За умовами сепаратного договору:

припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;

встановлювалося перемир’я на 13,5 років;

під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;

в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;

Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;

Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;

царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).

Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії таАвстрії.

Вічний мир (Мир Гжимултовського, Трактат про вічний мир) — мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Кшиштоф Гжимултовський і Мартіан Огінський, з московської — канцлер і начальник Посольського приказу князь Василій Голіцин. Текст договору складався з преамбули і 33 статей[1]. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667). Оскільки турецькі набіги загрожували не тільки Україні і Росії, а й іншим державам Європи, європейські держави: Австрія, Польща та Венеція — створили «Священну лігу», війська якої під Віднемрозгромили велику турецько-татарську армію. Внаслідок цієї перемоги Польща відновила свою владу над більшою частиною Правобережної України і стала шукати шляхи до укладення з Росією тривалого миру замість тимчасового Андрусівського миру.

Умови договору

Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ.

Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ

Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі.

Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати.

Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі).

Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької Священної ліги, а також зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і1689).

Хоча умови Вічного миру набували чинності відразу після підписання договору, польський сейм ратифікував його тільки в 1710. Вічний мир остаточно затвердив насильницький поділ українських земель між двома державами, що значно ускладнювало і послаблювало національно-визвольний рух в Україні. Умови сепаратного перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський сепаратний договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського сепаратного миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.

Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського сепаратного миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського сепаратного договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський сепаратний мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого сепаратного договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).

32) 1861 р. розпочався новий етап національно-визвольного руху в Україні. У цьому році було утворено напівлегальний гурток української інтелігенції та патріотично настроєного студентства – «Громаду». Серед громадівців існувало дві течії: демократично-ліберальна, яку представляли В. Антонович, Брати Рильські, П. Чубинський та радикально-демократична, до складу якої входили В. Синьогуб, брати Потоцькі.  Ліберали («старі громадівці») висували лише культурницькі гасла – вони вважали, що вирішення національного питання можливе шляхом широкої просвітницької діяльності серед народу. Радикали («молоді громадівці») ставили за мету народне повстання та встановлення республіки. Громади діяли в Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові, Катеринославі. У 1863-1864 pp. в умовах переслідування та арештів Громади припинили своє існування, а відновили свою діяльність на початку 70-х років. Значну роль відіграла в історії України діяльність саме «старих» громадівців – істориків В. Антоновича та І. Лучицького, етнографів Ф. і Т. Рильських та П. Чубинського. Так у 1873 р. члени київської громади – історик І. Лучицький, правник О. Кістяківський та інші увійшли до складу Південно-західного відділення Російського географічного товариства. Результатом їх діяльності стало оприлюднення значного етнографічного, історичного, статистичного матеріалу про Україну. Громадівці видавали перший український журнал «Основа» (1861-1862 pp.) та історичний журнал «Киевская старина» (1882-1906 pp.). Особливе місце серед громадівців займав історик, професор кафедри античної історії Київського університету, публіцист М.П. Драгоманов. Визнаним лідером громадівського руху був видатний український історик, археолог, етнограф Володимир Боніфатієвич Антонович (1834-1908 pp.). випускник медичного та історико-філологічного факультетів Київського університету, він був організатором і головою київської Громади. Він був автором чисельних праць з історії України, визначним спеціалістом в історії козаччини. Антонович був головним редактором Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, результатом роботи якої став виданий 8-томний звід документів з історії Правобережної України XVI– XVIII ст. («Архів Південно-Західної Росії»); він очолював Історичне товариство Нестора-літописця. Вклад Антоновича в українську історичну науку неоціненний.

33) Перша Світова війна стала важким випробуванням для українського народу. Через територію України проходила лінія фронту, яка, розділяла не тількі ворожі армії, але й український народ на дві частини. Ті ж регіони як Галичини, так і Російській України, які не потрапляли в зону бойових дій воюючих армій, стали їхнім найближчим тилом і несли на собі важкий тягар постачання, й розквартирування військ, лікування поранених, розміщення сотень тисяч біженців і евакуйованих

Особливого драматизму перебігу війни на території України надавала та обставина, що в арміях противників - Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини, з іншого, — воювали українці. Отже, для України війна набула братовбивчого характеру. Тобто українці вимушені були вбивати один одного заради інтересів двох імперій.

На початку війни частина українців була переконана, що ціною допомоги одній з воюючих сторін можна буде домогтися поліпшення свого національно-культурного становища. Та ці надії швидко розвіялися. Охоче використовуючи людські й матеріальні ресурси України для ведення війни, Росія і Австро-Угорщина не поспішали створювати Українську автономію. Більше того, окупація Галичини російськими військами у 1914 - на поч. 1915 р. супроводжувалась таким розмахом русифікації і такими масштабами репресій проти українства, що це викликало обурення у всьому цивілізованому світі.

В ході війни все більше й більше українців, як членів українських національних партій, так і безпартійних громадян, переконувалися, що Російська і Австро-Угорська імперії жодним чином не враховують національних інтересів українців. В цих умовах національно-визвольний рух набував усе радикальніших форм.