Тема 2. Роль держави в умовах глобалізації

1. Стратегія держави в системі глобальних економічних відносин.

2. Глобалізація стратегічні пріоритети державного менеджменту

3. Регуляція і дерегуляція економіки країн в умовах глобалізації

4. Менеджмент світової глобальної економіки

1.Стратегія держави в системі глобальних економічних відносин.

Сучасна неоліберальна глобалізація призводить до зро­щування ділової й політичної еліти, влада прямо перехо­дить до представників великого бізнесу, який непідконтрольній громадянському суспільству. І в цих умовах управ­ління державою, яке спирається на знаннях, виявляється найефективнішою формою керівництва в умовах глобаль­ного світу. В іншому випадку влада перетвориться на ано­німну, в той час коли справжні суб'єкти влади можуть за­лишатися поза завісою.

В умовах глобалізації йде зародження якісно нового прин­ципу організації економічного і соціального життя. Для май­бутньої епохи постіндустріальної держави-мегахолдингу головним принципом можуть стати органічна цілісність і оптимальність. Цей двоєдиний початок індустріальної "держави-етнокорпорації" органічно виростає зі всієї сукуп­ності змін у технологічній, економічній і соціальній органі­зації суспільства, де на зміну автоматизованому машинно­му виробництву приходять інформаційні мережі; на зміну заснованій на відокремленості виробників ринкової або бюрократично-централізованої економіки — інтеґровано-цілісна система, яка об'єднує індивідів-професіоналів і роз­горнуті у холдингову структуру корпорації-мережі, керо­вані корпоративною за своєю суттю постіндустріальною державою-мегахолдингом; на зміну тоталітаризму традиційної держави — реальна представницька демократія постіндустріальної "держави-етнокорпорації".

У постіндустріальній економіці держава не є марнотрат­ником грошей, споживачем матеріального багатства, як визначали її представники раннього лібералізму стосовно індустріальної економіки. Роль держави як виробника су­спільних благ, як свого роду соціальної технології і як мо­гутнього інвестора в ключові для постіндустріального роз­витку галузі надзвичайно важлива, а сьогодні до того ж неминуча. Тобто держава виступає як гарант розвитку ви­соких технологій, знань і інформаційних мереж. Однією з найважливіших функцій держави в умовах генезису постіндустріальної держави стає виконання ролі одного з голов­них агентів, які забезпечують випереджувальний розвиток основних сфер прориву нової якості технологій.

Вирішення глобальних проблем у сучасному світі не­можливе без участі держави: активне сприяння вирішенню системи глобаль­них проблем людства стає найважливішою функцією дер­жави в умовах генезису постіндустріальної економіки. Ці проблеми держава повинна вирішувати в рамках широкої міжнародної кооперації й у взаємодії з широким колом не­урядових організацій.

Головними опорами сучасної економіки є: а) малий і середній бізнес; б) великі корпоративні структури; в) держава як регулююча і господарююча сила. Малий і середній бізнес утворюють масову суб'єктивну базу економіки, великі, корпоративні структури, концентруючи вирішальну частину активів і продукції, яку виробляють, виступають локомотивами народногосподарського розвитку. Держава як в основних фондах і забезпеченні зайнятості, в національ­ному у багатстві і ВВП є, по суті, найбільшим підприємством України.

Що повинна робити держава, щоб увійти в глобальні світові системи, міжнародні економічні відносини і вийти з кризи з найменшими втратами? Як один із варіантів при цьому є встановлення економічної диктатури.

Потреба економічної диктатури (введення надзвичайно­го економічного стану) зумовлена надто тривалою і руйнів­ною кризою, яка охоплює всі сфери життя суспільства — еко­номічну, соціальну та політичну і може призвести до соціаль­них потрясінь (вибуху), зміни політичного ладу і втрати незалежності. У перехідному періоді (змінному середовищі) вона дає змогу за порівняно короткий період вдосконалити структуру національного виробництва, що сприятиме його конкурентоспроможності, економічному зростанню. Адже економічні методи державного регулювання та використання ринкових механізмів (шляхом банкрутства, перетікан­ня капіталів тощо), спрямовані на зміну структури вироб­ництва, дадуть результати тільки через тривалий період і супроводжуватимуться подальшим зниженням ВВП і зро­станням безробіття.

Економічна диктатура за короткий час здатна подолати негативні явища та процеси в економічному житті держа­ви, які виникли й усталились у період формування ринкових відносин: корупцію, ухилення від сплати податків, тінізацію та бартеризацію економіки, великі зловживання у сфері зовнішньоекономічних відносин на енергетичному ринку, у виробництві та реалізації підакцизних товарів. Адже внаслідок цього державний бюджет недоотримує ко­лосальні суми, що гальмує вихід країни з економічної кри­зи та поглиблює соціальні проблеми. Крім цього, у держа­ви є можливість цілеспрямовано та ефективно використовувати обмежені ресурси (енергетичні, інвестиційні тощо), раціоналізувати зовнішньоекономічні зв'язки, прискорив­ши інтеграційні процеси із розвиненими державами та од­ночасно захищаючи інтереси національного виробника.

Тільки жор­стка економічна політика держави дасть змогу спрямувати діяльність усіх підприємницьких структур у правове поле з метою формування справжніх ринкових відносин в інте­ресах суспільства. Зазначимо, що в жодній розвиненій дер­жаві немає вседозволеності. Є сувора відповідальність за зловживання, порушення законодавства, зокрема, за не­правдиву інформацію про прибутки юридичних і фізичних осіб.

Проте для впровадження економічної диктатури треба ухвалити чимало законів, які регулюватимуть усі сторони економічної діяльності в країні. Потрібно також об'єднати зусилля всіх гілок влади з метою вироблення та реалізації нової економічної політики, спрямованої на формування ринкової економіки та вихід держави з економічної кризи.

У перехідний до ринкових відносин період роль держав­ного регулювання економічних процесів повинна бути знач­но вагомішою, ніж за умов розвинутої ринкової економіки. Чим ліпше працює ринок, а країна процвітає, тим менше потрібно державі втручатися в економіку, і навпаки, чим далі суспільство від економічної стабільності та розвитку, тим ширшим та масштабнішим повинно бути державне регулювання ринкових відносин.

Дерегулювання, тобто зменшення тиску держави на під­приємство, спрощення процесу реєстрації підприємництва та ліцензування, податкової системи є послабленням втру­чання держави на мікрорівні. Дерегулювання ж перехідної економіки на макрорівні, тобто відмова держави від управ­ління важливими процесами, загрожує демократичним цін­ностям не менше, ніж тоталітаризм.

Спроба різкого переходу від тоталітаризму до ринку, ще й без відповідної законодавчої бази, призвела до того, що економіку держави почали прибирати до рук мафіозно-ко­румповані структури, спекулятивний бізнес, рекет, влива­ючись у командні висоти в економіці та політиці. Економі­ка України у небезпеці. Користуючись благами глобалізації, високоліквідну експортну продукцію у підприємств-виробників скуповують посередницькі комерційні структури, які займаються її вивезенням за межі країни, збагачуючись та­ким способом за рахунок держави. Усе це, а також вивезен­ня капіталу за кордон, збільшує зовнішній борг, підриває економічну безпеку держави.

Для макроекономічної стабілізації державну політику потрібно спрямовувати на забезпечення економічного зро­стання, підвищення спроможності продукції, стимулюван­ня ефективності підприємств, створення вільного корпора­тивно-капіталістичного укладу економіки шляхом капіта­лізації легально отриманих доходів.

Підприємства повинні систематично отримувати дані централізованого, загальнодержавного маркетингу для орі­єнтації щодо наповненості ринку, попиту, держзамовлен­ня. Щоб досягти високого рівня організації та дисципліни праці, доцільно ввести сучасну жорстку систему менедж­менту на рівнях ієрархії управління макро- і мікроекономічними процесами незалежно від форм власності та гос­подарювання.

Стосовно описаного постає питання про те, як забезпе­чити в нинішній перехідній економіці ефективне державне регулювання, зберегти відомчу і державну монополії, які гарантують економічну демократію, уникнувши бюрокра­тизації, корумпованості державного апарату, деформацій і змін у чинному законодавстві у разі ухвалення рішень у регіонах, на мікрорівні. Як забезпечити свободу конку­ренції, ініціативи і підприємництва, сильну мотивацію до праці, інвестицій та інновацій, не допустивши надмірного бюджетно-податкового пресу і зростання державної заборгованості?

У перехідний період в умовах глобалізації потрібна силь­на виконавча влада всіх рівнів, особливо на місцях, сильна держава, здатна до радикальних і одночасно зважених, нау­ково обґрунтованих дій. Така держава могла б поєднати внутрішні та зовнішні чинники трансформації, узгодивши їх з глобальною метою соціально-економічного розвитку.

Отже, стабілізувати ситуацію на макрорівні сьогодні мож­на за допомогою сильної виконавчої влади, на мікрорівні (на рівні окремих підприємств, організацій) — шляхом створення умов для можливості високоефективної праці. Цьому може сприяти розвиток приватної власності та поя­ва середнього класу — підприємців, фермерів.

Тому потрібно якнайшвидше законодавчо відпрацюва­ти шляхи узгодження економічних інтересів товаровироб­ників, підприємців і держави, навести правопорядок у краї­ні. Це головна умова зародження і розвитку середнього класу. Лише некорумпована влада може навести порядок, ліквідувати організовану злочинність, демонтувати великі монополії, які захищають свої інтереси підкупом і насиль­ницькими методами.

За умов, коли ринкова економіка набере відповідних тем­пів зростання, державне втручання буде поетапно обмежу­ватись. Проте, економічна диктатура держави повинна дія­ти доти, доки в результаті приватизації та інших чинників не сформується середній і дрібний приватний власник (клас).

Економічна безпека країни в умовах глобалізації перед­бачає захищеність інтересів держави та інших суб'єктів гос­подарювання. Економічна безпека зумовлена стабільністю грошово-кредитної, бюджетної та валютної си­стем, залежить від багатьох показників, найважливіші з яких: розподіл державного бюджету, стійкість банківської системи, національної валюти, стан зовнішньої та внутріш­ньої заборгованості, дефіцит платіжного балансу.

Глобалізація розширює можливості фінансових спекулянтів стосовно штучного створення світових кризових шоків. Будь-яка спроба регулювати світові фінансові рин­ки — від податку з обігу на зарубіжні валютні угоди до детального аналізу нових спекулятивних інвестиційних фондів — повинна бути глобальною. Бо якщо капіталісти всіх країн зможуть діяти в офшорних зонах поза демокра­тичною звітністю, тоді демократизація національної еко­номіки, політики і суспільства перебуватиме під постійною загрозою.

Інтеграція національних економік у світову систему посилює їх і робить більш відкритими. Водночас інте­граційні процеси в економіці, глобалізація фінансового рин­ку ведуть до "стирання" державних кордонів, послаблення фінансового суверенітету у фінансовій сфері, в якій при­ватний капітал має більше ресурсів, ніж центральні бан­ки. А приватний капітал визначає ситуацію на світовому фінансовому ринку у більшості розвинутих країн світу. Внаслідок стихійних процесів глобалізації посилюються диспропорції у світовій економіці. Олігопольні структури не в стані регулювати стихійні процеси світового ринку, які набувають щораз непередбачуванішого характеру і ви­мушені спиратись на інститут держави, роль якого на між­народному рівні зростає.

В умовах глобалізації фінансова система стає щораз більше дерегульованою. Роль власників зро­стає, а їхня відповідальність перед суспільством послаб­люється. Здає свої позиції некерований капітал окремих держав, у тому числі України. Отже, назріла потреба по­вернення до кейнсіанства — спрямованості на інвестиції як на двигун економіки і, відповідно, системи заходів, зок­рема державних, які спонукають цей двигун працювати на повну силу, скеровувати фінансову систему на стимулювання ефективного функціонування її реального сектора, постійно контролювати фінанси і фінансові ринки країни. Йдеться про оптимальне поєднання конкуренції і співробітництва.

Стихійні ринкові процеси не вкладаються в наявні кон­цепції ринкового регулювання, насамперед, у концепції монетаризму. У країні монетаризм, тобто залежність між грошовою масою, яка є в обігу, і динамікою номінального ВВП, повинен бути стабільним і передбачуваним. За такої ситуації, впливаючи на обсяги цієї маси, уряд одержує ін­струментарій для забезпечення стійкого інфляційного зро­стання економіки. Проте глобалізація фінансового ринку призводить до порушення вказаної стабільності та передба­чуваності, фінансової кризи, а відміна режиму фіксованих валютних курсів веде до розмивання кордонів, насамперед, замкнутих національних просторів, стимулює експансію іноземного капіталу на національних фінансових ринках. Усе це дає змогу спекулювати на зміні курсів валют. А поси­лення конкуренції на світовому ринку банківських послуг, зниження рентабельності банківських операцій і зменшен­ня банківської маржі спонукатиме до переходу на дерегулювання сфери фінансової діяльності (зняття обмежень з розміру відсоткових ставок, зниження податків і комісій­них зборів з фінансових трансакцій, відкриття іноземним банкам доступу на внутрішній фінансовий ринок, дозвіл кон­курувати з банками страховим компаніям та іншим фінан­совим інституціям тощо). Відповідно зняття контролю над валютними операціями зробило офшорні банки привабли­вими для відмивання "брудних грошей", на чому втрача­ють національні економіки.

Високорозвинені країни світу більше зацікавлені не у від­тоці капіталу, наприклад з України, а в інвестуванні його у модернізацію їхніх власних економік. А це передбачи­ло б зростання замовлень на високотехнологічну продук­цію, що її випускають ці країни.

В Україні псевдоринкова система з засиллям олігархіч­них структур, що паразитують на фінансових спекуляці­ях, переливання капіталу за кордон дає змогу іноземним компаніям захопити керівні позиції на вітчизняному вну­трішньому ринку, здобувши контрольний пакет акцій під­приємств, припинити їхнє функціонування. Паралельно відбувається відтік іноземного капіталу, зменшуються мож­ливості імпорту.

Проте за таких умов головний розрахунок усе ж на інозем­ні кредити й інвестиції, залучення великих зарубіжних транс­національних корпорацій. Лише вони можуть забезпечити потрібну фінансову підтримку, найновіші технології. З цією метою, зокрема для залучення іноземних інвестицій, по­трібно створити певні правові та інституціональні умови всередині країни, які гарантують права й інтереси інвесто­рів, потрібна політична і соціальна стабільність. Не треба також забувати, що транснаціональні корпорації мають власні інтереси й не бажають створювати собі конкурентів на світовому ринку.

В умовах глобалізації можливість втрати державних важелів посилюється. Щораз більше виявляється тенден­ція до передавання державних функцій регулювання, зок­рема валютно-фінансової сфери, на наддержавний рівень. Крім цього, розвиток процесів глобалізації підштовхує держави до більшої координації їхньої політики в галузі пра­вового регулювання інформаційного простору, екології, бо­ротьби з тероризмом, бізнесом і злочинністю.

Глобалізація спонукає державу коректувати свою еко­номічну політику через підвищення науково-технічного потенціалу, інтелектуального і професійного рівня робочої сили, стимулювання розвитку інноваційної структури то­що. Адже чим вищий ступінь економічної і соціальної кон­солідації суспільства і чим повніше реалізуються його внутрішні ресурси, тим більше воно здатне використати пе­реваги інтеграційних зв'язків.

Особливого значення у збереженні державності за умови стабілізації надають процесам регіоналізації (як економіч­ному федералізму без політичного забарвлення). Йдеться про збереження раціонального використання ресурсного потенціалу регіону і вирішення на цих засадах соціально-економічних проблем населення, зменшення залежності регіонів від центру, поєднання інтересів держави і кожно­го регіону зокрема.

Високоефективна, стабільно орієнтована економіка всіх регіонів забезпечить високий рівень життя населення, моти­вацію до трудової та підприємницької діяльності, умови рів­ноправного партнерства у світовому економічному співто­варистві.

Спираючись на свої стартові можливості, уряди слабо­розвинутих країн мають змогу використати процеси глоба­лізації, економічної рівності. Зазначимо, що економічна рівність — це не рівність прибутків і багатств, а рівність мож­ливостей займатися будь-якою незабороненою діяльністю, хоча вона не передбачає однакової винагороди за різні види і результати праці. Отже, економічна рівність озна­чає рівність можливостей, проте ніяк не рівність прибут­ків і багатств.

Стратегічно важливо сприяти створенню мільйонів під­приємств малого і середнього бізнесу, які дадуть нові робо­чі місця. Усі нині про­цвітаючі нові індустріальні країни пройшли трансформації за умов значної ролі держави у цьому процесі. Підтримка і захист внутрішнього конкурентоспроможного виробника, як це роблять у розвинутих країнах, повинна стати обов'яз­ковою вимогою національної стратегії, зорієнтованої на ви­рішення проблем міжнародної економічної безпеки країни.

Глобальні процеси загострюють конкурентну боротьбу, формують ґрунт для маніпулювання величезними фінан­совими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн з низькими і середніми прибутками.

Для захисту зовнішньоекономічної діяльності від світо­вих кризових шоків потрібно, насамперед, за кошти держав­ного бюджету створити резервний фонд захисту імпорту стратегічних товарів. В Україні до товарів критичного асор­тименту належать паливно-мастильні матеріали, мінераль­ні добрива, засоби захисту рослин.

У такій ситуації економічної безпеки України можна досягти за умови економічної рівноваги у державі. Рівно­вагою вважається таке становище населення країни, за яко­го забезпечуються його нормальні умови буття і праці. А це залежить від наявності достатньої кількості основних ре­сурсів, сталості фінансово-кредитної та грошової системи, дієвості правоохоронної системи, готовності війська до за­хисту держави, надійності й ефективності системи самовря­дування та державного управління.

Економічна нестабільність зумовлює порушення еконо­мічної рівноваги, а це може спричинити втрату суверен­ності або державності.

Рівень економічної безпеки можна знизити, якщо по­слабити залежність економіки від зовнішньоекономічних факторів. Для України така залежність виявляється, пере­дусім, у потребі ввезення значної частки енергоносіїв із Російської Федерації і в труднощах налагодження дієвих зв'язків із альтеративними постачальниками, особливо наф­ти і газу.