2.Підприємництво в умовах глобалізації. Україна і сот.

Глобальна економіка вимагає глобального управління економічної політики, яка підтримується глобальними си­стемами регулювання та інститутами, які можуть краще здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

При формуванні механізмів регу­лювання світової економіки мова повинна йти про добро­вільні угоди, згідно з якими держави добровільно зобов'я­зуються дотримуватись багатосторонніх договорів, визна­чених правил у сфері торгівлі, від дотримання яких очікують певних переваг.

Вступ України до Світової організації торгівлі створив можливості одержати нам такі права і переваги, що спри­ятимуть забезпеченню стабільного і довгострокового еко­номічного зростання: розширений і недискримінаційний до­ступ українського експорту товарів і послуг на ринки близь­ко 150 країн — членів COT; забезпечення контролю за необ'єктивним ставленням до оцінки українських товарів і послуг на ринках країн — членів COT; встановлення кон­тролю за недопущенням необґрунтованих обмежень щодо ввезення в Україну товарів з інших країн; створення спри­ятливих умов для українських виробників товарів щодо розвитку конкурентоспроможних у світовому масштабі то­варів і постачальників послуг; збільшення надходження в економіку України іноземних інвестицій; сприяння вхо­дженню України до Європейського Союзу і встановленню правил вільної торгівлі з іншими країнами.

В умовах глобалізації виникає дедалі більше проблем міжнаціонального характеру: йдеться вже не про конкуренцію певних країн на світових ринках тих чи інших товарів, а про конкуренцію транснаціональних корпорацій, конкуренцію між секторами світової економіки, які випус­кають взаємозамінну продукцію Отже, в міру глобалізації істотно зро­стає роль регулювання питань конкуренції на міжнаціо­нальному рівні. Сьогодні потрібні нетрадиційні заходи, нові спільні законодавчі документи, спеціальні нові організацій­ні структури, що сконцентрують свою увагу на поки що ча­сто невирішених проблемах багатоюрисдикційного застосу­вання конкурентного законодавства. Конкурентні системи окремих країн є внутрідержавними, а процеси виробництва дедалі більше набувають міждержавного, глобалізованого характеру. Без взаємної відповідності процесів розвитку виробництва і вдосконалення його регулювання негативні наслідки можуть бути такими ж глобальними, як і саме ви­робництво.

У зв'язку з цим світова громадськість у другій половині XX ст. звернула увагу на необхідність розробки і втілення в життя спільних принципів регулювання конкуренції у сві­ті. У результаті, сьогодні конкуренція на міжнарод­них ринках регулюється не тільки двосторонніми угодами, а й цілим рядом різноманітних багатосторонніх міжнарод­но-правових інструментів (доку­менти ЮНКТАД, ЄС, СОТ, ОЕСР, які охоплюють питання законодавства і політики у сфері конкуренції).

Найбільш ефективною організацією з цієї позиції вва­жається СОТ, яка налічує близько 150 держав-членів, на частку яких припадає понад 98 % усієї світо­вої торгівлі. Крім того, більше тридцяти держав мають ста­тус спостерігача в СОТ. Діяльність СОТ базується на трьох основ­них документах: модернізованих правилах ГАТТ, Генераль­ній угоді з торгівлі послугами (ГАТС) та Угоді про торго­вельні аспекти прав на інтелектуальну власність (ТРІПС). Правила конкуренції було включено до Генеральної угоди про торгівлю послугами до статті VIII "Монополії й ексклю­зивні постачальники послуг" та до статті IX "Ділова прак­тика". Відповідно до статті VIII, учасники угоди зобов'язу­ються гарантувати, що на їхній території монопольні по­стачальники не допускатимуть дискримінаційну поведінку, не зловживатимуть домінуючим становищем. Учасник уго­ди, який надає монопольні права у сфері постачання по­слуг, повинен нотифікувати дозвіл у Раді з торгівлі послу­гами. А Рада, у свою чергу, наділена повноваженнями ви­магати від держав-членів, які підтримують монопольного постачальника, відповідну інформацію про операції, не­сумісні з положеннями цієї угоди.

Глобалізація економіки, що супроводжується зростан­ням найбільших ТНК, стимулює міжнародне передання технологій і "ноу-хау" разом із супутнім навчанням і пере­кваліфікацією персоналу фірм-реципієнтів. При цьому знач­но менша частина світу (близько 15 % насе­лення) забезпечує практично всю іншу частину технологіч­ними інноваціями. Друга велика частина, що охоплює приблизно 50 % населення світу, здатна впроваджувати ці технології у свою систему виробництва і споживання. Тре­тя, що включає приблизно ¹/₃ населення, є технологічно відсталою, тому що не створює своїх технологій і не впро­ваджує іноземних. Отже, сучасний світ розділений не ідео­логічно і навіть не економічно, а технологічно.

Важливою проблемою є також рівні управління. Поруч з глобальним усе більш актуальним стає регіональне управ­ління. При цьому постає питання: чи сприяє регіональне управління (наприклад, у рамках ЄС) глобальному, чи пере­шкоджає йому. Глобальному і регіональному управлінню можна протиставити корпоративне управління, за допомо­гою якого підприємствам вдається оминати національні інституційні рамки завдяки більш високій мобільності капіталу.

Глобальна економіка вимагає від підприємств прийнят­тя індивідуальних рішень. Цей процес не має єдиної тен­денції, оскільки розвивається по-різному залежно від га­лузей, ринків і підприємств. Для глобалізації нема твердих правил, але є фактори успіху, до яких нале­жать правильна комбінація продукт/ринок, тобто правиль­на стратегія, і гнучкі організаційні структури, які дають можливість просуватись по всьому світу і пристосовуватись до місцевих умов. Таким чином, для успішної інтернаціо­налізації підприємств необхідні гнучкість, рухливість і чут­тя у відношенні вибору локальних ринків.

Глобальна економіка відкриває нові ринки збуту і нові інноваційні центри, тому підприємства не можуть бути закритою системою, вони повинні бути відкритими для нових "чужих" ідей, ноу-хау і досвіду.

Для ефективного рішення питань використання інновацій і розробки нових продуктів підприємства повинні ставати більш децен­тралізованими, що вимагає від них радикального перегля­ду принципів організацій, нової культури.

У глобальній економіці сильні ринкові позиції є для під­приємств вирішальною умовою успіху. Глобалізація не ска­совує відмінності, глобальний світ має досить диференці­йовані структури. Для підприємств це означає, що кожний продукт має власну характеристику і повинен відповідно продаватись. В умовах глобалізації стратегічними питаннями для підприємств є такі: з якими продуктами і на яких ринках можна досягти успіху, як можна організувати для цього по-новому ланцюг створен­ня вартості, як розширити пропозицію технологій і закрі­пити позиції на ринку шляхом купівлі інших підприємств.

Глобалізація — це чиста конкуренція, в якої нема визначених меж і твердих правил, навпаки, пра­вила гри постійно змінюються. Тому успішна глобалізація потребує, перш за все, регулювання підприємництва.: власне компетентне управління, розробка ефек­тивних стратегій, оволодіння комплексними структурами, оптимізація транснаціональних процесів і підготовка квалі­фікованого міжнародного персоналу.

Отже, як на регіональному, так і на міжнародному гло­бальному рівнях треба посилити регуляторну роль держа­ви, регіонів і компаній у підвищенні конкурентоспромож­ності вітчизняних підприємств. Урядові структури повинні бути спрямовані, передусім, на підтримку закордонних опе­рацій "своїх" транснаціональних компаній, просування віт­чизняних товарів на ринки інших країн, а також на захист внутрішнього ринку через жорсткі вимоги до якості, екологічності, безумовної відповідності імпортних товарів на­ціональним і міжнародним системам стандартів.

На міжнародних ринках Україні потрібно розвивати інфраструктури компанії, підтримувати їх на державному й регіональному рівнях.

Вступ до СОТ впливатиме на економіку України, на ме­тоди управління зовнішньоекономічними зв'язками і ха­рактер взаємодії із світовою спільнотою. Внаслідок цього в державі створюються якісно нові система митних збо­рів, система митного оформлення багажів, система ліцензу­вання експорту та імпорту, система сертифікації та стандар­тів, система визначення походження товарів тощо.

Україна є членом Міжнародної торгової палати, бере ак­тивну участь у нарадах страхових наглядових органів країн світу, стала тісніше співпрацювати з різними міжнарод­ними організаціями, навіть на рівні суб'єктів страхового ринку. За останні роки Ліга страхових орга­нізацій України встановила зв'язки з майже 50 спілками страховиків з інших країн, у тому числі Англії, Японії, Ка­нади, Австралії, Франції, Аргентини, Бразилії, Данії, Нор­вегії, Швеції, Фінляндії.

Узагальнивши досвід різних за соціально-економічною типологією країн — членів СОТ, можна виділити такі меха­нізми регулювання доступу на страховий ринок: вимоги спеціального дозволу (Бельгія, Іспанія); організаційні об­меження (наприклад, необхідність реєстрації іноземних страхових компаній у формі акціонерних товариств - Авст­рія, Польща); заборона діяльності страхових посередників чи брокерів (Болгарія); створення іноземних відділень (Чи­лі); обмеження участі в деяких видах страхування, зокре­ма, в обов'язковому страхуванні (Австралія, Канада, Че­хія, Фінляндія); регулювання обсягів перестрахування за кордоном (провінції Альберта та Ньюфаундленд у Канаді, Міннесота і Невада у США) та інвестування страхових кош­тів за межами країни (Болгарія); заборона розширення сфе­ри діяльності (Бразилія). Серед обмежень національного режиму застосовуються посилені вимоги до мінімального розміру капіталу іноземного страховика та його платоспро­можності; вимоги до громадянства членів ради директорів (Австралія, Греція, Італія, Квебек у Канаді, Фінляндія, Швеція); заборона управління компанією іноземцем упро­довж 3 років після вступу до СОТ (Болгарія); більший роз­мір оподаткування іноземних страховиків з певних видів страхування (Швеція, деякі провінції Канади і штати США, Чилі). При цьому підвищене оподаткування притаманне розвинутим ринкам. У східноєвропейських країнах воно використовується менше, тому що перешкоджає залучен­ню іноземних коштів.

В Україні, навпаки, розвиток страхової галузі супрово­джується поки що появою значної кількості малих страхо­виків.

Лібералізація передбачає спрощення доступу іноземних компаній на ринки страхових і банківських послуг, зняття обмежень на ринку зв'язку та пошти і, внаслідок цього, може сприяти розвитку інвестиційного співробітництва з ін­шими країнами. Це, звичайно, плюс. Але оскільки Украї­на має дуже слабкі позиції на світовому ринку послуг, ви­ступає як їх нетто-імпортер і має велике негативне сальдо, то в цій сфері можуть виникнути серйозні проблеми. Серед втрат доцільно зауважити такі: збільшення дефіциту в тор­гівлі послугами, витіснення ще слабких вітчизняних ком­паній могутніми закордонними фірмами, втрата державно­го контролю за станом ринку послуг, що особливо ймовірно через відсутність опрацьованої системи державного регу­лювання зовнішніх зв'язків у цій сфері.

Україна вже просунула свої товари у всі доступні ніші, продукція товаровиробників користується попитом. Проте вітчизняна економіка має значний потенціал, що переви­щує обсяги реалізації продукції за окремими, не системни­ми контрактами. Зокрема, продовольчі товари не можуть пробитися на зовнішній ринок. Варто також нагадати, що СОТ обмежує дотації держав у певні галузі економіки, не зважаючи на обставини й умови. Робиться це для того, щоб ціна була відносно однаковою на всій території ринку, що формується країнами-членами СОТ. Тому нові члени цієї організації, зазвичай, переживають складний період адап­тації, що спричиняє перегляд галузевих структур економік цих країн. З-поміж комплексу наслідків, зокрема, для АПК, можна спрогнозувати зростання обсягів конкуруючого ім­порту, продовольства і сільгоспсировини. Зросте експорт українського соняшнику і зерна. Отже, "підскочать" ціни на ці товари і на внутрішньому ринку.

Конкурентоспроможність національної економіки — комп­лексний багаторівневий процес, який залучає на свою "ор­біту" практично весь комплекс інструментів державної еко­номічної політики. Відтак, цілком очевидною є об'єктивна неможливість одночасної реалізації всього комплексу зав­дань стратегії забезпечення конкурентоспроможності. Це спонукає до необхідності пошуку логічної послідовності заходів, які могли б забезпечити поетапну реалізацію відпо­відних завдань економічної політики.

Етапи реалізації стратегії підвищення конкурентоспро­можності національної економіки можна визначити у такий спосіб: першочерговими завданнями стратегії забезпечення конкурентоспроможності національної економіки є, без­умовно, підвищення рівня продуктивності праці та набли­ження його до рівня високорозвинутих країн світу, створен­ня ефективної системи функціонування економіки України та її суб'єктів, яка була б здатна в умовах жорсткої конкурен­ції забезпечити стабільний розвиток і зростання, сформу­вати стабільне конкурентне середовище за міжнародними нормами і стандартами, яке спонукає до продуктивної кон­куренції на глобальному рівні та надає можливості для ефективної конкурентної поведінки вітчизняних суб'єктів господарювання.

Загострення енергетичної кризи у світі і в Україні спонукають до вдосконалення механізму мотивації щодо зниження енерговитрат на підставі прямих і непрямих форм стимулю­вання (розробка галузевих індикативних планів споживання енергоносіїв, розробка альтернативних джерел енергопостачання та технологій енергозбереження).

У цілому вступ України до СОТ має забезпечити реальну можливість для диверсифікації зовнішньої торгівлі. Адже Україна не тільки буде користуватися режимом найбільшого сприян­ня в торгівлі з країнами СОТ, але й матиме додаткові мож­ливості для участі в європейському інтеграційному процесі і розвитку відносин з ЄС: торговельні відносини з країнами світу — членами СОТ зможуть будува­тися на принципах передбачуваності та стабільності, з ура­хуванням можливостей справедливого вирішення торго­вельних суперечок за допомогою спеціальних механізмів СОТ, що дозволить певною мірою використовувати зони вільної торгівлі між Україною і країнами Балтії з виходом через центральну європейську зону вільної торгівлі на ри­нок західноєвропейських країн і прискорити підписання домовленості щодо зони вільної торгівлі з ЄС.

Набуття Україною членства в СОТ дає їй можливість прискорити євроінтеґраційні процеси; має позитив­но впливати на розвиток базових галузей народного госпо­дарства —промисловості та сільського господарства, сфери послуг; має справити найбільший позитивний вплив на ті галузі, продукція яких користується підвищеним попитом.

Інтеграція України в ЄС потребує радикальних організаційно-економічних, техніко-технологічних і структурних перетворень у сільсько­господарському виробництві, що приятиме значному під­вищенню ефективності сільського господарства та конкурен­тоспроможності вітчизняних продуктів харчування. Водно­час перебудова структури сільського господарства, зростання продуктивності земельних угідь й аграрної праці мають не по­слаблювати, а, навпаки, посилювати увагу до розв'язання соціальних та екологічних проблем розвитку сільських тери­торій (йдеться про всебічну охорону навколишнього природного середовища, захист його від забруднення і де­градації у процесі сільськогосподарської діяльності на селі, що стосується, насамперед, найважливішого загальнобіосферного та аграрного виробничого ресурсу — продуктив­них земель).

Вступ до СОТ зобов'язує Україну лібералізувати своє за­конодавство щодо валютних операцій та допуску іноземних банківських установ на територію України. Найважливі­шим питанням у цій сфері є відміна заборони на створення в Україні філій іноземних банків. Це явище може мати як позитивні, так і негативні наслідки для фінансового ринку й економічної сфери. До позитивних зараховують такі:

• зростання обсягів кредитних ресурсів, які будуть до­ступними для українських підприємств і населення, та зниження їх ціни;

• посилення конкуренції на ринку банківських послуг, що має призвести до зниження цін на банківські по­слуги та підвищити їх ціни;

• привнесення в Україну передового досвіду банківсько­го обслуговування з фінансово розвинутих країн.

Негативні наслідки проявляються через підвищення конкуренції між банками, а саме у посиленні тиску на укра­їнські банки з боку іноземних. Закордонні банки мають до­ступ до дешевших кредитних ресурсів та вищу якість по­слуг. Унаслідок цього українські банки можуть не витри­мати такої конкуренції і змушені будуть покинути ринок.