2. Модель ситуаційного лідерства Фідлера

Фреда Фідлера справедливо вважають засновником теорії лідерства. Його модель, роботу над якою він почав ще у 60-ті роки, дозволяють передбачити ефективність робочої групи, яку веде лідер. В моделі використовуються три ситуаційні змінні. Цими змінними визначається ступінь контролю ситуації в моделі. Вони відображені в нижче приведеній схемі.

Схема 1

Дана модель представлена схемою, яка відображає зв‘язок між ситуаційними змінними, тобто змінними, від яких залежить поведінка лідера в тій чи іншій ситуації, між обраним стилем лідерства в залежності від цих змінних та рівнем виконання робіт.

Ступінь контролю ситуації визначається в моделі наступними трьома змінними.

Відносини “лідер-послідовник”. Дана змінна відображає рівень лояльності, довіри, підтримки та поваги, які зазнають і проявляють послідовники по відношенню до лідера. Мова йде про визнання лідера послідовниками, що є найбільш важливою умовою. Прийняв лідера, послідовники будуть робити все можливе для досягнення поставлених ним цілей.

Структурованість роботи. Ця змінна відображає рівень структурованості вирішуваних групою проблем і виконуваних завдань, які вимірюються наступними складовими: ясність цілі, множинність засобів по досягненню цілей, обґрунтованість рішення.

Посадова влада. Дана змінна розглядає рівень формальної влади лідера, яку він отримує від займаємої позиції в організації.

Модель ефективного лідерства базується на тому, що лідерство ситуаційно. Сприятливість ситуації по відношенню до конкретного використаного стилю визначається через три раніше розглянуті ситуаційні змінні. Це означає, що ефективність лідерства залежить від того наскільки ситуація дає лідеру можливість впливати на інших людей.

3. Функції реалізації взаємодії і повноваження: обов'язкові узгодження, паралельні і рекомендовані повноваження

Посадові повноваження повинні включати:

-права, необхідні для виконання наказаних робіт;

-відповідальність за використання цих прав (відповідальність не може бути делегована в принципі, тому керівник у будь-якому випадку відповідальний перед вищестоящим керівництвом за все, що відбувається в його колективі);

-перелік обов`язкових координаційних комунікаційних зв`язків.

Пропонується розрізняти два види повноважень: лінійні і штабні.

Лінійні повноваження — це повноваження, передаванні безпосередньо від начальника до підлеглому і далі до іншого підлеглого. Таким чином, лінійні повноваження створюють ієрархію управління в організації, звану ланцюгом команд.

Штабні повноваження — це право радити або допомагати керівникам, наділеним лінійними повноваженнями. У свою чергу, вони підрозділяються на чотири групи:

-рекомендаційні повноваження (є найбільш обмеженими і зводяться в основному до консультування лінійного керівництва);

-обов`язкові узгодження (забезпечують розширення рекомендаційних повноважень);

-паралельні повноваження (подальше розширення штабних повноважень і дають право відхиляти окремі вирішення лінійного керівництва);

-функціональні повноваження (надання штабному апарату права не тільки пропонувати, але і здійснювати певні дії, що управляють, в межах своєї функції).

Для реалізації штабних функцій і повноважень в організаціях формують спеціальний штабний (адміністративний) апарат.

Для вирішення питання про делегування використовується матриця Ейзенхауера. Проблеми, що делегуються, діляться на види з позиції необхідності контролю: що вимагають звичайного контролю з періодичним інформуванням керівника, вимагають спеціального контролю, вимагають повного контролю і що не допускають відхилень від дій, що наказують.

Децентралізована система дозволяє стимулювати «ініціативу знизу», проте ефективність роботи структурних ланок багато в чому пов`язана з компетентністю її керівників. Децентралізація наближає керівника, що ухвалює рішення, до самої проблеми і до процесу її дозволу. Тим самим забезпечується підготовка майбутніх керівників вищої ланки управлінської ієрархії у межах самої організації, відкриває додаткові перспективи службового зростання.

4. Інноваційний менеджмент: джерела інноваційних можливостей

«Інноваційний менеджмент» - це сукупність визначених організаційно-економічних методів і форм управління всіма стадіями і видами інноваційних процесів підприємств і об’єднань з максимальною ефективністю.

Результатом інноваційних процесів є нововведення, а їхнє впровадження в господарську практику визначається як нововведення, тобто з моменту прийняття до поширення новація здобуває нову якість і стає інновацією.

Таким чином, інновація – це нововведення, пов’язане з науково-технічним процесом і, що полягає у відновленні основних фондів і технологій, в удосконаленні управління й економіки підприємства. Інновації є необхідною умовою розвитку виробництва, підвищення якості і кількості продукції, появи нових товарів та послуг.

У ринкових умовах інновації охоплюють всю економіку, включаючи продуктивні сили (засоби виробництва, навчання працівників) і виробничі відносини (форми і методи управління, поділу, спеціалізації і комерції праці).

У науковій літературі існує велика кількість підходів до цієї проблеми,

але більшість дослідників схиляється до думки, що головними причинами і

джерелами інноваційних ідей є:

• потреби ринку, попит споживача;

• конкурентна боротьба на ринку, бажання одержати конкурентні

переваги та максимізувати прибуток;

• підвищення престижу підприємства;

• пошук вирішення проблем, які виникають під час діяльності фірми;

• наслідування іншим організаціям, які впроваджують нову технологію;

• бажання працівників поліпшити свою майстерність у конкретній

діяльності;

• реалізація знань творчої особистості;

• поради консультантів у будь-який період реорганізації фірми; » наукові

відкриття, інтернаціоналізація науки;

• винахідництво;

• інтуїтивне уявлення про те, що нововведення може поліпшити

діяльність організації.