3. А.Міцкевич на Україні.

Міцкевич - найвидатніший польский поет..Міцкевич був родоначальником нової польської літератури й нової польської мови. Польський поет, засновник польського романтизму 23 жовтня 1823 p. Міцкевич був заарештований за членство у товаристві філаретів і ув'язнений у слідчій в'язниці, 21 квітня його випустили на поруки, засудивши до заслання «у віддалені від Польщі губернії Росії». З лютого по жовтень 1825 p. Міцкевич проживав в Одесі. Майже зразу по прибутті в Одесу Міцкевич потрапив у любовні тенета Кароліни Собанської, котра приятелювала з генералом Віттом, таємним царським шпигуном. На запрошення Собанської Міцкевич разом з нею, Віттом та їхнім оточенням здійснив подорож у Крим, що тривала з 14 серпня по 14 жовтня 1825 р. Одеські та кримські враження стали поштовхом до створення чудових «Сонетів» («Sonety», 1826) — етапних у польській літературі. Книга відкривалася любовними сонетами, в яких відобразилися глибокі пережиття людини, субтильні порухи її душі, трагізм долі. Ще більшу популярність здобули «Кримські сонети» («Sonety Krymskie»), що увійшли до тієї ж книги. Тут тема кохання відходить на другий план, на перший — виступають страждання вигнанця, романтично відтінені колоритом мусульманського Сходу. Ліричний герой сонетів благоговіє перед величчю природи, грандіозною, недосяжною для слабких людських зусиль, неспівмірної з ними. Природа — та міра і той ідеал, з якими зіставляються душевні поривання поета-пілігрима. . Творчість Адама Міцкевича відома в Україні з 20-30-х років XIX століття завдяки перекладам і переспівам П. Гулака-Артемовського. Поезією Адама Міцкевича захоплювався Тарас Григорович Шевченко. Згодом його твори переклали Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Микола Бажан, Андрій Малишко та Іван Драч. Переклад архітвору Міцкевича, великої епічної поеми«Пан Тадеуш», який здійснював М. Рильський від середини 1920-х до початку 1960-х рр.

4. Становлення і розвиток німецького романтизму.

Романтизм у Німеччині пройшов 3 етапи розвитку: 1 етап — ранній (ієнський) — з 1795 до 1805 рр. У цей період була розроблена естетична теорія німецького романтизму і створені твори Ф. Шлегеля і Новаліса. Засновниками школи ієнського романтизму були брати Шлегелі — Фрідріх і Август Вільгельм. їх будинок на межі 18 — 19 ст. став осередком молодих невизнаних талантів. До кола ієзуїтських романтиків входили: поет і прозаїк Новаліс, драматург Людвіг Тік, філософ Фіхте. Німецькі романтики наділяли свого героя творчим талантом: поет, музикант, художник силою своєї фантазії перетворював світ, який лише віддалено нагадував реальність. Міф, казка, легенда, переказ складали ґрунт мистецтва сієнських романтиків. Вони ідеалізували далеке минуле (Середньовіччя), яке намагалися співставити із сучасним суспільним розвитком. Естетична система сієнських романтиків характеризувалася намаганням відійти від показу реальної конкретно-історичної дійсності і зверненням до внутрішнього світу людини. Саме ієнські романтики першими зробили вагомий внесок у розробку теорії роману і зі своїх суб'єктивно-романтичних позицій передбачили його бурхливий розквіт у літературі XIX ст. 2 етап — гейдельбергський — з 1806 до 1815 рр. Центром романтичного руху в цей період став університет у м. Гейдельберг, де навчались, а потім викладали К. Брентано і Л. А. Арнім, які відіграли провідну роль у романтичному русі на другому його етапі. Гейдельбергські романтики присвятили себе вивченню і збиранню німецького фольклору. У їхній творчості посилювалося відчуття трагічності буття, що мало історичний вплив і втілювалось у фантастиці, ворожій особистості. В гурток гейдельбергських романтиків входили відомі збирачі німецьких казок брати Грімм. На різних етапах творчості до них був близький Е. Т. А. Гофман. 3 етап — пізній романтизм — з 1815 до 1848 р. Центр романтичного руху перейшов до столиці Прусії — Берліна. З Берліном пов'язаний самий плідний період у творчості Е. Т. А. Гофмана, тут же вийшла перша поетична книжка Г. Гейне. Однак у подальшому через широке розповсюдження романтизму по всій Німеччині і за її межами Берлін втрачає свою провідну роль у романтичному русі, оскільки виникає ряд локальних шкіл, а головне — проявляються такі яскраві індивідуальності, як Бюхнер і Гейне, які стають лідерами в літературному процесі всієї країни.

5.

Анонімні «Ліричні балади», що об’єднували під однією обкладинкою вірші Вордсворта і Колріджа, були практичним втіленням їх теорії поезії, або навпаки - їх поезія давала матеріал для теоретичних узагальнень. Автори «Ліричних балад»у цьому «маніфесті англійського романтизму» «маніфестували» нові теми і образи, нову проблематику, нове середовище, нові художні і ритмічні можливості англійського віршу, оновлену лексику, ширше — нову мову поезії. їхня емоційна палітра була багатшою, ніж у поетів попередніх генерацій, почуття інтенсивнішими,’ пристрасті палкішими. Сама вироблена в фольклорі поетика балади диктувала певні принципи, вносила типову для неї драматичність й динамізм у розгортанні дії, чіткість і виразність в окресленні характерів, що розкриваються у своїх діяннях, вчинках, прямому слові. До другого видання балад Вордсворт написав передмову, яка і справді була теоретичним маніфестом англійського романтизму. Поетичним все це стає завдяки уяві художника, що підносить буденне до істинно прекрасного й дозволяє йому розкрити свої художні потенції. Важливо для митця зображати існування простих людей, тому що «побут найнеосвіченішого класу суспільства багатий на ті ж самі страждання і радощі, що й побут всіх інших класів. У них основні пристрасті серця знаходять кращий поживний грунт. У цих людей елементарні почуття виявляються з більшою простотою й примітивністю». Вордсворт вважав, що «у цих віршах не вчинки й ситуації надають почуттям значущості, а почуття надають значущості вчинкам і ситуаціям»

6. Позитивний образ в романах Ж.Санд. Англійський романтизм, як і будь-який художній напрям у його національному варіанті, має властиві цьому напряму визначальні, концептуальні риси й одночасно окремі самобутні особливості, зумовлені специфікою саме англійського життя в усій його сукупності. Мається на увазі історія Англії, літературна насамперед, геополітичні й соціальні особливості країни, національний характер англійців, своєрідність культурного, релігійного життя, філософських і морально-етичних ідей у певний період тощо. При цьому це "тощо" включає дуже багато факторів, важливих і другорядних, які впливають на творчість кожного художника і, зрештою, визначають її індивідуальний характер. Водночас вони опосередковано зумовлюють "обличчя незагальний вираз" всієї національної літератури на кожному з її етапів. Випереджаючи конкретний аналіз літературного процесу Англії останніх десятиліть XVIII і першої половини XIX ст. на основі доробку провідних художників, які жили і творили в той час, треба назвати бодай основні своєрідні особливості англійського романтизму. Насамперед, йому передував значно довший, ніж у Німеччині або Франції, період преромантизму. Окремі передромантичні (як і передреалістичні, тобто ті, що були попередниками реалізму першої половини XIX ст.) твори в літературі і, що дуже наочно виявилося, в образотворчому мистецтві з'являються в Англії майже протягом усього XVIII ст. й особливо його другої половини. Характерною для англійського романтизму була особливо велика кількість творів із християнською релігійною образністю, а також хоч і меншою мірою, з подібною тематикою. Передусім це стосується Вордсворта і Сауті. Дуже важливо, що англійські романтики не розривали попри всю свою самобутність зв'язків, отієї пуповини, що зв'язувала їх з різними напрямами і течіями в мистецтві XVIII і навіть XVII ст. Хоча, безумовно, їхні художні твори і теоретичні маніфести та висловлювання були бунтом проти традицій пізнього класицизму з його холодною раціональністю, абстрактністю, пустим пафосом, переінтелектуалізованістю, надмірністю посилань на античність, схильністю до алегорій, вишуканою літературною мовою. Політична та економічна історія Англії багато в чому визначала атмосферу, духовний космос, в якому народжувалися нові романтичні ідеї суспільно-художнього характеру. Бурхливий розвиток міст, зростання чисельності ремісників і робітників, зубожіння селянства і відхід його в пошуках хліба і праці у міста — тобто наслідки промислової революції, що відбувалася в Англії після політичної революції 1643 р. десятиліттями і несла з собою кардинальні зміни у всіх сферах життя, — все це покликало до життя в літературі нові теми, нові конфлікти, нові людські характери і типи. До першої генерації поепгів-романтиків належали Вільям Вордсворт (1770 — 1850), Семюель Тейлор Колрідж (1772 — 1834) і Роберт Сауті (1774— 1843). Всі вони народилися на початку 70-х років XVIII ст., їх однолітком був поет і прозаїк Вальтер Скотт (1771 — 1832). Усіх трьох поетів об'єднували і об'єднують спільною назвою "озерна школа" і називають "лейкистами", тобто "озерниками", від англійського "лейк" — "озеро". Назва "озерна школа", як і термін "лейкисти", так давно увійшли до літературного обігу, що ніхто не відчуває ніяковості через небажання "лейкистів", аби їх так величали. Спільне між ними, попри всю їхню самобутність як художників, насправді було. Вони були митцями одного покоління, які пройшли в чомусь схожий шлях духовного і творчого розвитку. Друге покоління романтиків було молодше за перше на 15 — 25 років. Вони народилися між 1788 й 1795 і на час появи "Ліричних балад" були ще дітьми, їхній життєвий досвід, духовна і соціально-політична атмосфера, в якій вони формувалися, відрізнялися від того ж у їхніх попередників.

7. англ. романтизм. это из наливайко Англійський романтизм, як і будь-який художній напрям у його національному варіанті, має властиві цьому напряму визначальні, концептуальні риси й одночасно окремі самобутні особливості, зумовлені специфікою саме англійського життя в усій його сукупності. Мається на увазі історія Англії, літературна насамперед, геополітичні й соціальні особливості країни, національний характер англійців, своєрідність культурного, релігійного життя, філософських і морально-етичних ідей у певний період тощо. При цьому це "тощо" включає дуже багато факторів, важливих і другорядних, які впливають на творчість кожного художника і, зрештою, визначають її індивідуальний характер. Водночас вони опосередковано зумовлюють "обличчя незагальний вираз" всієї національної літератури на кожному з її етапів. Випереджаючи конкретний аналіз літературного процесу Англії останніх десятиліть XVIII і першої половини XIX ст. на основі доробку провідних художників, які жили і творили в той час, треба назвати бодай основні своєрідні особливості англійського романтизму. Насамперед, йому передував значно довший, ніж у Німеччині або Франції, період преромантизму. Окремі передромантичні (як і передреалістичні, тобто ті, що були попередниками реалізму першої половини XIX ст.) твори в літературі і, що дуже наочно виявилося, в образотворчому мистецтві з'являються в Англії майже протягом усього XVIII ст. й особливо його другої половини. Характерною для англійського романтизму була особливо велика кількість творів із християнською релігійною образністю, а також хоч і меншою мірою, з подібною тематикою. Передусім це стосується Вордсворта і Сауті. Дуже важливо, що англійські романтики не розривали попри всю свою самобутність зв'язків, отієї пуповини, що зв'язувала їх з різними напрямами і течіями в мистецтві XVIII і навіть XVII ст. Хоча, безумовно, їхні художні твори і теоретичні маніфести та висловлювання були бунтом проти традицій пізнього класицизму з його холодною раціональністю, абстрактністю, пустим пафосом, переінтелектуалізованістю, надмірністю посилань на античність, схильністю до алегорій, вишуканою літературною мовою. Політична та економічна історія Англії багато в чому визначала атмосферу, духовний космос, в якому народжувалися нові романтичні ідеї суспільно-художнього характеру. Бурхливий розвиток міст, зростання чисельності ремісників і робітників, зубожіння селянства і відхід його в пошуках хліба і праці у міста — тобто наслідки промислової революції, що відбувалася в Англії після політичної революції 1643 р. десятиліттями і несла з собою кардинальні зміни у всіх сферах життя, — все це покликало до життя в літературі нові теми, нові конфлікти, нові людські характери і типи. До першої генерації поепгів-романтиків належали Вільям Вордсворт (1770 — 1850), Семюель Тейлор Колрідж (1772 — 1834) і Роберт Сауті (1774— 1843). Всі вони народилися на початку 70-х років XVIII ст., їх однолітком був поет і прозаїк Вальтер Скотт (1771 — 1832). Усіх трьох поетів об'єднували і об'єднують спільною назвою "озерна школа" і називають "лейкистами", тобто "озерниками", від англійського "лейк" — "озеро". Назва "озерна школа", як і термін "лейкисти", так давно увійшли до літературного обігу, що ніхто не відчуває ніяковості через небажання "лейкистів", аби їх так величали. Спільне між ними, попри всю їхню самобутність як художників, насправді було. Вони були митцями одного покоління, які пройшли в чомусь схожий шлях духовного і творчого розвитку. Друге покоління романтиків було молодше за перше на 15 — 25 років. Вони народилися між 1788 й 1795 і на час появи "Ліричних балад" були ще дітьми, їхній життєвий досвід, духовна і соціально-політична атмосфера, в якій вони формувалися, відрізнялися від того ж у їхніх попередників.

8. ВІНЬЇ, Альфред Віктор де(1797 - 1863)— французький письменник, член Французької академії. Перша поетична збірка Віньї, нейтрально названа «Поемами» («Poemes»), з'явилася 1822 p., через два роки після «Поетичних медитацій» Ламартіна. Вона знаменувала прихід у французьку літературу ще одного видатного поета-романтика, аж поета зовсім іншого, який ніс із собою інші теми й мотиви, інші жанрово-стильові форми та започатковував інші тенденції в її розвитку. Рання, та й не тільки рання, поезія Віньї — поезія медитаційна, поезія самозаглиблення і роздумів. Свої думки та переживання поет об'єктивізує, вдається до епічних і драматичних сюжетів, до ролевих ліричних героїв. Власну заслугу перед французькою літературою він бачив у тому, що «першим запровадив композиції такого типу, які подають філософські думки в епічних або драматичних формах». У цьому він спирався на здобутки інших західних літератур, що було помічено критикою, яка заговорила про «зовнішні джерела натхнення Віньї». Збірка «Античні та сучасні поеми» відкривається «Містичною книгою» - триптихом, що складеться з «Мойсея», «Елоа» і «Потопу», поем на біблійні сюжети.Віньї теж був властивий романтичний титанізм, і в триптиху він творить титанічні образи героїв, які в гордій і трагічній самотності високо підносяться над світом та людьми.  Однак слід сказати, що не всі поеми з останньої збірки Віньї сповнені такого песимізму та стоїчної скорботи. У деяких із них поет кидає й промінь надії («Пляшка в морі» та «Світлий дух») У них він висловлює надію на майбутній тріумф людської думки та духу. Альфред де Віньї був не тільки поетом, а й прозаїком та драматургом.  Повернення Віньї до сюжету «Чаттертона» пояснюється передусім тим, що тема долі митця в буржуазному суспільстві була цілком сучасною і найактуальнішою. У драмі гостро поставлене питання про неможливість існування поета в середовищі, де панують меркантилізм та бездуховність, і наголошується на його непотрібності та приреченості у цьому середовищі. «Я хотів показати, — писав Віньї про цю свою драму, — духовність, яка задихається в матеріалістичному суспільстві, в такому суспільстві, де жадібний ділок експлуатує розум і труд. Чаттертон — символ поета, Белл і Бекфорд уособлюють буржуазію, яка цінує лише промислову діяльність та гроші». Тут дається взнаки певний вплив сенсімонізму, до якого Віньї виявляв інтерес у період Липневої монархії.

9. Творча діяльність американської письменниці Гарриэт Бичер-Стоу (1811 -1896) пов'язана з підйомом аболіціонізму, що зростав разом з посиленням протиріч між промисловими північними штатами і плантаторським Півднем. Апогеєм аболіціоністського руху (Аболіціонізм - громадський рух в США за відміну рабства негрів) була тривала громадянська війна між Північчю і Півднем (1861 - 1865), що закінчилася перемогою мешканців півночі і офіційною відміною рабства негрів. Всесвітньо відомий роман Бичер-Стоу «Хатина дядька Тома» мав свого часу величезне практичне значення і сприяв боротьбі прогресивних сил американського суспільства за звільнення невільників. Поштовхом, що спонукав сорокарічну Бичер-Стоу взятися за перо і виступити на стороні аболіціоністів, був суворий закон 1850 року, згідно з яким збіглі негри визнавалися рабами на усій території Сполучених Штатів і підлягали негайному поверненню власникам. «Хатина дядька Тома«, спочатку надрукована в журналі, вийшла окремою книгою в 1852 році. Успіх був абсолютно незвичайним. Вона говорила з читачами тоном проповідника, що наставляє вірян на шлях благочестя. Проте сила реалістичного таланту Бичер-Стоу виявилася настільки значною, що її роман перетворився на пристрасну проповідь свободи і рівноправ'я усіх людей незалежно від кольору шкіри, релігійних переконань, майнових або станових привілеїв. Бичер-Стоу малює у своїй книзі приголомшливі картини работоргівлі, горе матерів, що насильно розлучаються з дітьми, невільників, що живуть на положенні робочої худоби, жахливих звірств плантаторів. Незважаючи на те що роман насичений біблейською фразеологією, він не лише викриває віджилу громадську систему, але і б'є по святенницькій, релігійній моралі. Сильна сторона роману в тому, що негри не показані як єдина маса, що страждає. З одного боку - покірливий дядечко Том, а з іншої - Сэмбо і Квимбо - негри-холопи, що засвоїли розтлінну психологію своїх панів. Це як би два полюси. Але більшість рабів - негрів і мулатів - зовсім іншого складу, і письменниця цього не приховує. Навколо роману Бичер-Стоу зав'язалася запекла полеміка. Вороги звинувачували її в наклепі на рабовласників і умисному згущуванні фарб. Щоб спростувати помилкові звинувачення, вона опублікувала в 1853 році нову книгу - «Ключ до »Хатини дядька Тома«, великий авторський коментар до роману, що підтвердив неспростовними документальними матеріалами, що усі факти були узяті з життя і відповідали виключному стану речей.

10. Своєрідність французького романтизму обумовлювалася різними чинниками, серед яких вкажемо найістотніші. Передусім, це суспільно-історичний чинник, те, що французький романтизм розвивався в країні, де відбулася велика буржуазна революція, де суспільно-політичне життя вирувало й відзначалося великою напруженістю, що проявилося в революціях 1830 і 1848 рр.. Слід зазначити, що ця втягненість проявлялася в різних формах: як у формі прямої участі письменників у суспільно-політичному житті (Шатобріан, мадам де Сталь, Констан, Гюго, Жорж Санд), так і в гостроті реакцій на це життя, пристрасності його негацій (Віньї, Мюссе, Нерваль, Боддер). Не менш важливо брати до уваги традиції національної культури й те культурно-історичне середовище, в якому формувався й розвивався французький романтизм. Як відомо, Франція є тією країною, в якій у XVII—XVIII ст. найповніше розвинувся й пустив найглибше коріння класицизм, і по всій Європі ще на початку XIX ст. його ототожнювали з французькою культурою, вбачаючи в ньому її модель. Та й в самій Франції впродовж усього XIX ст. не бракувало письменників, митців, есеїстів, які вважали класицизм за художню систему, іманентну національній культурі. Так само у Франції найповніше розвинулося Просвітництво в його суто раціоналістичному варіанті (Вольтер та його школа), яке в естетико-художній сфері дотримувалося класицистичних орієнтацій. Всім цим зумовлювалася, з одного боку, гострота боротьби французького романтизму з класицизмом, яка досягла апогею в 20-тіроки, а з іншого — набагато значніша пов 'яза-ність з ним, у тому числі в поетиці й стилі. У зв'язку з цим виникає питання періодизації французького романтизму, заплутане в літературознавстві XX ст. Історики літератури, які зливають преромантизм з романтизмом, починають історію французького романтизму з середини XVIII ст., від Руссо, і доводять її до середини XIX ст., до революції 1848 р. Наприклад, у тритомній "Історії романтизму в Франції" М. Суріо в першому її томі розглядається "Романтизм за старого режиму", тобто до революції 1789 р., в другому томі — романтизм у періоди Імперії та Реставрації, у третьому — періоду Липневої монархії (1830 — 1848). Ті вчені, які слідом за П. Ван Тіге-мом відділяють преромантизм від романтизму, історію останнього починають з межі століть, у них "епоха романтизму" — це час від 1799 до 1848 р. В радянському літературознавстві була канонізована періодизація, за якою "епоха романтизму" втискувалася в рамки 1799 — 1830 рр., а після 1830 р. за цією схемою починалася "епоха реалізму". Художній системі французького романтизму притаманні істотні відмінності. До них відносимо те, що в ньому не набула розвитку фольклорно-народна течія. До істотних типологічних рис французької романтичної літератури слід віднести й активний розвиток соціально-утопічних тенденцій, особливо на пізньому етапі. Філософсько-ліричний струмінь притаманний творчості багатьох французьких романтиків, але він набував у них різного втілення, поєднуючись то з релігійно-містичним умонастроєм (Ламартін), то з песимістичним стоїцизмом (Віньї), то з філософським пантеїзмом (пізній Гюго "Споглядань" і "Легенди віків"). Специфічно французьким утворенням (хоч до нього й можна знайти паралелі в інших літературах) є піторескний або живописний романтизм, який виник у другій половині 20-х і в подальшому еволюціонував до "парнаської школи" 50 — 70-х років. Помітним явищем був і "неса­мовитий романтизм", генетично пов'язаний з "готичним романом"; він зазнав також значного впливу Гофмана і набрав поширення у 20 — 30-х роках (Ш. Нодьє, Ж. Жанен та інші), проявившись і в творчості Гюго, Бальзака й навіть молодого Флобера. Однією з найважливіших особливостей французької романтичної літератури був інтенсивний розвиток реалістичних тенденцій, які у ЗО — 40-ві роки вилилися в реалістичний напрямок у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме. Однак не слід при цьому забувати, що в той час реалізм розвивався всередині романтичного руху і в тісному в