1. Національна культура як цілісна система.

Розвиток багатонаціональної культури може бути продовжене на новій основі завдяки прогресивним змінам у соціальному житті, що створилися умовам для рішення якісно нових завдань в етно національних  відносинах. Цей розвиток могло б бути корисним, тому що багатонаціональна культура наших народів, що має, незважаючи ні на що, чимало досягнень і звільнена від усього наносного, могла б стати посередньою ланкою між культурами наших народів і загальносвітовою культурою. Але для цього необхідний і більше високий рівень політичної культури, культурної політики. Вітчизняна культура тим багачі, ніж яскравіше й яскрава кожна вхідна в неї національна культура. Звідси моральний вигляд співдружності держав визначається рівнем його відносини до культури будь-яких націй. Без доброго й поважного відношення до «чужого» культурі створити цивілізоване суспільство практично неможливо. Уроки минулого нагадують, яку більшу небезпеку представляє «замкнутий мир», коли народ живе за «залізною завісою», у самоізоляції, у закритому соціальному просторі. Взаємне співробітництво культур настільки ж важливо й необхідно, як і змагання між ними. Але сам витривалими й «пристосованими» виявляються саме ті національні культури, які допомагають іншим. Рятівний шлях тут - співдружність національних культур. Воно повинне здійснюватися на основі волі, відкритості, чесності, гласності, взаємоповага, але без демагогічної тріскотні, поверхневої риторики й вульгарного «учителювання». Співдружність національних культур допомогалося б становленню в різних народів загальних рис цивілізованого вигляду, породженню нового типу суспільних відносин. Для деяких національних культур, наприклад  слов'янських, цей процес взаємодії особливо примітний і органічний, тому що близькі й родинні їх кореневі історичні джерела, гнучкі національні границі й грані, але його не можна представляти механічно, поза обліком суперечливих і кризових явищ. Зближення й взаємодія національних культур - діалектично більш стадійній процес, не позбавлений своїх «болючих крапок». Так, на різних етапах суспільного руху проявлялася певна закономірність: відділяючись друг від друга, ізолюючись від загального культурного потоку, національні культури помітно послаблялися. Найбільших же успіхів і духовного збагачення вони домагалися, вступаючи у взаємодію, у процес взаємозбагачення. Цей процес ішов завжди, для нього немає границь державних і тимчасових. Є досить значний і усе ще неоцінений резерв: широке відкриття один одному національних цінностей, широкий обмін ними - але, звичайно, обмін реальний, а не декларативний, як було в минулому, коли створювалася ситуація видимого або помилкового, мнимого співробітництва. Взаємодія національних культур на новій і великій географічній сцені привело б до їхніх серйозних змін, як у змісті, так і у формі, а головне, у їхній історичній долі. Шлях до гармонізації міжнаціональних відносин лежить у значній мірі через культуру. Сьогодні як повітря потрібно втілення в практику ідеї, що народи «всі звади забувши, у єдину родину поєднуються». Відома формула Ґете: «вище народів людство».

2. Творчість українських митців нового політичного та естетичного мислення (80-ті роки 20 ст. - початок 21 ст.).

Білет 28

1. Поняття ментальності та національного характеру. Архетипи української культури.

Мента́льність (від лат. mens — пов'язаний з духом, духовністю) — спосіб мислення, загальна духовна налаштованість, установка індивіда або соціальної групи (наприклад етнії, професійного або соціального прошарку) до навколишнього світу.

На відміну від ідеології, ментальністю звуться не форми мислення або оціночні поняття, через які середовище впливає на особу (чи групу) і спонукає її до дії, а ставлення, відношення, що вона сприймає і спосіб поведінки, що від неї очікується.

Ментальність — це призма, через яку людина дивиться на світ і себе в ньому. Тож можемо говорити про те, що вона притаманна кожній людині, незалежно від етнічної належності, соціального стану, статі, мови тощо. Звичайно ж, ментальність залежить від цих факторів, особливо від національності та зумовлених нею мови та культури, проте вони не заперечують її існування, а, навпаки, формують ментальність.

Ментальність не має чіткого термінологічного визначення, що унеможивлює створення інструментарія її практичного дослідження. Установка (у розумінні Узнадзе) є індивідуальною. Що таке колективна установка, фаховим психологам невідомо. Також важко зрозуміти, чому ментальність є саме призмою, а не дифракційною граткою, чи стрічкою Мьобіуса.

Національний характер — сукупність психологічно-ментальних та повендінкових ознак, особливостей, притаманних певній етнонаціональній спільностей.

Уперше вивчення психологічнох особливостей окремих етнічних груп здійснювалося Школою психології народів, що виникла в Німеччи- ні в середині ХІХ ст. Для означення специфічних психологічних властивостей того чи іншого етносу Лазарус і Штейнталь, насліду- ючи Гегеля й німецьких романтиків, уживали поняття «дух народу». Дослідженню цього питання присвячено й фундаментальну працю Вундта «Психологія народів», де розглядають специфічні особливості глибинних шарів психоллогічного життя представників різ- них людських спільнот. У ХХ ст. дослідження Н.х. (національноо характеру) здійснюється переважно в рамках неофрейдизму та націології. Юнг, зокрема, виводить наявність психологічних відмінностей народів зі своєї концепції архетипів, пов'язуючи їх існування з функціонуванням у підсвідомому певних психологічних структур, що зумовлюють особливі поведінкові прояви і є спі-льними для представників якогось великого угрупування.

Питання Н.х. найбільшою мірою привертало увагу народів, що зазнавали національного гноблення і для яких актуальним було виявле- ння всіх чинників, що впливали на перебіг національно-визвольної боротьби. Намагаючись виявити умови, за яких уможливлюється досягнення національної незалежності і причини попердніх поразок, українські мислителі — політики-державники, філософи, психо- логи, представники інших наукових галузей — звертались до особливостей української національної ментальності й психології.

Од середини ХІХ ст. в Україні бурхливими темпами розвивається етнопсихологія, основоположні ідеї якої сформульовані в роботах історіографічного та культурознавчого характеру (Костомаров, Липинський, Щербаківський, Липа, Чижевський, Мірчук, Крупницький, Ярема, Феденко). Філософські аспекти функціонування мови як чинника етнопсихологічних феноменів досліджувалися у роботах Потебні. Безпоседньо проблемам національного характеру в межах етнопсихології як міждисциплінарного напряму наукових досліджень на українському грунті присвячено роботи Кульчицького, Цимбалистого, Яніва, Шлемкевича та інших.

2. Основні проблеми культурного життя України в сучасних умовах.

Білет 29

1. Самобутні риси духовної культури українського народу.

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу: починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуюючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

Є щось таємниче у тому, що отримало у літературі назву “менталітет”, те, що повністю не висловлене, не сформульоване, не усвідомлене, але існує і визначає ставлення людини до світу. Воно існує на рівні “взірців поведінки”, взірців “вибору”, на окремих оцінок і переваг, які підхоплюються іншими людьми і непомітно формують їх свідомість. Це немов би якась традиція, яка подібно до могутнього потоку захоплює людей і непомітно змушує їх робити і говорити те, що роблять і говорять інші, створюючи при цьому ілюзію природності і безумовності власної поведінки. Тобто, менталітет – це шар людської свідомості, який непрорефлектований, не усвідомлений повністю, потаємний від самих його носіїв, або, по іншому, соціально-культурний автоматизм поведінки.

Ментальність українського народу формувалась під впливом складних історичних умов. Розташування між Сходом і Заходом, тривале бездержавне існування, розчленованість народу у минулому здебільшого визначили український менталітет. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина зумовила химерне поєднання у світогляді українців західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності.

Мірило стійкості українського етносу, його реальна цілісність як динамічної саморегульованої системи, визначалось не державою, не ідеологією, не чисельністю народу, а міцністю збереження господарсько-культурних і побутових традицій, силою зв’язку поколінь і точністю передачі досвіду предків своїм нащадкам. Саме традиційна система внутрішніх зв’язків між людьми, між поколіннями зберегла українців як народ.

У наші дні проблема національного менталітету стає все більш актуальною. Розбудова української державності нагально вимагає глибокого та об’єктивного вивчення особливостей нашого народу. А знання базових рис конкретної нації виконують прогностичну функцію, дозволяють, придивившись глибше до себе, зазирнути у майбутнє, адаптуватися до нього.

На сучасному етапі українська ментальність стала об’єктом дослідження багатьох вчених, зокрема, І.Грабовської , І.Лисого , А.Швецової та ін. Деякі дослідники (М.Гончаренко, О.Забужко) говорять про взаємовплив національної ментальності та народної творчості. Про це писав ще М.Драгоманов, настійною думкою якого була необхідність пізнання нації через її культуру, літературу, усну народну творчість .

Поза основним масивом українських етнографічних земель розвивалось Закарпаття, що обумовило специфіку ідентифікації регіону. Тут особлива ментальність та проблеми, породжені поліетнічністю і прикордонним статусом. Певні етнічні групи мають локальну свідомість. На етнокультурну домінанту регіону впливає низка економічних факторів – міграція трудових ресурсів, однобічний розвиток аграрного сектора тощо.

Останнім часом проблема ментальності набирає широкого розголосу і серед дослідників культури, звичаїв і традиції Закарпаття. Серед них відомі М.Тиводар, О.Гаврош, С.Мітряєва, І.Сенько та інші.

Говорити про збірну ментальність, властиву всім мозаїчним складовим українців Закарпаття (гуцулам, бойкам, лемкам і долнянам), доволі складно. Однак, свого часу деякі дослідники Закарпаття, такі як О.Духнович, О.Бонкало, Ф.Потушняк, Й.Шелепець визначили ряд характеристик закарпатської ментальності. Це архаїчно-сентиментальна вдача, замріяність, наївна чесність, схильність підтримувати тих, хто краще зіграє на його почуттях, богобоязкість, гордість за своє етнічне “я”, свою культуру, смиренність, працьовитість, законослухняність, повага до влади .

Ці загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків, лемків та долинян. Згадувані дослідники відзначають таку різницю: гуцули – аристократи гір, активні, заповзяті, настирливі, працьовиті, невибагливі, люблять свій край і свою рідню, сміливі, не бояться смерті, індивідуалісти, наївні і довірливі. Натомість бойки – доброзичливі, надійні, послужливі, скромні, демократичні, схильні до бійок і запальні, працьовиті, але не напружуються. За характером вони пасивніші, ніж гуцули, легко примиряються зі своєю долею.

Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу, самолюбиві, не такі послужливі, як бойки, працьовиті, швидко полонізуються і словакізуються. Долиняни – нерішучі, бо ще не мають остаточної думки про свою належність до угорців, перейняли від мадярів багато з матеріальної і духовної культури, охоче пристосовуються до угорської культури, релігійні, працьовиті, законослухняні, ставляться до угорців як до панів.

Отже, розбіжності у цих груп українців Закарпаття дуже помітні, однак це не заважає їм співіснувати на одній етнічній території. Отже, говорити про якусь цілісну лінію закарпатсько менталітету є складно, однак ці риси щільно вплітаються у загальноукраїнський контекст.

Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій системі. Українська сім’я відіграє значну роль у формуванні українського характеру та менталітету, оскільки йде мова про вплив родинного життя, сім’ї на формування рис національного характеру .

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості українців Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль відводиться жінці (співання традиційних латканок у фольклорі, обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої (“меньоссонь”), що символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає невісту до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо) .

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про жіноче начало в українському національному характері. З цим пов’язаний вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову традицію.

Ще однією рисою ментальності українців є релігійність. Вона є головною складовою світогляду всіх слов’янських народів . Прояв релігійності яскраво виявився в обрядовості Закарпаття як календарного (адже життя людей здебільшого пов’язане з аграрним виробництвом), так і родинно-побутового циклів. Основним виявом релігійності в обрядовості є чітке дотримання послідовності і атрибутики обрядів. Це стосується як обряду народин, хрестин, весілля, так і поховального обрядів.

Специфічними рисами українського менталітету є “кордоцентризм”, індивідуальний підхід до тлумачення реальності та антеїзм (злитість людини з природою)[5; 8]. На основі “кордоцентричності” українця формується ідилічне уявлення про нього як побожну, сентиментальну та м’яку людину. Спостерігається переакцентація питомого “кордоцентризму”, спрямування ментальної стихії емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік.

Зі всіх змін інваріантним залишається архетип природи в ментальності українців. Вона уявляється не як храм чи безодня, а родове начало, материнське лоно. Для українця характерна заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосмосу . В гірській місцевості спостерігається особливе ставлення до землі та домашніх тварин.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Отже, втілені такі провідні особливості української світоглядно-філософської ментальності, як “кордоцентризм”, індивідуалізм сприйняття та антеїзм. Власне національні риси характеру (ліризм, м’якість, доброзичливість), що більше притаманні жіночим образам, формують в українця певне світобачення, світовідчуття та світорозуміння, яке вирізняє його з-поміж інших етносів.

Традиційні риси менталітету українців протягом останніх років державності супроводжуються і новаціями, зокрема, такими як очищення від рудиментів тоталітаризму, посткомуністичної ідеології, радянського світовідчуття, малоросійства та ін. Оскільки історично так склалося, що Закарпаття знаходиться на перехресті світових цивілізацій і об’єднує в собі різні етнічні та регіональні субкультури, на думку деяких авторів (С.Хантінгтон) це може спричинити конфлікт культур.

Однак, реалії засвідчують, що Закарпаття, будучи перехрестям культур, мов і традицій, демонструє приклад моделі взаємодії західної і східної субкультур у межах одного регіону. Межуючи з Угорщиною, Словаччиною, Польщою, Румунією, Закарпаття синтезує східні і західні традиції. Особливість регіону в тому, що на стику двох цивілізацій “прогресуючий прагматизм Заходу” при взаємодії з культурою східних слов’ян утворюють там особливу буферну зону, яка демонструє шлях до співробітництва, взаємовпливу та взаємозбагачення націй, релігій і культур. Саме там спостерігається мирне співіснування етносів з титульною нацією, оскільки регіон відрізняється специфічними транскордонними умовами, які накладають свій відбиток і на культурно-лінгвістичну ситуацію