1. Лібералізм, неолібералізм: центр (Чиказька школа), «праве крило» (Мізес,Хайек), «ліве крило» (Фрайбурзька школа).

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечити умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років ХХ ст. Причиною його краху стала економічна криза 29-33 рр. Неолібералізм базувався на основних рисах класичного лібералізму, а саме:

• Відстоювання ідей природного порядку і природних прав;

• Підтримка політики вільної торгівлі;

• Заперечення будь-якого розширення державного регулювання;

Розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.

У першій третині ХХ ст. існувало три основні групи економістів. Всі вони розвели ліберальну традицію і заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.

1) Віденська школа (Мізес, Хайек) поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією. Це дало можливість зосередити увагу представників школи на аналізі умов і самого процесу конкуренції.

2) Чиказька школа (Фрідмен) досліджувала особливості недосконалої конкуренції звертаючи при цьому увагу на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань.

3) Фрайбурзька школа (Ойкен, Ерхард). Представники цієї течії не обмежуються ідеологією неокласиків, а застосовували також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою.

Представники цих трьох груп неолібералістів були одностайні в розумінні ролі ринку і тих загроз для нього, які були приховані в монополізації економіки. На їх думку, конкуренція – багатогранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Система приватної власності – головна умова економічної свободи і конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежним один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади.

Відмінною особливістю “лібералізму” як течії наукової думки є традиція відстоювання беззастережного принципу свободи.

“Неолібералізм” бере за основу принципи традиційного лібералізму – ідею індивідуальної свободи на базі приватної власності та усі цінності ринкової форми господарювання. Але «неолібералізм» не заперечує важливої ролі держави і навіть її втручання в соціально-економічні процеси.

Іделогічно неолібералізм іноді поділяють на “праве крило”, “ліве крило” і “центральний напрям”.

1. Центральний напрям – його основою вважають “Чиказьку школу” з її “монетарною концепцією”, яку обґрунтував засновник школи М. Фрідмен. Основоположні принципи та ідеї “монетарної доктрини” Фрідмена: 1. Система “вільної конкуренції” самодостатня (вона сама повертає себе до рівноваги);2. Конкурентні ринки, за малим виключенням, завжди більш ефективні, ніж монопольні або адміністративно регульовані; 3. Роль держави – підтримка системи конкуренції та її основи – стабільної системи цін; 4. Кризи та нестабільність здебільшого мають екзогенний характер і спричиняються невправними діями держави; 5. Зростання грошової маси найбільше позначається на цінах; 6. Грошово-кредитна сфера справляє суттєвий вплив на процеси, що відбуваються на виробництві; 7. Чим менша частка держави у валовому продукті, тим кращим буде життя простих людей.

2. Праве крило – здебільшого відносять крайніх лібералів, що заперечують будь-яке втручання держави в економіку (Л. Мізес, Ф. Хайек).

Мізес – праці: “Трактат з економічної теорії”, “Теорія та історія”, “Лібералізм в класичній традиції” - він значне місце відводить науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він доводив, що існує лише один принциповий вибір – між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством.

Хайек – очолює “Лондонську школу” неолібералізму. Ключова ідея – концепція “спонтанного порядку”, який виникає не в результаті якогось плану, а стихійно, у процесі повсякденного розвитку “традиційних і моральних практик”. За його логікою, ринкова економіка, “природна” в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей.

3. Ліве крило – представлене прибічниками “конкурентного порядку”, тобто “ордолібералами”, які припускали можливість певного державного втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася “фрайбурзька школа”. На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати “конкурентний порядок”. А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. “Ордолібералізм” являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарюючий і соціальний “порядок”, що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі.

ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 28