8. Трагізм долі п.Тичини. В.Стус про Павла Тичину.

Творча біографія Павла Григоровича Тичини позначена драматизмом, хоча починалася вона досить спокійно і впевнено, не передбачаючи ніяких трагедій. 

Його перша збірка «Сонячні кларнети» стала етапною подією в історії української літератури, вона мала шалений успіх і вмить прославила автора. Ця збірка була пронизана сподіваннями, пов'язаними з революцією, що мала принести нове щасливе життя і національне відродження.

У збірці «Замість сонетів і октав» Павло Тичина проклинає всіх, «хто звіром став», виступає проти насильства і жорстокості, висловлює своє розчарування революцією, її «великою ідеєю» і засобами втілення її у життя.

У роки сталінських репресій, коли було знищено три чверті українських письменників, Павло Тичина вцілів ціною компромісу із власною совістю і талантом. З того часу почався трагічний спад у його творчому житті. Талановитий поет душить свій геній і замість оригінальних віршів римує оди, прославляючи партію.

Василь Стус у своїй роботі, присвяченій П.Тичині «Феномен доби» «1971» писав: « Доля Тичини воістину трагічна. В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням».

Багато в чому В.Стус порівнює Павла Тичину з Володимиром Маяковськми, але один став офіційно визнаним після смерті фізичної, а другий – після смерті моральної. Збірка "Партія веде" поставила Тичину на пропагандистський конвейєр. Поет став заслуженим митцем — як міністр без портфеля. 

Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції. Світ йому вже був зрозумілий і нецікавий. Але й цим штучним світом треба було захоплюватись, хай і через силу. Талант став для нього за найбільшого ворога, з яким треба було постійно боротися, щоб не согрішити.

У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других — зіслали в концтабори, третіх розтлили. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом.

Двадцяте століття заправило від митця такого характеру, який здатен витримувати і понадлюдські перевантаження. Тичина такого характеру не мав. Він був занадто ніжний для цього, може, найжорстокішого віку. І тому помер живцем, десь за десятьма замками своєї прихованої надії, сподіваючись, що його жива смерть колись обернеться на живе безсмертя.

Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль.

9. Поетична збірка «Сонячні кларнети» п.Тичини. Поняття клярнетизму

«Сонячні кларнети» — перша збірка поетичних творів Павла Тичини, що вийшла у Києві в приватному кооперативно-видавничому товаристві «Сяйво» наприкінці 1918 року. Вийшла тиражем 1000 примірників.

Видавалася 3 рази – у 1918, 1920, 1925 році.

До неї ввійшли оригінальні твори, що друкувалися в періодиці у 1914—1918 роках; деякі неопубліковані твори.

«Кларнетизм» — термін, запропонований Ю. Лавріненком та В.Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П.Тичини і походить від назви його збірки "Сонячні кларнети" (На шляхах синтези клярнетизму, Ю.Лавріненко, 1977). Кларнетизм вказує на "активно ренесансну одушевленість життя" (Ю.Лавріненко), перейняту енергійними світлоритмами, сконцентровану у стрижневій філософській "ідеї всеєдності", витворюючи поетичний всесвіт достеменної "гармонії сфер" на рівні космогонічних концепцій та втаємничення в істину Вічно Сутнього, органічної єдності "мікрокосму" та "макрокосму", суголосному ментальному "кордоцентризму" та антеїзму.»

Особливе місце в синкретичному кларнетизмі посідає панмузична стихія, котра приборкує хаос, постаючи домінантним принципом тичининської поетики, в якій відбився критично переосмислений досвід народної пісні та символізму. Натякаючи на один із посутніх ключів свого поліфонічного стилю, поет зазначав: "Хто на партитурі читати не вміє, тому годі що-небудь у природі розібрати".

Кларнетизм здійснив синтез мистецтв, чого прагнули романтики і модерністи (Новаліс, А.Рембо, Р.Вагнер, О.Скрябін та ін.).

Синтетичне мислення схильного до "кольорового слуху" та "слухового кольору" П.Тичини ("Арфами, арфами...", "Гаї шумлять...", "Пастелі" та ін.) зумовлювало одночасну "мальовничу музичність" і "музичну мальовничість" його лірики, що перебувала у потужному полі синестезії, в єднанні семантичних ядер у цілісну структуру.

Водночас кларнетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм щасливо переплітався з елементами авангардизму, імпресіонізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і неоромантизму, неореалізму та необароко. Вони проявлялися в його доробку, але не в чистому вигляді, а в мірі естетично пережитої сув'язі.

У вступному, програмовому вірші «Соняшних кларнетів» «Не Зевс не Пан, не Голуб-Дух» П.Тичина позначив ритм як закономірність усіх речей. У радянській критиці встановлюється шаблон трактувати цей вірш як «антирелігійний». Але проблема Космосу в Тичини ані антирелігійна, ані релігійна, а естетична. Це проблема універсального багатопланового символу, що ним і є Соняшні кларнети. Поруч центрального символу соняшних кларнетів вирішальним складником є ритм. Тут присутня декларація світло ритму як мистецького принципу добору арсеналу поетичних засобів цілої книжки.

Однак світлоритм першої збірки П. Тичини затьмарювався темними лиховісними символами ("два чорних гроби і один світлий" та ін. у "Золотому Гомоні", "Одчиняйте двері...", "Скорбна Мати" і т.п.), навіяними реаліями нещасливих для України визвольних змагань 1917-1921років, зокрема громадянською війною.

Аристократичний дух кларнетизму не переносив егалітарних консонансів, що загрожували гармонії "музики сфер", був виразом духотворчої ідеї всеєдності, що втілювала в собі рух від конкретно-чуттєвої та морально-етичної природи, розгортав перспективу оновлення людини, тому вплив тичининського кларнетизму на українську літературу ХХ століття виявився одним із визначальних.