкової економіки земля не лише здається в оренду, а є об’єктом купівлі-продажу, тобто має ціну. Ціна землі як форма доходу є похідною від величини ренти, який принесе її власнику земля в майбутньому, тобто, ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна величині депозитної ставки:

ЦЗ=(R/S)*100%,

де R – рента; S – депозитний відсоток.

4. Теорія процента і капіталу.

Ринок капіталу має складну структуру, оскільки капітал існує у різних формах, отже серед економістів і досі немає єдності щодо визначення суті капіталу.

Капітал - це вкладення, які дають змогу отримати дохід. Його матеріально-речовим змістом є речові, особисті, інтелектуальні, фінансові фактори виробництва, його продукти.

Капітал у грошовій формі виступає опосередковуючим фактором виробництва. Він не бере безпосередньої участі у процесі виробництва, проте є необхідним для започаткування виробництва, його розширення і безперервності. Грошовий капітал у своєму русі перетворюється у позичковий капітал.

Позичковий капітал – це грошовий капітал, що надається його власником у позику іншим економічним суб’єктам з метою одержання доходу у формі позичкового відсотка. Плата за користування грошовим капіталом виступає у формі відсоткової ставки або у формі позичкового відсотка.

Розмір відсоткової ставки – це та сума грошей, яку треба заплатити із кожної позиченої грошової одиниці. З огляду на інфляцію розрізняють номінальну і реальну процентні ставки.

Номінальна відсоткова ставка – це ринкова ціна кредиту, виражена в грошових одиницях за поточним курсом (у поточних цінах).

Реальна відсоткова ставка – це відсоткова ставка, виражена у незмінних грошових одиницях або скоригована з урахуванням інфляції:

r=i - π,

де r – реальна відсоткова ставка,

i – номінальна відсоткова ставка,

π - темпи інфляції.

На величину процентної ставки, крім річної норми процента, впливає низка факторів, а саме:

- ступінь ризику. Чим більший шанс, що позичальник не виплатить позики, тим вищий позичковий процент встановлюватиме кредитор.

- термін позики. Як правило, довготермінові позики видають під вищі ставки процента, ніж короткотермінові.

- рівень інфляції;

- облікова ставка;

- оподаткування;

- обмеження умов конкуренції на ринку.

Ставка процента є винятково важливою ціною у тому значенні, що вона одночасно впливає як на рівень, так і на структуру виробництва інвестиційних товарів. Крім цього, низька процентна ставка стимулює інвестиції, тоді як висока – стримує інвестиції і виробництво.

5. Підриємницький дохід і прибуток.

Величина доходу підприємця, як і власників інших ресурсів, визначається граничним продуктом такого ресурсу як підприємницький хист. Винагорода, яку отримує підприємець, набуває форми підприємницького доходу, або прибутку. Прибуток – це винагорода підприємця за його організаційні здібності, управління виробництвом, інновації і ризиковий характер діяльності.

Розрізняють бухгалтерський, економічний та нормальний прибуток.

Щоб їх визначити необхідний валовий дохід. Валовий дохід TR – це виручка від виробництва і реалізації певного обсягу продукції:

TR = P*Q,

де Р – ціна товару; Q – кількість виробленої та реалізованої продукції.

Бухгалтерський прибуток – це різниця між валовим доходом, отриманим від реалізації товарів і послуг і сумою бухгалтерських (явних) витрат на виробництво і реалізацію цих товарів і послуг.

Пб = TR – ТС,

де Пб – прибуток бухгалтерський; ТС – сукупні явні витрати.

Економічний прибуток – це різниця між валовим доходом і сумою усіх економічних (явних і неявних) витрат виробництва.

Нормальний прибуток – це мінімальний дохід, який дає можливість підприємцю здійснювати виробництво без збитків і залишитися в галузі. Він визначається як сума всіх мінімальних потенційних доходів, що є втратами від альтернативних варіантів використання можливостей підприємця, тобто, це альтернативні або неявні витрати. Нормальний прибуток дорівнює сумі економічних витрат.

Прибуток, одержаний за всіма видами господарської діяльності фірми, становить балансовий прибуток. Він характеризує кінцевий фінансовий результат виробничої і невиробничої діяльності підприємства. Із балансового прибутку сплачують податки, проценти за кредит та інші неподаткові обов’язкові платежі.

Чистий прибуток – це та частина прибутку, що залишається після сплати обов’язкових платежів. Частина чистого прибутку розподіляється між співвласниками підприємства, із нього сплачують дивіденди, відсотки по облігаціях, а все, що залишається, становить нерозподілений прибуток.

Нерозподілений прибуток залишається в розпорядженні підприємства і використовується для інвестування виробництва, тобто є джерелом розширення, вдосконалення, оновлення виробництва.

Тема 9. Макроекономіка як наука. Національний продукт.

1.Об’єкт та структура макроекономічної теорії.

2.Обсяг національного виробництва.

3. Взаємозв'язок між основними макроекономічними показниками: ВНД, ЧВП, НД, ОД, ВД.

4. Роль цін в обчислення макроекономічних показників.

1. Об’єкт, предмет, структура та функції макроекономічної теорії.

Термін макроекономіка походить від старогрецьких слів „макрос”- великий, „ойкос” - дім, господарство, „номос” – правило і буквально означає певну систему діяльності національного господарства. Предметом економічних досліджень стали відносини між людьми щодо виробництва, розподілу та використання матеріальних благ та послуг в світі обмежених ресурсів.

В сучасному розумінні макроекономіка є складовою економічної теорії та вивчає національну економіку держави як єдине ціле. Макроекономіка формулює наукові уявлення про функціонування економічної системи на національному рівні, а її об’єктом дослідження є економічна система національного господарства.

Макроекономіка досліджує чотири основні сфери національної економіки – сфери виробництва, зайнятості, цін та зовнішньоекономічних відносин. У довгостроковому періоді метою кожної країни у сфері виробництва є високі темпи економічного зростання; у сфері зайнятості – високий рівень зайнятості та незначний рівень вимушеного безробіття; у сфері цін – стабільні ціни на вільних ринках; у сфері зовнішньоекономічних відносин – рівновага експорту та імпорту і стабільність валютного курсу.

2. Обсяг національного виробництва.

Слід зазначити, що при обчислені узагальнюючого показника величини національного виробництва з огляду на різнорідність продукції неможливо використати натуральні чи умовно-натуральні одиниці. Тобто, обсяг національного виробництва можна визначити у вартісному вираженні, адже лише грошова форма придатна для співвиміру різних споживчих цінностей.

Стан економічного розвитку держави відображається у системі національних рахунків (СНР), згідно з якою основним показником національного продукту є: валовий внутрішній продукт (ВВП), валовий національний дохід (ВНД), чистий внутрішній продукт (ЧВП), національний дохід (НД), особистий дохід (ОД), використовуваний дохід (ВД).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) – макроекономічний показник, який вимірює ринкову вартість усіх кінцевих товарів і послуг (у цінах реалізації), вироблених протягом певного періоду часу, здебільшого року, резидентами країни. Даний показник обчислюють для економічної території держави, де поширюються повноваження уряду країни і в межах якої люди, фактори виробництва, товари і гроші можуть вільно переміщатися.

При обчисленні ВВП не враховують:

 вживаних речей, щоб уникнути проблеми подвійного рахунку;

 невиробничі фінансові операції, які поділяються на:

 державні трансфертні платежі (пенсії, стипендії, допомоги з безробіття, соціальні платежі тощо);

 приватні трансфертні платежі;

 операції з купівлі-продажу цінних паперів.

 проміжні товари – товари, які використовують для виробництва кінцевої продукції.

Трансфертні платежі – це грошові виплати, не пов’язані з виконанням тими, хто їх отримує, будь-яких функцій з виробництва товарів чи послуг.

Проблема уникнення подвійного рахунку – це врахування при обчисленні ВВП лише ринкової вартості кінцевих товарів/послуг і не врахування вартості операцій, пов’язаних з проміжними товарами.

Кінцеві товари – це ті продукти, що остаточно покинули сферу виробництва і призначені для кінцевого споживання.

Проміжні товари – це ті товари, які підлягають подальшій обробці, переробці чи перепродажу.

ВВП є дуже важливим показником функціонування національної економіки. Проте він не враховує результатів економічної діяльності у тіньовому секторі економіки. За різними джерелами в тіньовій економіці України виробляється біля 30% усієї продукції. У ВВП не враховується обсяг продукції, виробленої домогосподарствами для власного споживання. Це дає підстави для висновку про те, що величина ВВП є заниженою.

ВВП можна визначати як суму доданої вартості одержаної на всіх стадіях виробництва товарів та послуг і доведення до кінцевого споживача за галузями економіки – цей метод називають виробничим. Додана вартість - це різниця між виторгом фірми та вартістю матеріалів, придбаних у постачальників.

Крім вказаного методу визначення ВВП, є ще два підходи:

1. Видатковий підхід (кінцевого використання), найпоширеніший, згідно з яким ВВП визначається як сума видатків на купівлю кінцевих товарів і послуг:

ВВП=С+І_g+G+X_n, (9.1)

де С – видатки домогосподарств на споживчі товари,

І_g – інвестиційні видатки приватних фірм,

G – видатки держави на купівлю споживчих та інвестиційних товарів,

X_n – видатки іноземців на купівлю товарів і послуг, тобто чистий експорт. Це величина, на яку видатки іноземців на вітчизняні товари/послуги перевищують витрати вітчизняних споживачів на закупівлю імпортних товарів, тобто різниця між експортом і імпортом:

X_n= X – І, (9.2)

де X – експорт, І – імпорт.

2. Дохідний або розподільчий підхід, згідно з яким ВВП є сумою первинних доходів одержаних вітчизняними постачальниками ресурсів та інших платежів (амортизації та інших непрямих податків на бізнес):

ВВП=ЗП+ПЦ+Р_П+ВП_рФ+ЗД_мб+А+НПБ, (9.3)

де З_П – заробітна плата найманих працівників;

ПЦ – проценти за кредит, одержані власниками грошового капіталу;

ВП_рФ – валовий прибуток фірм;

ЗД_мб –змішаний дохід власників малого бізнесу;

Р_П – рентні платежі, одержані власниками землі;

А – амортизаційні відрахування;

НПБ – непрямі податки на бізнес (ПДВ, мито, ліцензійні збори, акцизи).

3. Взаємозв'язок між основними макроекономічними показниками: внд, чвп, нд, од, вд.

На основі ВВП визначають ряд інших взаємопов’язаних макроекономічних показників.

Валовий національний дохід (ВНД) – це ринкова вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених, як правило, за рік усіма резидентами певної країни. ВНД відрізняється від ВВП на величину чистих іноземних факторних доходів з-за кордону. Щоб визначити ВНД треба додати до ВВП чисті пофакторні доходи, тобто доходи від вітчизняних факторів виробництва, що використовуються за кордоном і відняти доходи, одержані іноземцями в даній країні:

ВНД = ВВП + ЧФД.

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) визначають як різницю ВВП і суми амортизації. Він вимірює загальний обсяг продукції, який економіка країни загалом може спожити, не погіршуючи своїх виробничих можливостей:

ЧВП = ВВП – А.

Національний дохід (НД) – визначається як різниця ВНД та амортизації і непрямих податків на бізнес. Це весь дохід, зароблений упродовж року власниками ресурсів, що є резидентами певної держави, незалежно від того, чи ці ресурси використовуються у власній країні чи за кордоном. Це означає, що НД можна вирахувати додаванням усіх факторних доходів – заробітної плати, прибутку, процента і ренти, тобто:

НД = ВНД – А – НПБ

або

НД = З_П+ПЦ+ПБ+Р_П.

Особистий дохід (ОД) – дохід, одержаний домогосподарствами із урахуванням трансфертних платежів до сплати податків:

ОД = НД – внески на соціальне забезпечення – податок з доходів корпорацій – нерозподілений прибуток корпорацій+трансферні платежі з бюджету.

Використовуваний особистий дохід (ВД) – це особистий дохід за мінусом податків, тобто це та частина особистого доходу, яку використовують домогосподарства на свій власний розсуд:

ВД = ОД – особисті податки.

Використовуваний дохід поділяється на споживання і на заощадження. Споживання – це видатки на придбання товарів/послуг для задоволення власних потреб. Заощадження – це частина використовуваного доходу, яка не витрачається на споживання.

4. Роль цін в обчисленні макроекономічних показників.

З метою усунення впливу цінового фактора в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП: номінальний та реальний. Номінальний ВВП – це ВВП, виражений у цінах поточного року – вимірює обсяг продукції даного року, виражений в цінах, що переважали цього року.

Реальний ВВП не враховує зміну рівня цін. Реальний ВВП – це номінальний ВВП, скорегований на індекс цін, вимірює обсяг продукції даного року, виражений у цінах, що переважали у базовому році. Номінальний ВВП корегують на показник інфляції або дефляції, щоб отримати реальний ВВП.

У цьому зв”язку, виникає проблема обчислення рівня цін (індексів цін):

 індекс споживчих цін (ІСЦ) або індекс цін Леспейреса

ІСЦ= * 100%.

Обчислюється для споживчого кошика, тобто для стандартного набору товарів та послуг конкретної країни, кожен з яких має свою вагу.

• дефлятор ВВП або індекс Пааше:

D= .

Дефлятор ВВП являє собою індекс цін, пов”язаний з коригуванням номінального обсягу ВВП на основі зміни рівня цін. Тобто, за допомогою дефлятора ВВП можна зіставити вартість обсягів виробництва кожного даного року з аналогічним обсягом виробництва за цінами базового року. Отримані таким чином показники реального ВВП можна безпосередньо зіставляти з показником ВВП базового року, оскільки всі вони відображають лише зміни фізичного обсягу виробництва, не враховуючи зміни рівня цін.

Дефлятор ВВП більш пристосований для вимірювання загального рівня цін, ніж індекс споживчих цін, оскільки враховує не лише ціни споживчих товарів та послуг, а й ціни інвестиційних товарів, які купуються в державі, а також товарів та послуг, що продаються та купуються на світовому ринку. ІСЦ завищує темп інфляції, а дефлятор – занижує.

Якщо дефлятор ВВП більший одиниці, то зведення номінального ВВП до реального ВВП називається дефлюванням. Якщо дефлятор ВВП менший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального ВВП називається інфлюванням_.

У базовому році ВВП_ном. = ВВП_реал., а дефлятор, відповідно, дорівнює одиниці.

Тема 10. Сукупний попит і сукупна пропозиція. Економічне зростання.

1. Сукупний попит і його складові.

2. Сукупна пропозиція і її фактори.

3. Взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції. Модель AD-AS.

4. Економічне зростання.

1. Сукупний попит і його складові.

Сукупний попит (AD) є сумою або сукупною величиною обсягу продукції, яку готові і в змозі купити всі споживачі за даного рівня цін та інших однакових умов. Це заплановані видатки в усіх секторах економіки: у споживанні (С), приватних внутрішніх інвестиціях (І), урядових закупівлях товарів і послуг (G) та чистому експорті (X_n).

Споживання визначається, переважно, використовуваним доходом. Аналіз сукупного попиту зосереджується, насамперед, на детермінантах реального споживання (тобто номінального споживання, поділеного на відповідний індекс споживчих цін).

Інвестиції залежать від обсягів виробництва, витрат на капітал, що визначається податковою політикою, процентними ставками та іншими фінансовими умовами. Основним каналом, через який економічна політика може впливати на обсяг інвестицій, є монетарна політика.

Урядові видатки – їх прямо визначають рішення уряду.

Чистий експорт - різниця між експортом та імпортом. Імпорт (І) визначається внутрішнім доходом країни та обсягом виробництва, відношенням внутрішніх цін до зовнішніх і обмінним курсом валюти. Експорт (X), що є імпортом інших країн, визначається доходами та обсягами виробництва в інших країнах.

Отже, сукупний попит може бути виражений такою тотожністю:

AD=C+I+G+X_n.

Сукупний попит має грошову форму. Якщо пропозиція грошей не змінюється, то між рівнем цін і реальним обсягом національного виробництва існує така залежність: чим нижчий буде рівень цін, тим за інших однакових умов, більшу частину реального обсягу виробництва захочуть придбати споживачі всередині країни та іноземці. І, навпаки, при зростанні рівня цін закупівлі обсягу національного продукту будуть зменшуватися.

Р ізні комбінації рівня цін (Р) і реального обсягу виробництва (ВВП) при незмінній пропозиції грошей ілюструє крива сукупного попиту, показана на рисунку 10.1:

ВВП

Рис. 10.1. Крива сукупного попиту

Крива AD є спадною, оскільки зростання цін скорочує реальні запаси грошових засобів , де М – пропозиція грошей. Отже, попит на товари і послуги скорочується. Цим пояснюється обернена залежність між AD і рівнем цін (якщо пропозиція грошей не змінюється).

Від’ємний нахил кривої AD пояснюють ще трьома ефектами:

• Ефект процентної ставки. Коли рівень цін підвищується, підвищуються і процентні ставки, а вищі процентні ставки призводять до скорочення споживчих видатків та інвестицій.

• Ефект багатства або реальних касових залишків (ефект Пігу). При вищому рівні цін реальна вартість усіх фінансових активів, зокрема активів із фіксованою вартістю грошей, зменшується. Населення стає біднішим, його видатки зменшуються.

• Ефект імпортних закупівель. Коли рівень цін у країні підвищується, населення та підприємці більше купують товарів за кордоном, де вони дешевші. Як наслідок, зменшується попит на вітчизняні товари. Усі ці фактори зумовлюють рух по кривій AD.

Існує ряд нецінових чинників, які впливають на величину сукупного попиту:

1) зміни у споживчих випадках (зміни у величині використовуваного доходу, очікування споживачів, заборгованість споживачів, податки та доходи населення).

2) зміни в інвестиційних видатках (зміна процентних ставок, очікувані прибутки від інвестицій, нові технології, надлишкові потужності, податки на підприємства).

3) зміни у величині урядових видатків.

4) Зміни у величині обсягів виробництва в інших державах (національний дохід в інших державах, зміна валютних курсів). Вони переміщують криву AD праворуч або ліворуч.

2. Сукупна пропозиція та її фактори.

Сукупна пропозиція означає той сукупний обсяг продукції, що його готові і спроможні виробляти та продавати протягом року фірми за кожного рівня цін (за інших однакових умов). Крива сукупної пропозиції показана на рисунку 10.2.

Залежність обсягів виробництва від загального (середнього) рівня цін називають кривою сукупної пропозиції.

Крива сукупної пропозиції (AS), як видно з графіка, складається з трьох сегментів або відтинків. Горизонтальний (кейнсіанський) відтинок (0Q) означає економіку неповної зайнятості. Коли існує безробіття і неповне використання виробничих потужностей, можна збільшувати обсяги виробництва без збільшення витрат і підвищення цін.

П роміжний відтинок (QQ_f ) означає, що обсяги виробництва можуть бути збільшені до точки Q_f але це супроводжується деяким зростанням цін. Пояснюється це тим, що розширення виробництва здійснюється у різних галузях нерівномірно і що підприємствам доводиться здійснювати додаткові витрати.

Реальний обсяг виробництва (млрд. г.о.)

Рис. 10.2. Крива сукупної пропозиції в короткостроковому періоді

Класичний відтинок (0Q_f) означає потенційний рівень реального обсягу національного виробництва за повної зайнятості. Якщо ж сукупний попит зростатиме далі, то наслідком буде лише зростання рівня цін. Реальний обсяг виробництва при тому не зростатиме, оскільки всі наявні ресурси вже використовуються.

Крім рівня цін, на величину сукупної пропозиції впливає багато інших чинників, які називають неціновими:

1) зміна цін на внутрішні й імпортні ресурси (земля, капітал, трудові ресурси тощо);

2) зміна у продуктивності (відношення реального обсягу виробництва до витрат);

3) зміна правових норм (податки на підприємства і субсидії, державне регулювання економіки).

Нецінові чинники сукупної пропозиції переміщують криву ліворуч і вгору або праворуч і вниз, залежно від вектора їх дії.

Переміщення кривої сукупної пропозиції вліво відображає зростання витрат виробництва на одиницю продукції і спричиняє інфляцію витрат. Переміщення кривої сукупної пропозиції вправо відбувається у зв’язку зі зменшенням витрат виробництва на одиницю продукції і означає збільшення реального обсягу ВВП та зростання зайнятості.

3. Взаємодія сукупного попиту і сукупної пропозиції. Модель ad-as.

Перетин кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції визначає рівноважний рівень цін і рівноважний обсяг національного виробництва. Рівноважний обсяг національного виробництва означає, що плани всіх споживачів ВВП щодо величини закупівель збігаються з планами виробників щодо випуску товарів та послуг. Тільки за цих умов відбувається реалізація ВВП за стабільними цінами. Макроекономічну короткострокову рівновагу ілюструє рис. 10.3.

Рис. 10.3. Макроекономічна короткострокова рівновага в моделі AD-AS

Як видно з рисунка, макроекономічна короткострокова рівновага встановлюється у точці перетину кривих AD і AS.

Переміщення кривих сукупного попиту і сукупної пропозиції чинить вплив як на рівень цін, так і на величину реального обсягу виробництва. Наприклад, на кейнсіанському відтинку, який характеризується високим рівнем безробіття і великим недовикористанням виробничих потужностей, розширення сукупного попиту призводить до зростання обсягу реального національного продукту без підвищення рівня цін. На проміжному відтинку розширення сукупного попиту призводить як до зростання обсягу виробництва, так і до підвищення цін. Збільшення сукупного попиту на класичному відтинку призводить лише до підвищення рівня цін, тобто до інфляції попиту.

Зниження цін при зменшенні сукупного попиту на класичному і проміжному відтинках відбувається повільно. Життя показує, що ціни легко підвищуються і важко знижуються. Це явище отримало назву “ефект храповика”. Причина цього ефекту – не гнучкість цін і заробітної плати в короткі проміжки часу.

Рівень виробництва у довгостроковому періоді називають рівнем виробництва за повної зайнятості або природним рівнем виробництва.

4. Економічне зростання.

Під економічним зростанням розуміють збільшення виробничих потужностей і реального обсягу продукції в цілому і на душу населення.

Більш широким поняттям є економічний розвиток, який означає прогресивні зміни у виробничих потужностях і економічних відносинах країни, структурі економіки і механізмі її функціонування, кількості і якості продукції, її розподілі і споживанні та в природному середовищі.

Фактори економічного зростання:

Економічне зростання насамперед залежить від кількості і якості людських (трудових) ресурсів. Економічний розвиток країн залежить від наявності в них такого чинника виробництва, як природні ресурси.

Важливим фактором економічного зростання є нагромадження капіталу, яке збільшує капіталоозброєність праці, підвищує її продуктивність. Інвестиції робляться не тільки в машини, устаткування, будівлі і споруди, які забезпечують безпосередній випуск продукції. Більша їх частина спрямована в галузь інфраструктури.

Історичний вплив на економічне зростання країн роблять нові технології, різні інновації, які є результатом науково-технічного прогресу.

Усі перераховані чинники економічного зростання у сучасному світі комплексно пов’язані між собою і дають найбільший ефект лише при певних комбінаціях.

Вказані чинники визначають можливості економічного зростання. Однак реальне зростання можливе лише тоді, коли зростає сукупний попит на товари і послуги, а наявні ресурси розподіляються в суспільстві таким чином, що можна одержати найбільшу кількість необхідної продукції.

Розрізняють екстенсивне та інтенсивне економічне зростання. Екстенсивне зростання означає, що приріст продукції досягається за рахунок кількісного нарощування чинників виробництва – зайнятості, капіталу, інвестицій та ін. Інтенсивне зростання досягається за рахунок якісних змін у чинниках виробництва – підвищення продуктивності праці, ефективності використання капіталу, предметів праці, що пов’язане з використанням досягнень науки та техніки.

Тема 11. Макроекономічна нестабільність та економічні функції держави.

1. Циклічні коливання та антициклічна політика.

2. Безробіття, його причини та види. Втрати від безробіття.

3. Інфляція, її види та наслідки.

4. Економічні функції держави.

1. Циклічні коливання та антициклічна політика.

Важливою особливістю економіки, що базується на ринкових засадах, є її нестабільність. Довгострокове економічне зростання переривається спадом виробництва, низьким рівнем зайнятості та зростанням цін. Чергування піднесень і спадів у економіці призводить до того, що її розвиток носить циклічний характер.

Економічний цикл – це послідовність піднесень і спадів економічної активності протягом кількох років, тобто, це рух національного виробництва від одного кризового явища до іншого, що характеризується коливаннями обсягу національного виробництва, доходів і зайнятості та постійно повторюється. Його ще називають циклом ділової активності або діловим циклом.

У структурі циклічного економічного розвитку найбільш вираженими є середні промислові цикли. Кожен економічний цикл є унікальним. Але водночас усі цикли характеризують певні загальні ознаки. Насамперед, це загальна послідовність у зміні фаз циклу. Більшість учених – економістів поділяють цикли на чотири фази: пік, спад (рецесія), дно, піднесення. Пік або вершина є найвищою точкою піднесення, коли в національній економіці досягається повна зайнятість, а виробництво працює на повну потужність. У цій фазі циклу рівень цін має тенденцію до підвищення, а ріст ділової активності припиняється. Найнижча точка економічного спаду (дно) характеризується тим, що виробництво і зайнятість, досягнувши найнижчого рівня, починають зростати:

Рис. 11.1. Економічний цикл

Вихідною фазою економічного циклу є криза, спад виробництва, який ще називають рецесією. Це період, протягом якого реальний ВВП скорочується протягом не менш як шести місяців. Рецесія починається від піку і закінчується найнижчою точкою спаду – дном. Для неї характерними є: перевиробництво товарів порівняно із платоспроможним попитом і зростання запасів нереалізованої продукції; падіння цін на товари; скорочення обсягів виробництва; масове банкрутство торгівельних, промислових фірм і банків; збільшення незайнятості виробничих потужностей; зростання безробіття; зниження рівня номінальної і реальної зарплати, прибутків підприємств та інших доходів; падіння курсу акцій; потрясіння кредитної системи; підвищення норми позичкового процента; зростання соціальної напруженості та ін.

Кризові явища продовжують наростати до моменту відновлення макроекономічної рівноваги на її найнижчих рівнях, у точці «дна», після чого починається пожвавлення і піднесення. Рівень виробництва підвищується, а зайнятість зростає, скорочуються товарні запаси, відбувається значний приріст виробничих інвестицій. В міру економічного піднесення, зростають темпи приросту рівня цін. Піднесення - це фаза, яка характеризується збільшенням обсягів виробництва , зростанням добробуту, при цьому економіка виходить на рівень, який перевищує всі попередні.

Причини циклічних коливань можна поділити на зовнішні і внутрішні. До внутрішніх факторів слід віднести: коливання інвестицій; зростання доходу і споживання; рішення у грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появою надмірної кількості грошей або надмірним їх вилученням з обігу невідповідність між сукупним попитом і пропозицією зміни в державних закупках.

Серед зовнішніх чинників циклічності виділяють політичні перевороти, трансформації соціально-економічної системи, війни, високі темпи зростання населення та його міграції, відкриття нових родовищ корисних копалин, нових земель, зміни у зовнішніх умовах функціонування національної економіки, наукові відкриття, технологічні інновації, помилки уряду в реалізації економічної політики тощо.

Заходи держави, спрямовані на регулювання коливань економічної активності в суспільстві в періоди передкризового і кризового стану називають антициклічною політикою (політикою стабілізації).

2. Безробіття, його причини та види. Втрати від безробіття.

Ринок праці є механізмом розподілу трудових ресурсів за галузями національної економіки з урахуванням професійної підготовки та кваліфікації працівників.

Головними елементами ринку праці є попит , пропозиція, ціна робочої сили. Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою загальної потреби на робочу силу для випуску продукції, які забезпечені реальними робочими місцями. Пропозиція робочої сили – це працездатне населення, яке пропонує свою робочу силу за кожного рівня заробітної плати. Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів, зокрема, рівнем заробітної плати, освіти, профспілкового захисту, характером і змістом праці, податковою системою тощо.

Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими і безробітними.

Зайняте населення – це люди, які виконують будь-яку оплачувану роботу, а також ті, хто мають роботу, але тимчасово не працюють через хворобу, відпустку, тощо. Зайняте населення є активною частиною трудових ресурсів, яка задіяна у суспільному виробництві.

Крім зайнятих в структурі працездатного населення виділяють безробітних і добровільно непрацюючих (незайнятих).

Безробітні - це громадяни, які не мають роботи, але активно шукають або очікують її і здатні приступити до неї. Згідно Закону України „Про зайнятість населення”, безробітними вважаються працездатні громадяни, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших передбачених чинним законодавством доходів через відсутність роботи та зареєстровані у державній службі зайнятості.

Незайняті - це люди, що не працюють і не шукають роботу за даного рівня заробітної плати. Це частина дорослого населення, що навчається, є надто хворими, щоб працювати, або не потребує роботи, у зв’язку з наявністю інших джерел для існування, пенсіонери.

Безробіття відображає економічні відносини щодо вимушеної незайнятості працездатного населення. Безробітних у загальній чисельності робочої сили відображає рівень безробіття:

Рівень безробіття = . (11.1)

Робоча сила – це сума зайнятих та безробітних громадян.

У залежності від причин, які викликають безробіття, розрізняють декілька його видів.

Фрикційне безробіття виникає внаслідок зміни робочого місця на краще, у зв'язку з переїздом з однієї місцевості до іншої та закінченням навчального закладу. Це «добровільне» безробіття, оскільки виникає з ініціативи самих працівників. Структурне безробіття спричинене структурними зрушеннями в економіці, закриттям старих підприємств і виробництв. В результаті змінюється попит на окремі професії і фахи та пропозиція робочої сили щодо них. Циклічне безробіття – це вивільнення робочої сили, викликане загальним спадом виробництва внаслідок циклічних коливань. Масштаби і тривалість циклічного безробіття досягають максимуму під час кризи.

У ринковій економіці, в силу її динамізму, обов’язково існує оптимальний резерв робочої сили і підтримується природна норма безробіття, при якій досягається довготривала рівновага, коли темпи інфляції дорівнюють очікуваному темпу зростання цін. Вважається, що наявність структурного і фрикційного безробіття є передумовою для розвитку економіки. Повна зайнятість визначається як зайнятість, що складає менше 100% робочої сили. Тому фрикційне та структурне безробіття називають природним безробіттям. Вважається, що в розвинутих країнах рівень природного безробіття становить 5–6%. За умов, коли фактичний рівень безробіття дорівнює природному безробіттю, фактичний ВВП дорівнює потенційному ВВП. Потенційний ВВП – це максимальний його рівень, що може підтримуватись за даної технології, повної зайнятості, без прискорення інфляції.

Економічні втрати і наслідки безробіття.

За наявності циклічного безробіття в економіці виникають певні втрати. Американський вчений А.Оукен виявив залежність, названу законом Оукена, за якою кожен відсоток циклічного безробіття викликає 2,5% відставання фактичного ВВП від його потенційного рівня.

Поряд з економічними втратами безробіття має негативні соціальні і психологічні наслідки, а саме: відбувається нерівномірний розподіл втрат від безробіття серед різних соціальних верств населення; втрата кваліфікації робітників, що може згодом зумовити значне зниження зарплати чи нові звільнення; погіршення фізичного і психологічного стану робітників; падіння моральних підвалин; громадська і політична напруга в суспільстві.

3. Інфляція, її види та наслідки.

Інфляція – це зростання загального рівня цін у країні впродовж певного періоду часу, що супроводжується знеціненням національної грошової одиниці.

Інфляція вимірюється за допомогою індексів цін. Індекс цін характеризує рівень інфляції, який показує як змінилися ціни в національній економіці за певний період.

Темп інфляції показує, прискорилась чи уповільнилась інфляція за певний період і визначається за формулою:

, (11.2)

де I_t - індекс цін у поточному періоді;

I_t-1 - індекс цін у попередньому періоді.

Протилежним до інфляції є явище дефляції, яка спостерігається тоді, коли загальний рівень цін знижується .

Залежно від рівня розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію.

Помірна інфляція має місце тоді, коли річний приріст цін становить до 10%. За такої інфляції ціни відносно стабільні, що не має негативних наслідків і не є відчутним для економічних суб’єктів; люди продовжують заощаджувати гроші. Помірну інфляцію, за якої ціни зростають до 5% за рік, називають повзучою.

Галопуюча інфляція настає тоді, коли ціни зростаю на 20, 50,100 або й більше відсотків за рік. Гроші втрачають свою вартість дуже швидко, тому населення майже не заощаджує грошей, а перетворює їх у товари. Ринки капіталів звужуються, а внутрішні інвестиції скорочуються. На цій стадії значно посилюються економічні суперечності та соціальне напруження. Інфляція виходить з-під контролю держави.

Гіперінфляція характеризується зростанням цін на тисячі, десятки тисяч і більше відсотків за рік. Усі прагнуть при цьому позбутися грошей. Гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції. Вона означає економічний і соціальний хаос, фінансовий крах та суспільно - політичне безладдя.

Залежно від причин і механізму зростання загального рівня цін розрізняють інфляцію попиту і інфляцію витрат (пропозиції ).

Інфляція попиту виникає тоді, коли сукупний попит зростає швидше за виробничий потенціал економіки, а тому ціни зростають, щоб врівноважити попит і пропозицію. Виробництво не може швидко зреагувати на надлишковий попит збільшенням реального обсягу виробництва, бо всі наявні ресурси уже залучені, тому зростають ціни.

Інфляція пропозиції (витрат) спостерігається тоді, коли ціни зростають внаслідок збільшення витрат на виробництво одиниці продукції. Це інфляція з боку пропозиції, яка означає ріст витрат виробництва, що випереджає ріст реального доходу і продуктивності праці. Збільшення витрат на виробництво одиниці продукції зменшує прибутки та обсяги виробництва, який фірми готові запропонувати за наявного рівня цін. У результаті пропозиція товарів зменшується, а рівень цін підвищується. Ціни при цьому зростають через зростання цін на сировину, паливо, енергоресурси, або коли номінальна зарплата зростає швидше, ніж рівень продуктивності праці.

Крім того інфляцію поділяють на передбачену – яку учасники ринкового процесу очікували і захистилися від її згубних впливів, і непередбачену, коли вона є несподіваною для економічних суб’єктів, наслідком незапланованих змін в сукупному попиті і сукупній пропозиції. З іншого боку, інфляція буває збалансованою, в процесі якої відносні ціни не змінюються, і незбалансованою, яка супроводжується зміною відносних цін товарів, послуг та ресурсів.

Основними соціально – економічними наслідками інфляції є: зниження реальних доходів населення; перерозподіл доходу і багатства між різними верствами населення; між дебіторами і кредиторами; знецінення фінансових активів із фіксованим доходом; зниження мотивації до інвестування довгострокових програм; спотворення відносних цін та обсягів виробництва різних товарів; прискорення матеріалізації грошей; зниження мотивації до праці; підрив управлінського механізму економіки (знижується ефективність інструментів державного регулювання, а часом навіть інфляція робить недоцільним їх використання).

Взаємозалежність між безробіттям та інфляцією одержала своє наукове узагальнення у вигляді кривої Філліпса, який виявив обернений зв‘язок між безробіттям і змінами в номінальній зарплаті і цінами, тобто інфляцією, що справедливо лише для короткотермінового періоду:

Рівень безробіття (%)

Рис. 11.2. Крива Філліпса для короткотермінового періоду

Ця крива відображає підхід, згідно з яким країна може мати нижчу норму безробіття, якщо є бажання заплатити таку ціну, як вищий темп інфляції.

Економічну ситуацію, в якій високий рівень безробіття супроводжується високим сталим темпом інфляції називають стагфляцією.

4. Економічні функції держави.

На сучасному етапі розвитку ринкової економіки держава об’єктивно змушена виконувати ряд функцій, спрямованих на регулювання економіки. Виконуючи роль загальногосподарського центру, державні органи і установи формують стратегію економічного розвитку, доповнюючи і модифікуючи дію стихійно–ринкового механізму.

Основними економічними функціями держави є забезпечення ефективності, справедливості та стабільності.

Запорукою економічної ефективності є дотримання здорових конкурентних засад функціонування економіки і обмеження монополізації за допомогою антимонопольного законодавства.

Першочерговою функцією будь-якої держави є підтримання стабільності економічної системи. Діяльність держави спрямована на підтримання стабільних темпів економічного зростання, нівелювання та пом’якшення циклічних коливань економічного розвитку, здійснення антиінфляційної політики і регулювання зайнятості. Короткострокова стабілізація залежить від співвідношення рівнів виробництва і сукупних витрат. Уряди покладаються на податки, видатки та регулювання грошового обігу, щоб сприяти макроекономічному зростанню та стабільності, зменшувати безробіття та інфляцію, водночас стимулюючи економічне зростання.

Метою державної соціальної політики є не зрівняння доходів, а зменшення нерівності в отримуваних доходах за допомогою їх перерозподілу на користь непрацездатних і малозабезпечених. Для реалізації поставленої мети використовується податкова і бюджетна політика, індексація доходів, регулювання цін, встановлення мінімального рівня заробітної плати тощо. Велику роль відіграють державні трансфертні платежі: допомоги по безробіттю, пенсії, стипендії, видатки на соціальне страхування і соціальний захист населення. Державне регулювання ринку праці також виконує соціальну функцію, забезпечуючи рівні умови працевлаштування, режим праці та відпочинку, соціальні гарантії у разі втрати працездатності.

Макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію і економічне зростання включають фіскальні заходи разом з монетарними. Розрізняють 4 види стабілізаційної політики: фіскальну, монетарну, політику доходів і зовнішньоекономічну політику.

Тема 12. Монетарна та фіскальна політика держАви.

1. Фінансові ринки. Попит на гроші.

2. Банківська система. Центральний банк та його функції. Монетарна політика Центрального банку.

3. Фіскальна політика. Державний бюджет. Державний борг.

1. Фінансові ринки. Попит на гроші.

Фінансові ринки – сукупність ринкових інститутів, які мобілізують і переміщують грошові кошти від їх власників до позичальників. В якості посередників на фінансових ринках виступають комерційні банки, інвестиційні компанії та інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди тощо.

Види фінансових ринків: ринок грошей; фондовий ринок, валютний ринок, ринок цінних паперів.

З боку учасників ринку формується попит на гроші. Величина попиту на гроші визначається обсягом товарообмінних угод і дорівнює грошовому агрегату М₁, який включає готівку поза банками і залишки на поточних рахунках комерційних банків. Це попит на ділові гроші (гроші для угод). Вони мають абсолютну ліквідність. Попит на гроші пояснюється трьома мотивами (трансакційним, мотивом застережливості і спекулятивним мотивом). Попит на гроші знаходиться у прямій залежності від обсягу номінального національного доходу і в оберненій від ставки процента.

Існує декілька підходів до визначення рівноважних ставок процента: ліквідна теорія процентної ставки, кредитна теорія процентної ставки і теорія фондів, що надаються у позику. За ліквідною теорією ставка процента формується на грошовому ринку і визначається пропозицією (M_S) і попитом (M_D) на гроші. (рис. 12.1):

С тавка процента MD MS

(в %)

Пропозиція і попит на гроші (млрд. грн.)

Рис. 12.1. Попит на гроші

Пропозиція грошей (кількість грошей в національній економіці) залежить від обсягу національного виробництва, швидкості обігу грошей, рівня цін тощо. Фактично це грошовий агрегат М₁ (готівка та чекові депозити). Джерелами створення нових депозитів є: вкладення готівкових грошових коштів у комерційні банки; купівля комерційними або центральним банком державних цінних паперів у фірм та населення; купівля банками іноземної валюти; надання комерційними банками позичок. Кожна вміщена у резерви 1 грн. створює нових грошей на m більше:

m = 1/r .

Депозитний мультиплікатор m визначає максимальну кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою одиницею надлишкових резервів за заданого рівня норми обов‘язкових резервів.

Пропозиція грошей перебуває у прямій залежності від обсягу грошової бази (В) і в оберненій від коефіцієнту депонування (cr) та норми резервування (rr):

Ms = B*(cr+1)/(cr+rr).

Грошова база (В) складається з банківських резервів та з готівкових грошей поза банками:

В = С+TR.

Норма резервування депозитів - визначається відношенням загальних резервів комерційних банків до депозитів:

rr = TR/D.

Коефіцієнт депонування (rr) - це відношення попиту на готівку (С) до коштів на депозитах (D):

cr = C/D.

Грошовій базі властивий активний (мультиплікативний) вплив на пропозицію грошей. Грошовий мультиплікатор - коефіцієнт пропорційності між пропозицією грошей і грошовою базою:

m = (cr+1)/cr+rr).

2. Банківська система. Центральний банк та його функції. Монетарна політика Центрального банку.

Банки – кредитно-фінансові установи, призначенні для акумуляції тимчасово вільних коштів підприємств, населення та бюджетних установ; надання їх у кредит своїм клієнтам; обслуговування грошового обігу.

Банківська система - сукупність банківських установ, що функціонують на території країни і взаємопов‘язані між собою. Основні функції банківської системи полягають в акумуляції тимчасово вільних грошових коштів і наданні їх у тимчасове використання; створенні кредитних грошей і кредитному регулюванні. Вона має два рівні. На першому знаходиться центральний банк (емісійний), на другому – комерційні (депозитні) й небанківські кредитні організації (страхові, пенсійні фонди тощо).

Центральний банк (в Україні – Національний банк України) у більшості країн є державним. Головна його функція – контроль за пропозицією (масою) грошей в обігу. Він здійснює емісію (випуск) грошей, проводить монетарну політику в країні, забезпечує стабільність банківської системи в цілому. Центральний банк акумулює і зберігає касові резерви інших кредитних установ та здійснює нагляд за їх діяльністю; виконує операції з розміщення державних позик, обслуговування державних боргів; купує і продає державні цінні папери та іноземну валюту, здійснює міжбанківські розрахунки. Це “банк банків”, “касир держави”, головний суб‘єкт монетарної політики.

Комерційні банки – приватні підприємства, які у своїй діяльності використовують власні кошти, залучають вклади населення та підприємств, кредити центрального банку. Вони розміщують грошові кошти у прибуткові цінні папери; надають кредити під відсотки; здійснюють кредитно-розрахункове, касове та інше банківське обслуговування своїх клієнтів – підприємств, установ, організацій і громадян. Комерційні банки можуть бути спеціалізовані й уніфіковані, галузеві й регіональні.

Монетарна (грошово-кредитна) політика ЦБ – сукупність заходів держави у кредитно-грошовій системі, спрямованих на регулювання грошової маси в обігу, обсягу кредиту й емісії грошей залежно від стану економіки. Метою цієї політики є створення сприятливих умов для зайнятості населення, стримування інфляції й збалансованості народного господарства як кінцевих цілей макроекономічного розвитку. Реалізується монетарна політика за допомогою інструментів грошово-кредитної політики (операцій на відкритому ринку, регулювання облікової ставки й резервних норм).

Зміна пропозиції грошей здійснюється шляхом операцій на відкритому ринку, коли центральний банк скуповує або продає комерційним банкам, фірмам, населенню державні цінні папери.

Змінюючи рівень облікової ставки (процентної ставки, під яку центральний банк надає кредити комерційним банкам) відповідно до кон‘юнктурних коливань економіки, він управляє кредитною активністю.

Встановлення норми обов‘язкових (мінімальних) резервів, які зберігають комерційні банки у центральному банку, є засобом політики швидкого стиснення або розширення кредитної маси в економіці.

3. Фіскальна політика. Державний бюджет.

Фіскальна (бюджетно-податкова) політика держави – система регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків. Основні цілі фіскальної політики: пом‘якшення циклічних коливань; забезпечення стійкого економічного зростання; досягнення високого рівня зайнятості за помірних темпів інфляції. Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки.

Фіскальна політика здійснюється у двох формах: дискреційної та недискреційної. Недискреційна (автоматична) фіскальна політика не потребує спеціальних рішень уряду, тому що заснована на дії вмонтовані (автоматичних) стабілізаторів – механізмів, які підтримують економічну стабільність на основі саморегуляції. До них належать: прогресивна податкова система; виплати у разі безробіття, малозабезпеченості; субсидії фермерам; система участі у прибутках.

Дискреційна фіскальна політика – політика уряду, спрямована на зміну у доходах та видатках державного бюджету з метою впливу на реальний обсяг національного виробництва, зайнятість, курс національної грошової одиниці та стан платіжного балансу. В залежності від мети впливу на сукупний попит, фіскальна політика може бути стимулююча та стримуюча. Експансіоністська (стимулююча) фіскальна політика здійснюється для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду. Уряд створює дефіцит державного бюджету на основі зростання державних видатків або зниження податків, або поєднання цих заходів.

Рестриктивна (стримуюча) проводиться в період підйому і цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок за рахунок зростання податків та зниження державних витрат, або поєднання цих заходів. Фіскальна політика держави в короткотерміновому періоді супроводжується ефектами мультиплікаторів державних витрат, податків та збалансованого бюджету. Мультиплікативні ефекти відіграють важливу роль при виборі заходів бюджетно-податкової політики. Бюджетний мультиплікатор (мультиплікатор державних витрат) – відношення зміни реального національного доходу до зміни державних витрат, що обумовили його. Податковий мультиплікатор – відношення зміни реального національного доходу до зміни податків, що обумовили його. Мультиплікатор збалансованого бюджету - однакове збільшення державних витрат і податків викликає зростання доходу на величину, що дорівнює приросту державних витрат і податків. Мультиплікативний ефект від зниження податків є слабшим за ефект від зростання державних витрат.

Джерелами доходів держави є податки (система обов‘язкових платежів суб‘єктів господарювання державі) та надходження від зовнішньо-економічної діяльності. Основними функціями податків є:

• фіскальна (централізація частини національного доходу в державному бюджеті на загальносуспільні та державні потреби);

• розподільча (перерозподіл національного доходу між галузями виробництва, підприємствами та фізичними особами);

• регулююча (вплив податків на величину сукупних видатків і доходів платників).

З погляду зміни податкових ставок (розміру податку на одиницю оподаткування) у міру зростання доходу, вони поділяються на:

• прогресивні (середня ставка підвищується у міру зростання доходу);

• пропорційні (середня ставка податку залишається незмінною за будь-яких обсягів доходу);

• регресивні (податкові ставки знижуються у міру зростання доходу).

Відповідно до порядку стягнення податки поділяються на прямі та непрямі. Прямі стягуються безпосередньо з доходів або майна юридичних та фізичних осіб. Непрямими податками є податки, якими обкладаються ціни на товари та послуги – акцизи, мито, податок на додану вартість.

Виходячи з того, в який бюджет скеровані податкові надходження, податки поділяються на:

• загальнодержавні (надходять до державного бюджету);

• місцеві (надходять до місцевого бюджету).

Існують ще цільові податки, які стягуються цільовим призначенням на певні потреби (наприклад, будівництво доріг тощо).

Крива Лаффера показує залежність між податковими ставками ї податковими надходженнями до державного бюджету (рис. 12.2). Обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку. За нульової ставки держава не отримує податків. Підвищення ставки до певного рівня “m” супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Подальше зростання ставки податку обумовить тінізацію економіки та їх скорочення. “Ефект Лаффера” полягає в тому, що зменшення податкових ставок викличе скорочення доходу держави. Проте таке скорочення буде нетривалим і у довгостроковій перспективі зниження податків буде сприяти зростанню заощаджень, інвестицій та зайнятості.

Податкова ставка, t

t max

Тмах T

Податкові надходження

Рис. 12.2. Крива Лаффера

Державний бюджет – фінансовий план доходів і видатків держави на рік. Державний бюджет виконує такі основні функції:

• розподільчу (забезпечує формування та використання грошових коштів держави на задоволення суспільних потреб),

• контрольну (гарантує формування грошових коштів та використання їх за передбаченими напрямками),

• стабілізаційну (регулює хід економічного циклу).

Державний бюджет має бути збалансованим, тобто видатки мають дорівнювати доходам. При перевищенні витрат над доходами має місце дефіцит державного бюджету. Якщо доходи перевищують витрати, то формується його профіцит (надлишок). Відношення суми дефіциту до ВВП, виражене у відсотках, називається рівнем дефіцитності бюджету.

Розрізняють фактичний, структурний і циклічний дефіцит державного бюджету:

- фактичний дефіцит складається під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит);

- структурний дефіцит – різниця між надходженнями в бюджет за повної зайнятості за наявних податкових ставок і фактичними видатками;

- циклічний дефіцит - різниця між фактичним і структурним дефіцитами. Основними способами збалансування державного дефіциту є підвищення податкового навантаження, додаткова емісія грошей, державні позики.

Державний борг – заборгованість держави щодо внутрішніх та зовнішніх позик, які залишилися після відрахування погашеної їх частини; сума накопичених за попередні роки дефіцитів державного бюджету мінус його позитивне сальдо.

Тема 13. Міжнародні економічні відносини.

1. Міжнародний поділ праці і світове господарство.

2. Міжнародна торгівля. Теорії міжнародної торгівлі. Міжнародних рух капіталу.

3. Валютні курси. Платіжний баланс. Міжнародна система валютних курсів.

4. Економіка митного захисту і вільної торгівлі. Міжнародні економічні угрупування і організації.

1. Міжнародний поділ праці і світове господарство.

Під світовим господарством розуміють сукупність національних господарств окремих країн, об'єднаних всесвітнім поділом праці і системою міжнародних економічних відносин. Світове господарство можна розглядати і як сукупність світових ринків: ринку ресурсів, продуктів, фінансових ринків із відповідною світовою інфраструктурою.

Світове господарство ґрунтується на міжнародному поділі праці, тобто спеціалізації окремих країн на виробництві певних видів продукції, якою вони обмінюються на світовому ринку. Основними чинниками, що зумовили поділ праці між країнами, є відмінності у володінні природними ресурсами, у їх природно-кліматичних умовах, географічному розташуванні, історичних традиціях виробництва та інше.

Характерною особливістю сучасного світового господарства є його глобалізація - широкий спектр процесів, що відбуваються в сучасному світі, інтеграція ринків ресурсів, продуктів і капіталу, появу єдиних для цілого ряду країн валют, уніфікацію стандартів і споживчих смаків, лібералізацію руху капіталів між країнами, введення єдиних правил у сфері регулювання банківських і фінансових операцій та інше.

2. Міжнародна торгівля. Теорії міжнародної торгівлі.

Світовий ринок - це сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базуються на міжнародному поділі праці. Головним змістом світового ринку є пересування товарів і послуг між країнами, тобто міжнародна торгівля. Стосовно торгівлі однієї країни з іншими використовують термін „зовнішня торгівля".

Міжнародна торгівля складається із двох зустрічних потоків - експорту та імпорту, різниця між якими складає торгівельне сальдо, а сума вартісних обсягів експорту та імпорту називається торговельним оборотом.

Першою теорією міжнародної торгівлі можна вважати теорію меркантилістів, яка виникла ще у другій половині ХУІ ст. і була поширена майже сто років (Т.Мен з Англії, А.Сера з Італії, А. Монкретьєн із Франції). Вона зводилась до того, що держава повинна прагнути до нагромадження грошей, які ототожнювались з багатством. Для того вона повинна проводити політику активного торговельного балансу. Вважалось, що держава тим багатша, чим більша різниця між вартістю експорту та вартістю імпорту. Цю різницю рекомендувалось збільшувати за рахунок експорту готової продукції.

Важливим кроком на шляху розроблення наукової теорії міжнародної торгівлі була концепція А.Сміта, яка відома під назвою концепції абсолютних переваг. Він виходив із того, що економічна вигода від зовнішньої торгівлі пов'язана з поділом праці, який підвищує продуктивність факторів виробництва і збільшує багатство. На його думку, треба купувати в інших країнах усе те, що чужоземні виробники можуть виготовляти дешевше, ніж національні. Обмін сприятливий для усіх країн; кожна країна знаходить у ньому абсолютні переваги, які протекціонізм обмежив би або знищив повністю. Теорія А.Сміта започаткувала політику вільної торгівлі.

Поширений принцип, який пояснює реалії міжнародної торгівлі, був сформульований Д.Рікардо. Це принцип порівняльних переваг, суть якого полягає у тому, що обмін між двома країнами наступає тоді, коли відносні відмінності між витратами виробництва певних товарів в одній країні відрізняються від відношення між витратами виробників цих товарів в іншій країні; при налагодженні міжнародного товарообміну цими товарами кожна країна спеціалізується на виробництві й експорт того товару, виробництво якого для неї обходиться відносно дешевше, а імпортує товари, виробництво яких у даній країні обходиться відносно дорожче.

Істотне доповнення до теорії порівняльних переваг зробили шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін. Вони показали, що порівняльні переваги пов'язані із забезпеченістю країни факторами виробництва. Кожна країна має тенденцію спеціалізуватися на тих виробництвах, для яких співвідношення факторів виробництва, якими вона володіє, є найсприятливіші.

Важливою частиною міжнародного господарства є міжнародний рух факторів виробництва, в складі яких найбільше значення належить міжнародному руху капіталу. Найбільш динамічно переміщується між країнами такий фактор виробництва як капітал. Під капіталом, який інвестують в інші країни, розуміють весь нагромаджений запас засобів в продуктивній, грошовій і товарній формах, які необхідні для створення матеріальних благ та послуг. За цілями вкладення міжнародний капітал ділиться на прямі і портфельні інвестиції.

3. Валютні курси, платіжний баланс і міжнародна система валютних курсів.

Під валютою розуміють грошові знаки у вигляді банкнот, монет і в інших формах, які в даний час є законними засобами платежу.

Валюта ділиться на національну та іноземну. Розрізняють валюти вільно конвертовані (що їх вільно й необмежено обмінюють на інші валюти); частково конвертовані (валюти країн, в яких застосовуються певні валютні обмеження для резидентів і окремих видів обмінних операцій); неконвертовані (заборонена до обміну на інші валюти без спеціального дозволу державних органів), а також резервні (вільно конвертовані валюти провідних країн, які використовують для розрахунків та визначення цін на світових ринках і зберігають в офіційних резервах центральних банків).

Валютний курс — ціна грошової одиниці даної країни у грошових одиницях інших країн, або ціна чужоземної грошової одиниці в національних грошових одиницях.

Економісти розрізняють номінальний і реальний валютні курси. Номінальний валютний курс - це курс, за яким обмінюються валюти. Реальний валютний курс — відносна ціна товарів, виготовлених у двох країнах. Він показує, в якому співвідношенні обмінюються товари однієї країни на товари іншої країни:

Реальний валютний курс = Рівень цін в країні

Рівень цін за кордоном

Існують три варіанти системи номінальних валютних курсів: система жорстко фіксованих валютних курсів; система гнучких (або плаваючих) валютних курсів; система регульованих гнучких (або плаваючих) валютних курсів.

У довготривалий період рівноважний валютний курс тяжіє до паритету купівельної спроможності, під яким розуміють співвідношення купівельної спроможності валют стосовно певного набору ("кошика") товарів і послуг.

Цілеспрямоване зниження державою курсу своєї валюти стосовно інших валют для досягнення певних проміжних цілей економічної політики називається девальвацією. Наслідком девальвації буде збільшення експорту товарів, зменшення імпорту товарів унаслідок їх подорожчання, збільшення припливу чужоземного капіталу і зменшення його відпливу з держави.

Цілеспрямоване підвищення державою курсу своєї валюти стосовно чужоземних валют для досягнення певних проміжних цілей економічної політики називається ревальвацією. Наслідки ревальвації є протилежні. Вона стримує експорт продукції і стимулює імпорт, сприяє відпливу капіталу з країни і гальмує його приплив.

Першою системою встановлення валютних курсів був золотий стандарт. Ця система в чистому вигляді існувала протягом 1880-1913 рр. Другою системою була Бреттон-Вудська система, яка існувала з 1944 по 1971 р. Третьою системою, яка існує сьогодні, є Ямайська система, започаткована в 1976 р.

Система золотого стандарту передбачала наявність таких трьох умов: кожна країна визначала золотий вміст своєї грошової одиниці; підтримка жорсткого співвідношення між своїми запасами золота і внутрішньою пропозицією грошей; вільний рух золота між країнами.

Бреттон-Вудська валютно-кредитна система, для впровадження якої був створений Міжнародний валютний фонд, намагалася зберегти стабільність валютних курсів і збільшити їх регулювання за рахунок зменшення ролі золота в даному процесі

Ямайська система коригованих "плаваючих" курсів, була схвалена на міжнародній нараді провідних країн членів МВФ у січні 1976 р. (м. Кінгстон, Ямайка). В основі цієї системи лежать "плаваючі" курси валют.

4. Платіжний баланс країни.

Платіжний баланс країни — це співвідношення між сумою фактичних грошових надходжень із-за кордону та сумою платежів іншим державам (їх громадянам, фірмам) за певний період. Він характеризує підсумок зовнішньоекономічної діяльності країни.

Платіжний баланс складається із двох головних статей: рахунку поточних операцій і рахунку руху капіталу. Рахунок поточних операцій включає експорт та імпорт товарів і послуг, чисті доходи від іноземних інвестицій та чисті грошові перекази. Його величина залежить від обсягу експорту, імпорту та валютного курсу. Сальдо цього рахунку - це чистий експорт X_n.

Рахунок руху капіталу включає приплив і відплив довгострокового і короткострокового капіталу в країну і з країни.

Третьою частиною платіжного балансу є офіційні резерви.

Офіційні резерви - це запаси іноземної валюти, що їх тримають центральні банки для урегулювання збалансованості платіжного балансу.

Дефіцит платіжного балансу означає, що населення країни, фірми та державні установи заплатили таким самим представникам інших держав більше, ніж отримали від них.

Отже, баланс руху капіталу і поточного рахунку показує, що міжнародні потоки фондів для фінансування нагромадження капіталу і міжнародні потоки товарів і послуг - це два боки однієї і тієї самої медалі.

Із теорій міжнародної торгівлі випливає висновок: обмеження у міжнародному товарообміні знижують його ефективність і можуть негативно впливати на розвиток національної економіки. Саме тому в післявоєнний період ООН проголосила основним принципом міжнародних економічних відносин принцип співробітництва і свободи торгівлі. Проте в сучасному світі поширеним є і протекціонізм — політика, спрямована на захист галузей національної економіки від чужоземних конкурентів через встановлення прямих і непрямих обмежень на імпорт. Протекціонізм породив багато бар'єрів у міжнародній торгівлі. До них належать: мита, імпортні квоти, нетарифні бар'єри, добровільні експортні обмеження.

Інтернаціоналізація господарського життя у сучасному світі стала закономірністю і насамперед проявляється в інтеграційних процесах. Економічна інтеграція — це процес формування при активному сприянні з боку держав-учасниць глибоких, стійких і всебічних зв'язків між національними господарствами групи країн, унаслідок чого формується регіональний народногосподарський комплекс.

Найбільшого розмаху інтеграція досягла в Західній Європі в рамках Європейського Союзу. Інтеграційні угруповання виникли в Північній Америці (США, Канада, Мексика), у Південній Америці, Африці й Азії

Поряд з інтеграцією у світовій економіці швидко поширюються транснаціональні корпорації (ТНК) - великі фірми промислово-розвинутих країн, які будують або скуповують за кордоном підприємства, відкривають там свої філіали, організовують виробництво, збут своєї продукції і т.ін. Вони роблять значний вплив на економіку і політику країн. Проте їх роль у світовій економіці неоднозначна. З одного боку, ТНК сприяють розвитку економіки окремих країн, а з другого — вилучають із них значну частку національного доходу, деформують структуру національного виробництва.

Важливу роль у розвитку міжнародного співробітництва й регулюванні міжнародних відносин відіграють такі інститути, як Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк та Всесвітня торговельна організація (ВТО). Україна є членом більшості міжнародних економічних організацій, зокрема, з 2008 року стала членом ВТО.

Список рекомендованої літератури

1. Білоус О.Г. Глобалізація і національна стратегія України: Науково–методичне видавництво – К., 2001.

2. Долан Э.Дж., Линдсей Д. Рынок: микроекономическая модель. / Пер. с англ. В.Лукашевича и др. – С.- Пб., 1992.

3. Економіка України: десять років реформ / За ред. З. Ватаманюка та С. Панчишина. –Львів: ЛНУ ім.Івана Франка, 2001.

4. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка / За редакцією Зіновія Ватаманюка та Степана Панчишина. – К., 2001.

5. Злупко С. Персоналії і теорія української економічної думки. – Л.: Євросвіт, 2002.

6. Иноземцев В.А. Современное постидустриальное общество: природа, противоречия. перспективы: Учеб. пособие. – М.: Логос, 2000.

7. Історія економічних учень: Підручник / Л.Я. Корнійчук, Н.О.Татаренко. – К., 1999.

8. Лановик Б.Д., Матисякевич З.М., Матейко Р.М. Економічна історія України і світу: Підручник / За ред. Б.Д. Лановика. –К.: Вікар, 2001.

9. Макконнелл Кемпбелл Р., Брю Стенли Л. Экономикс: Принципы, проблемы и политика. В 2 т. – М., 1992.

10. Маршалл А. Принципы экономической науки, в 3-х т. Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1993.

11. Мочерний С.В. Політекономія: Підручник. –К.: Вікар, 2003.

12. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії: Підручник. –К.: ЦУЛ, 2003.

13. Основи економічної теорії: Підручник / За ред. академіка НАН України А.А. Чухна. – К.: Вища школа, 2001.

14. Піндайк Р.С., Рубінфелд Д.Л. Мікроекономіка / Пер. з англ. – К.: Основи, 1996.

15. Поплавська Ж. Історія економічних вчень. Конспект лекцій. – Львів, 1999.

16. Самуельсон П. Економіка: Підручник. – Л.: Світ, 1993.

17. Семюелсон П.А., Нордгауз В.Д. Мікроекономіка. - К., 1998.

18. Тарасевич Л.С., Гребенников П.И., Леусский А.И. Макроэкономика: Учебник. – М., 2003.

19. Толкачев С.А. Международная экономика: теория и практика. – М.: Компания Спутник, 2000.

20. Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних учень: Навчальний посібник – К.: Знання - Прес, 2002.

21. Ястремський О., Грищенко О. Основи мікроекономіки: Підручник. – К.: “Знання”, КОО, 2004.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

ОСНОВИ ЕКОНОМІКИ

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ

до вивчення дисципліни для студентів технічних спеціальностей

Укладачі Барінов Василь Валентинович

Вознюк Іван Петрович

Данилович-Кропивницька Марта Львівна

Саталкін Сергій Семенович

Скорик Галина Іванівна

Стецюк Петро Іванович

Холява Ігор Петрович

Редактор

Комп’ютерне складання

Рецензія

на методичні вказівки з дисципліни

«Основи економіки»

для студентів технічних спеціальностей

Укладачі: Барінов В.В., Вознюк І.П., Данилович-Кропивницька М.Л.,

Саталкін С.С., Скорик Г.І., Стецюк П.І., Холява І.П.

Методичні вказівки розкривають основні положення курсу „Основи економіки”. У змісті цього курсу враховано сучасні методи та підходи до вивчення предмету. Основний акцент у складанні цього курсу зроблено на виклад матеріалу, теоретичної та понятійної бази в межах дисципліни ”Основи економіки”.

Методичні вказівки для студентів технічних спеціальностей повністю відповідають навчальній та робочій програмі, включають 13 основних тем. При підготовці методичних вказівок широко використана новітня література, методичні посібники і підручники.

У запропонованих методичних вказівках закладено необхідність того, що студент, для якого економічна теорія не є базовою дисципліною, повинен самостійно опрацьовувати передбачені робочою програмою теми, вміти здійснювати пошук статистичного та необхідного додаткового теоретичного матеріалу, аналізувати проблему та робити певні висновки. Результатом опрацювання цього курсу для студента є цілісне уявлення про економічну теорію, макро- та мікроекономіку, для викладача – можливість комплексної подачі матеріалу.

Висновок: Методичні вказівки з курсу „Основи економіки” написані на належному науково-методичному рівні, повністю відповідають вимогам до видання науково-методичної літератури і можуть бути рекомендовані до друку.

Д.е.н., професор

кафедри теоретичної

та прикладної економіки

НУ «Львівська політехніка» Тивончук І.О

1