Напівпривілейовані верстви населення

Міщани – це жителі міста, представники податкових верств населення. Після розпаду Русі та Галицько-Волинської держави міста занепадають й центрами економічного життя краю стають маєтки магнатів. Тому влада вдається до заселення міст іноземними колоністами, яким надавалися право самоврядування у формі магдебурзького права.

У Польсько-литовський період міста стали важливим осередком товарного виробництва та обміну, центром політичного та культурного життя. У 1640-х рр. в українських землях нараховувалося 970 міст і містечок. Більшість з них налічували по 100 – 300 будинків, число мешканців нараховувалося від 600 до 3 тисяч осіб. найбільшими були Львів (20 тисяч), Кам’янець-Подільский, Умань, Біла Церква, Острог (по 10 тисяч осіб). Міста були королівськими (належавших державі – 20 %) та феодальними (належали церкві або магнатам – таких 80 %). Якщо феодал володів земельними ділянками в королівських містах, то ці володіння («юридики») не підпорядковувалися міській адміністрації та суду. На українських землях королівська влада виступала захисником інтересів феодалів, які накладали різні податки та повинності на міщан. Однак для забезпечення мінімальних умови розвитку міст, королі чи князі надавали містам можливість обмеженого самоврядування (магдебурзьке право). Таку назву право на самоврядування міст отримало тому, що за зразок бралася Хартія вольностей міста Магдебург. Цим право володіло з початку ХV ст. 35 міст, наприкінці ХV ст. – 150 міст.

Патриціат – найзаможніша частина населення міст, яка складалася з найбагатших і впливових купців і ремісників-майстрів.

Бюргерство – середня за рівнем своєї заможності частина міського населення, до якої належали цехові майстри і більшість купецтва; партачі.

Плебс – міське поспільство, що становило основу соціальної піраміди міста і складалося з дрібних ремісників і торговців. «загородники» «коморники» «підсусідки», наймити, жебраки, халупники.

Духовенство – парафіяльні священики.

Непривілейований стан

Селяни – це жителі сільської місцевості, що перебувають у різних формах залежності від феодалів.

Слуги путні – особисто вільні селяни, які перебували на службі (охорона кордонів або фортець), отримуючи за це земельні наділи і звільняючись від інших повинностей. До цієї категорії селян відносилися і сільські ремісники: ковалі, колесники, бондарі, мельники, конюхи, бортники, рибалки. Вони були об’єднані у сотні, якими керував сотник. Усі селяни також об’єднувалися у сільські громади, на чолі якої стояв староста або отаман. При ньому існувала громадська рада. Старосту та громадську раду обирали на сходці громади на один рік. Староста разом з «добрими людьми» чинив суд на сходці, так званій копі, тому й суд називався копним. Громада несла кругову поруку за вчасну сплату податків та видання злочинців. Кілька дворищ (хутори – об’єднання господарств споріднених родин) об’єднувалися в село, а декілька сіл становили волость.

Данники (чиншові селяни) – особисто вільні та економічно незалежні селяни, які сплачували державі данину /чинш/ натурою (зерно, мед) або грошима в залежності від розміру землі. Також селяни-данники повинні були надавати харчі князеві та тим, хто його супроводжує.

Тяглі (тяглові) – селяни, які не мали власної землі й вели господарство на земельних ділянках, що належали державі або землевласникам; за користування землею вони були зобов’язані виконувати відробіткову повинність зі своїм тяглом (робочою худобою). Були як особисто вільними, так і прикріпленими до своїх наділів. Вони працювали на шляхтичів спершу 8 – 10 днів щороку, потім по 2 – 4 дні на тиждень, платили подимний податок («подимщина»), грошовий податок («серебрщина»). Міг покинути пана і піти, але попередивши його і лишивши все майно. У другій половині ХVІ ст. ця категорія селян поступово зникла.

Осадні – мали лише загальні зобов’язання перед шляхтичем як представником влади, але через десять років проживання на землі шляхтича вважалися такими, що засиділися, і ставали тяглими.

За власних селян феодали платили державі податок, так звану «стацію» натурою: худобою, медом, сіном, збіжжям тощо. Селяни відбували ще й особисту службу: ремонтували дороги, мости, несли особисту службу на панському дворі.