2.Контрглобалізм. Глобальний інституціоналізм

Процеси глобалізації йдуть тому, що приносять прибу­ток. Більший прибуток — інтенсивніше посилюється гло­балізація. А контрглобалізм при цьому відображає незадо­волення розподілом прибутку і непрозорістю цього процесу. Критикуючи розвинуті країни, антиглобалісти пред'яв­ляють Заходу вимоги, які абсолютно неможливо викона­ти. Фактично, вони пропонують Сполученим Штатам і краї­нам Європи поділитися своїм багатством і впливом з пери­ферійними регіонами планети. Але чи мають бідні держави право вимагати збільшення допомоги, якщо і сьогодні без­поворотні поставки забезпечують до 18 % продовольства і до 60 % лікарських препаратів, які споживають у 65 найбідніших країнах світу?

Крім цього, у сьогоднішньому глобальному світі є чима­ло надзвичайно багатих людей, які усвідомлюють, що жит­тя людини не залежить від її багатств. Вони щедро діляться своїм багатством з бідними (прикладом такої людини-мецената може бути творець Microsoft — Б. Гейтс).

Реальності, в яких відбувається процес глобалізації, зна­ходять своє вираження в широкій амплітуді суспільних су­перечностей:

1) суперечності між загальнолюдськими інтересами у взаємозалежному світі та національно-етнічних особли­востях, між глобалізацією і прагненням до ідентичності, самовизначення народів, соціальних спільностей, особисто­стей;

2) проблеми сумісності та несумісності різних локаль­них цивілізацій, їх суперечливого взаємного впливу — про­блеми, які не пом'якшуються, а ще більше загострюються в період прискореної глобалізації;

3) суперечності, які поглиблюються внаслідок нерівно­мірності світового розвитку, що проявляється у зростаючо­му розриві у рівні доходів між зоною "золотого мільярда" і більшістю решти населення світу;

4) науково-технічні диспропорції та соціально-еконо­мічна поляризація, яка посилюється внаслідок того, що на антагонізми, притаманні індустріальним і напівіндустріальним суспільствам, накладаються нові суперечності інфор­маційної епохи;

5) суперечності між транснаціональними корпораціями, їх політикою й інтересами різних категорій працівників найманої праці, вимогами їх організацій;

7) суперечності, що випливають із потреб розширення громадянської участі, поглиблення демократії на різних рівнях, з одного боку, і реальною владою технократів, які прагнуть уникати й уникають контролю за своєю політикою з боку суспільних "низів" і середніх верств, а також націо­нально-державних інститутів — з іншої.

Так чи інакше державам, зокрема тим "бідним", треба нарощувати символічний капітал, у надрах якого відкриваються довгострокові перспективи. Зорієнтовані на довгострокову перспективу люди, навіть поділені високими соціальними бар'єрами, вимушені замислюватися про мистецтво жити разом.

Проте, країни-аутсайдери сучасного світу глобалізації можуть стати джерелом контрглобалізму, тим біль­ше, що у глобальному масштабі нерівність між країнами ще більше посилюється. Сьогодні США, європейські краї­ни та Японія у 100 разів багатші, ніж Ефіопія, Гаїті і Не­пал, перш за все, тому, що перші розвивались в останні 100 років, а інші — ні. Швидкий економічний ріст в Індії і Китаї, які належать до найбільших та найбідніших країн, сприяє зменшенню нерівності у світі.

Бідність є глобальною проблемою. За оцінками Світового бан­ку, '/4 населення світу проживає в умовах жахливого зубо­жіння. На особливу увагу заслуговують люди, які прожи­вають в умовах абсолютного зубожіння, що потрапили в це становище в результаті дискримінації або з причини свого віку, інвалідності, хвороби. Усе це зумовлює прийняття між­народним співтовариством обов'язку ліквідувати бідність як соціальне явище до визначеної дати, яка повинна бути встановлена кожною окремою країною світу.

З іншого боку, країнам, що розвиваються, потрібні й ефек­тивні уряди, незалежні судові системи, демократична під­звітність, свобода від корупції, яка перешкоджає зростан­ню ефективності державного та приватного секторів. Сьо­годні ж у багатьох країнах, наприклад, Африки, уряди, як правило, неефективні.

Усе це буде й надалі мати місце у багатьох країнах доти, доки не сформується ефективний всесвітній менеджмент, який базувався б на єдиній економічній політиці глобаль­ного управління.

Отже, мета глобалізації полягає в розвитку всіх існуючих цивілізацій, у збереженні та розширенні для кож­ного народу, кожної цивілізації "поля розвитку".

Світ сьогодні вимагає нових інститутів для вирішення проблем, які країни не можуть розв'язати поодинці. На часі інституціональний аспект глобалізації. Наприклад, ставить­ся питання про Світовий центральний банк. Цей банк покли­каний займатись глобальним макрорегулюванням валютно-фінансових відносин, а також наглядом за національними банківськими системами. Йдеться також про сприяння пе­реливу вільних інвестиційних ресурсів у відсталі країни.

Інституціональна структура сучасного світового ринко­вого господарства, як і національної економіки, немисли­ма без активного використання державного регулювання. Сьогодні це, насамперед, утворення вертикальних/функ­ціональних міждержав­них структур (ООН, МВФ, ЮНЕСКО, Паризький клуб, Рим­ський клуб, Давоський форум) і горизонтальних (територіальних) міждержав­них структур. До того ж, якщо найбільш могутнім і розвинутим країнам вдасться створити, міжна­родний суд, міжнародне агентство боротьби з тероризмом, оборотом наркотичних засобів тощо, то це буде сила, якої ще не знала історія. Очевидним лідером у цій сфері стане ЄС, який має значний позитивний досвід горизонтальної (територіальної) глобалізації.

Проте як у вертикальній, так і у горизонтальній міждер­жавних структурах на першому місці — утворення нових інституцій, які сприяли б умінню жити у глобалізуючому світі, залишаючись у той же час собою у кожній частині світу й у кожному середовищі.

Стихійні ж сили ринку в умовах швидкої лібералізації породжують системний вакуум і явище неформальної інституціоналізації. Як результат останньої — поширення ко­рупції та організованої злочинності.

Чим слабший уряд, тим сильнішими стають ці та інші негативні явища в суспільстві. Лише дієздатна й добре організована держава змусить індивідуальні та групові інте­реси підпорядковуватись чинному законодавству.

Поки що головним організатором інвестування у люд­ський капітал виступає держава з її інституціями. Це — центральна проблема розвитку країни, проблема розшире­ного відтворення людського науково-технічного потенціа­лу. Реалізувати все це можливо через залучення інститутів ефективного захисту прав особистості та громадянина, через духовне оздоровлення суспільства. Без цього рух до глобаль­ного ринку призведе у кінцевому підсумку до катастрофи.

Глобалізація — це послаблення національних кордонів, системи контролю, що веде до глобалізації криміналітету, глобалізації наркобізнесу, нових форм работоргівлі, ріст спекулятивних прибутків.

Як опір цьому — виникнення агресивного індивідуаліз­му у багатьох країнах, насамперед, ісламського світу.

Проте глобалізація почалась, а точніше — продовжуєть­ся. Різні країни входять у глобальний світ з різною швид­кістю. Усе це вимагає єдиного інституціонального підходу і навіть формування у подальшій перспективі якогось єди­ного світового уряду.