Тема 4. Тенденції розвитку світової торгівлі

1.Державне регулювання міжнародної торгівлі в системі глобальної зовнішньоекономічної діяльності.

Торгівля — це галузь, яка обслуговує сферу товарного обороту. Міжнародна (світова) торгівля — це сфера між­народних товарно-грошових відносин, яка є сукупністю зов­нішньої торгівлі всіх країн світу.

Прибутковість торгівлі — це той економічний ефект, який отримують країни-учасниці в торгівлі, якщо кожна з них спеціалізується на торгівлі тим товаром, у виробниц­тві якого вона має переваги.

На частку торгівлі припадає приблизно 80 % всього об­сягу міжнародних економічних відносин.

Під торговельною політикою розуміють державну по­літику, яка впливає на обсяги зовнішньої політики через податки, субсидії та прямі обмеження на експорт або ім­порт.

Незважаючи на те, що зовнішня торгівля призводить до зростання економічного добробуту всіх країн — як експор­терів, так і імпортерів, — на практиці вона в жодній країні не розвивалась без втручання держави.

Інструменти, які використовує держава для регулюван­ня міжнародної торгівлі, можна розділити на тарифні (що ґрунтуються на застосуванні митних податків) та нетарифні (квоти, ліцензії, субсидії, демпінг тощо).

Ступінь активності у світовій торгівлі є однією з голов­них ознак участі країни у міжнародних економічних відно­синах, у процесах глобалізації.

Одним з варіантів вибору стратегії одержання прибутків країни є експорт. Проте експорт залишається для багатьох фірм проблемою. Великі, багатонаціональні глобалізовані підприємства реалізують етапи успішного процесу експор­ту. Для малих компаній цей процес виявляється складні­шим. Фірми, що прагнуть експортувати продукцію, вивча­ють можливості закордонних ринків, уникаючи численних непередбачених проблем, які асоціюються з веденням бізне­су на міжнародному ринку, прагнуть профінансувати й за­страхувати експортний кредит, зменшити ризик валютно­го обміну. Увесь процес ускладнюється фактом неповної конвертованості валют багатьох країн. Через це виникає проблема організації оплати експорту в країнах зі слабки­ми валютами.

Перешкодою для експорту є й звичайне незнання наяв­них можливостей. Для продукції фірми часто існує чимало можливих ринків, проте вона не знає про їхнє існування через бар'єри, зумовлені культурними, мовними, просторо­вими та часовими чинниками. Отже, потрібне нагрома­дження інформації. Наприклад, у Німеччині — одній з найпередовіших у світі країн-експортерів — торгові асоціації, урядові установи та комерційні банки збирають таку інфор­мацію, допомагаючи малим фірмам визначити можливості експорту. Подібні функції здійснює Міністерство міжнародної торгівлі й промисловості Японії, що завжди знаходить мож­ливості для експорту своїх товаровиробників.

На сьогодні основними суб'єктами міжнародної торгівлі є транснаціональні корпорації (ТНК), які контролюють понад ²/₃ світової торгівлі. Особливо високим ступенем моно­полізації ТНК характеризується міжнародна торгівля си­ровинними товарами: більша їх частина (особливо торгівля сільськогосподарською сировиною) перебуває в руках при­близно 50 великих торгових конгломератів промислово розвинутих країн.

Механізми фінансування зовнішньої торгівлі століття­ми розвивалися як засіб вирішення проблеми, надзвичай­но болючої для міжнародної торгівлі — брак довіри у став­ленні до іноземного партнера. Адже фірми, що здійснюють міжнародну торгівлю, мусять довіряти незнайомій особі, яка живе в чужій країні, розмовляє іноземною мовою, під­порядковується іншим законам і яку, можливо, буде важ­ко знайти у випадку невиконання нею своїх зобов'язань. Цю проблему в умовах глобалізації вирішують за сприян­ня третьої сторони, якій довіряють обидва партнери. Ця сторона діє як посередник (це, як правило, банк, він надає акреди­тив як обіцянку експортеру). Переконавшись у наявності акредитива, експортер постачає свою продукцію імпорте­ру. Банкові надається перелік товарів, відомий як коноса­мент. Натомість експортер доручає банкові здійснити опла­ту за продукцію. Документ, згідно з яким вимагають опла­ти, називається траттою. Здійснивши оплату за продукцію, банк передає перелік товарів імпортерові, якому він дові­ряє. Одночасно або пізніше, залежно від умов угоди, імпор­тер повертає банкові потрібну суму.

Отже, провідним документом для фінансування між­народної торгівлі, є коносамент, який випускається для експортера звичайним перевізни­ком, що транспортує вантаж. Документ обслуговує три по­треби: розписку, угоду й документ із власною назвою. Як розписка коносамент засвідчує, що перевізник одержує пар­тію товару, зазначену на лицьовій стороні документа.

Подальші тенденції розвитку світової торгівлі — це і по­силення міжнародної конкуренції, яка:

• по-перше, може стосуватися становища країн щодо їх­нього відносного загального зростання продуктивності пра­ці. У цілому ж країни з різними рівнями продуктивності праці можуть виграти від взаємної торгівлі;

• по-друге, вона стосується загаль­ного рівня видатків країни за певного рівня продуктивності. Якщо внутрішні видатки не узгоджуються з внутрішньою продуктивністю праці, то реальний валютний курс буде переоцінений, від чого потерпатимуть усі галузі, які вироб­ляють товари і послуги на експорт. За таких умов країна матиме або великий дефіцит своєї зовнішньої торгівлі, або рецесію як наслідок упорядкування свого зовнішнього ра­хунку. Розв'язком цієї форми неконкурентоспроможності є реальне знецінення валютних курсів, яке, у свою чергу, залежить від внутрішньої політики країни;

• по-третє, вона може стосуватися частки конкретних фірм або підприємств, які конкурують з іншими більш конкурентоспроможними фірмами. Проте невдача окремих фірм не означає, що економіка країни за­галом є неконкурентоспроможною.

До головних видів зовнішньоторговельної діяльності (ЗТД) належать:

• експорт та імпорт товарів, науково-технічних досяг­нень, капіталу та робочої сили;

• надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності країни послуг іноземним суб'єктам господарської ді­яльності, і навпаки, у тому числі виробничих, транс­портно-експедиційних, страхових, консультативних, маркетингових, посередницьких, брокерських, агент­ських, консигнаційних, управлінських, облікових, ауди­торських, юридичних, туристичних та інших послуг, які не заборонені законодавством країни;

• наукова, науково-технічна, науково-виробнича, на­вчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;

• навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

• міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами, передбачені законами держави;

• кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зов­нішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами ЗЕД банківських, кредитних і страхових установ за межа­ми держави;

• спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що передбачає створення спільних підприємств різ­них видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території держави, так і за її межами;

• підприємницька діяльність на території держави, пов'я­зана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговель­них марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; ана­логічна діяльність суб'єктів ЗЕД за межами держави;

• організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, які проводять на комерційній основі за участю суб'єктів ЗЕД;

• організація та ведення оптової консигнаційної та роз­дрібної торгівлі на території держави за іноземну ва­люту в передбачених законом випадках;

• товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єк­тами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської ді­яльності;

• орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

• операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку.

В умовах глобалізації поряд із традиційними видами зов­нішньоекономічної діяльності розвиваються і поширюють­ся інші види співробітництва, зокрема техніко-економічне і науково-технічне.

Техніко-економічне співробітництво стосується, насам­перед, ринку об'єктів капітального будівництва, надання технічних послуг та постачань комплектного устаткуван­ня. Його ведуть або на умовах технічного сприяння, або за договорами генерального підряду, коли підрядник бере на себе зобов'язання здати готовий будівельний об'єкт в екс­плуатацію в обумовлені строки.

Науково-технічне співробітництво — це вид зовніш­ньоекономічної діяльності, коли дві самостійні сторони об'єд­нують на відплатній основі свої науково-дослідницькі, про­ектно-конструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів. Воно сприяє прискоренню науково-технічного прогресу й упроваджен­ню інновацій у виробництво.

Майже всі види ЗЕД відображені в експорті та імпорті, тобто у міжнародній торгівлі, яка є засобом розвитку спеці­алізації та концентрації виробництва, підвищення продук­тивності ресурсів, збільшення обсягів національного вироб­ництва і дає змогу одержувати природні, інвестиційні та інші ресурси, яких не вистачає в країні, отримувати з ін­ших країн сучасну техніку і нові технології, урізноманітню­вати асортимент споживчих товарів і краще задовольняти потреби населення.