5. Загальна характеристика освітніх технологіій.

У сучасній науці педагогічна технологія розглядається як чітке наукове проектування і відтворення гарантуючих успіх педагогічних дій.

Поняття «педагогічна технологія» вживається і для визначення:

1). загально педагогічної технології, яка синонімічна певній педагогічній системі, що передбачає визначення цілей, змісту, засобів, методів, форм навчання, алгоритму діяльності суб’єктів процесу.

2). як мікротехнологія, тобто як сукупність методів, засобів реалізації змісту навчання в рамках конкретного предмета.

3). як локальна технологія, що визначає вирішення окремих дидактичних завдань (формування понять, технологія самостійної роботи). Варіант залучення учнів до творчої діяльності:

1. повідомлення необхідних знань;

2. формування вмінь на репродуктивному рівні:

- демонстрація діяльності в цілому, за елементами;

- організація відроблення вмінь у спрощених умовах;

- організація самостійної практики з безперервним зворотнім зв’язком і позитивною підтримкою з боку вчителя.

3. перехід до пошукової продуктивної сфери:

- організація різноманітних проблемних ситуацій – розв’язання нестандартних завдань, а в окремих випадках – імітаційне моделювання реальності;

- обов’язків аналіз учнями своєї діяльності, її обговорення з учителем у групі.

Будь-яка педагогічна технологія повинна задовольняти певним вимогам.

1. концептуальність. Кожна педагогічна технологія повинна спиратися на певну наукову концепцію;

2. системність, тобто визначатися взаємозв’язком її частин, цілісністю;

3. керованість, що передбачає діагностичне ціле покладання. Планування, проектування процесу навчання, поетапну діагностику, варіювання засобів і методів, з метою корекції результатів;

4. ефективність за результатами і оптимальними витратами, гарантованість досягнень певного стандарту навчання;

5. відтворюваність, тобто можливість застосування (повторення, відтворення) педагогічної технології в інших однотипних умовах.

6. Сутність, основні ідеї педагогіки співробітництва.

Було висловлено наступні ідеї:

Стосунки з учнями. Учасники зустрічі педагогіку співробітництва пов'язують перш за все з формуванням позитивного ставлення учнів до навчання, для чого необхідно залучити їх до праці учіння, ви­кликати радісне почуття успіху, руху вперед, розвитку, що обу­мовлює спільну працю вчителів і дітей. На перше місце виходять доброзичливі стосунки вчителів з учнями.

Навчання без примушування. Педагоги виключають із своєї методики примушення дітей до навчання. «Яким би слабким клас нам не дістався, ми десятиліттями не ставили дітям негативних оцінок, не скаржилися батькам на учнів, не давали зауважень на уроках — виявилося, шо так навчати можна...» Тому педагогіка співробітництва спрямована на те, щоб дати дітям упевненість в ус­піху, навчити їх вчитися, не допускати відставання. Цій меті під-корюється і контроль за пізнавальною роботою учнів. Ш.О. Амо-нашвілі взагалі молодшим школярам не ставить відміток, В.Ф. Ша­талов у випадку невиконання роботи залишав першу клітинку у відомості щоденного обліку знань. Форми різні, а сутність єди­на — навчання без примушування.

Ідея важкої мети, що спонукає учнів до подолання трудності за умови переконання їх у можливості подолати труднощі.

Ідея опори, яка зводиться до того, щоб кожний школяр міг відповідати досить вільно, не затримувати клас і не збивати темп уроку. У цьому йому допомагає опора. Це головна нитка відпові­ді, правила, способу розв'язання задачі. Слабкі учні користуються опорою більш тривалий час, ніж сильні, але всі відповідають впе­внено і заслуговують позитивної оцінки.

У В.Ф. Шаталова опорний сигнал (конспект) представляє со­бою набір ключових слів, знаків і інших опор для думок, які ма­ють особливе розміщення на папері.

Спочатку вчитель пояснює новий матеріал. Потім повторює розповідь чи пояснення з використанням опорних сигналів. Учні розмальовують сторінки з опорними сигналами. Наступний етап — робота з підручником у домашніх умовах, усвідомлення і запам'я­товування інформації чи способів дій, потім письмове відтворен­ня сигналу в школі та усна доповідь за ним (або прослуховування відповідей товаришів). Після вивчення теорії передбачається ви­конання вправ, розв'язання задач шляхом вільного вибору.

Реалізація ідеї опори тісно пов'язана з ідеєю великих блоків, яка інтенсивно розроблялась П.М. Ерднієвим в таких напрямах: а) сумісне й одночасне вивчення взаємно пов'язаних питань про­грами; б) перетворення розв'язаної задачі в зворотню або аналогіч­ну, що дозволяє вичерпувати певний зміст з кожною зміною вихід­ної вправи; в) деформування вправ для створення раціональної системи знань; г) посилення питомої ваги творчих завдань у про­цесі самостійного складання задач, прикладів, рівнянь і т.ін.¹.

Ідея вільного вибору впроваджується, щоб дати дітям можли­вість відчути свої сили, самоствердитися. В.Ф. Шаталов пропонує учням 100 задач, щоб учень сам вибрав будь-які з них і в будь-якій кількості. С.М. Лисенкова давала можливість молодшим школя­рам вибирати, які важкі слова вчитель повинен написати на дош­ці при написанні переказу, Ш.О. Амонашвілі навіть дошколятам пропонував задачі за вибором. Як зазначали педагоги-новатори, свобода вибору — крок до розвитку творчої думки.

Ідея випередження, до якої прийшли всі новатори: на рік-два ви­переджав програму В.Ф. Шаталов, за рік починала вивчати важкі теми С.М. Лисенкова, коли вводила поняття «завтра». Випереджаю­чі програми несуть учням задоволення, викликають певну гордість.

Ідея самоаналізу, сутність якої в стимулюванні учнів до оцінки своєї діяльності, своїх можливостей, думок тощо. Є.М. Ільїн спо­нукає школярів-старшокласників до роздумів щодо питань мора­лі, моральних вчинків, особистого життя, його цінності. Для цьо­го він визначає певну деталь літературного твору, яка стає інстру­ментом його аналізу. Школярі поступово ідуть від деталі до цілого, значного, до самовиховання.

Педагогіка співтворчості реалізується через ідеї співробітництва вчителів з батьками, вчителів з учителями, особистісний підхід до дитини.

Учасники зустрічі дійшли висновку, що кожен із дітей прино­сить у школу свій світ почуттів і переживань, який нічим не відрі­зняється від світу вчителя, — і в цьому педагог і дитина цілком рівні, вони обоє знають радість, страждання, сором, страх, задо­волення, почуття поразки і почуття перемоги...

Дітей, які виростають в атмосфері співробітництва, можна опи­сати так: всі вони вміють і люблять думати, процедура мислення — цінність для них; всі володіють дидактичними здібностями: кожен може пояснити матеріал іншому; всі володіють організа­торськими і комунікативними здібностями; всі тією чи іншою міою орієнтовані на людей; всі здатні до творчості; всі мають поуття соціальної відповідальності.. Джерелом цих підходів є ідеї гуманістичної педагогіки минуого, теоретична спадщина і досвід шкіл 20—30-х років XX ст. Так, П.П. Блонський, СТ. Шацький, Н.К. Крупська виступали проти жорсткої регламентації, формалізму, придушення творчої самостійності. Принцип вимогливості та поваги до особистості, який втілюється в довірі до учнів, доброзичливості, опорі на по­зитивне, не тільки обгрунтував, а і реалізував у практичній діяль­ності А.С. Макаренко. Суб'єкт-суб'єктну взаємодію глибоко роз­крито в педагогічних працях В.О. Сухомлинського, який закликав учителів дивитися на світ очима тих, кого ми виховуємо, зверта­тися до школярів як до однодумців, рівних собі.

Педагогіка співробітництва передбачає, що педагог виступає як організатор навчання, посередник між школярем і соціальним досвідом, культурою людства, що допомагає подоланню відчуже­ності дітей від дорослих, педагогів, батьків, створенню умов для активності, ініціативності, творчості учнів, подоланню певного роздвоєння поведінки, дії, для себе і для дорослих.

Ш.О. Амонашвілі ідею педагогіки співробітництва висловив таким чином: «...зробити дитину нашим (дорослих — учителів, вихователів, батьків) добровільними і зацікавленими соратника­ми, однодумцями у своєму ж вихованні, освіті, навчанні, станов­ленні, зробити її рівноправним учасником педагогічного процесу, дбайливим і відповідальним за цей процес, за його результати».

Одночасно вчений підкреслив, що педагогіка співробітницт­ва — один із можливих напрямів, котрий сприяє гуманізації й де­мократизації педагогічного процесу, укріплення в ньому духу вза-ємопорозуміння і доброти.